Мы ВКонтакте

Стаття 1000. Договір доручення

1. За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

2. Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Коментар:

1. Договір доручення є давнім цивілістичним інститутом, основні принципові положення якого, сформульовані у ЦК УРСР, увійшли і до нового законодавства. Основним змістом договору доручення є зобов'язання повіреного вчинити певні юридичні дії від імені та за рахунок довірителя.

Аналіз коментованої статті, інших норм глави 68 та їх співвідношення з іншими цивільно-правовими нормами дає підставу виділити наступні ознаки договору доручення:

1) договір доручення належить до різновиду договорів про надання послуг, відтак, на нього поширюються норми глави 63 ЦК тією мірою, якою вони не суперечать спеціальним правилам, вміщеним у главі 68;

2) двосторонній характер, оскільки кожна із сторін договору має права та виконує обов'язки, які кореспондують відповідним обов'язкам та правам другої сторони (ст. ст. 1002, 1004 - 1007 ЦК). Даний договір є двостороннім незалежно від того, чи є він відплатним чи безоплатним. Так, повірений зобов'язаний вчинити дії відповідно до змісту даного йому доручення, повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення і має право вимагати від довірителя негайного прийняття всього одержаного у зв'язку з виконанням доручення. Довіритель, зі своєї сторони, має право вимагати від повіреного належного виконання дій за дорученням, надання інформації про хід їх виконання і зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане останнім у зв'язку з виконанням доручення;

3) консенсуальний, оскільки вважається укладеним з моменту досягнення між сторонами згоди по усіх істотних умовах (ч. 1 ст. 638, ч. 1 ст. 640 ЦК). Для юридичної дійсності договору доручення не вимагається передання майна або вчинення іншої дії контрагентами. Договір доручення не вимагає державної реєстрації.

Істотними умовами договору доручення є умови про предмет договору доручення, а також інші умови, визначені ст. 638 ЦК. Зокрема, як встановлено у ст. 720 ЦК, у договорі доручення на укладення договору дарування обов'язково вказується ім'я обдаровуваного. Якщо ця вимога не виконана, договір доручення є нікчемним;

4) може бути відплатним або безоплатним (ст. 1002 ЦК);

5) має яскраво виражений характер фідуціарного договору, оскільки ґрунтується на взаємній довірі сторін. Особисто-довірчий характер договору доручення зумовлює припинення договору у разі смерті однієї зі сторін, а також свідчить про неможливість правонаступництва (спадкування) прав та обов'язків за ним. Разом з тим, на спадкоємців померлого повіреного, а також на ліквідатора юридичної особи - повіреного покладається обов'язок повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема, зберегти його речі, документи та передати їх довірителеві (ст. 1010 ЦК);

6) може бути строковим або безстроковим (ст. 1001 ЦК).

2. Оскільки за договором доручення дії вчиняються однією стороною від імені іншої даний договір опосередковує відносини представництва і на нього поширюються також відповідні положення глави 17 ЦК (ст. ст. 237 - 243 ЦК).

В контексті віднесення договору доручення до підстав виникнення представницьких відносин постає питання про співвідношення інститутів договору доручення та довіреності. Цілком очевидно, що перший є договором, тобто погодженою конклюдентною дією двох сторін, а довіреність є одностороннім правочином, що встановлює повноваження однієї особи вчинити певні дії від імені іншої особи і засвідчує повноваження цієї особи перед третіми особами. Незважаючи на те, що повноваження повіреного могли б визначатися не тільки довіреністю, але й випливати з договору доручення, закон передбачає, що довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій за договором доручення (ч. 1 ст. 1007 ЦК). Таким чином, практично повірений може діяти від імені довірителя лише за наявності довіреності (див. також коментар до ст. ст. 1007 та 243 ЦК).

Відмінністю, яка випливає з двостороннього характеру договору доручення і одностороннього характеру довіреності, могло б бути те, що договір є двосторонньо зобов'язуючим, а дія довіреності як одностороннього правочину може бути скасована в односторонньому порядку довірителем або повіреним (ст. ст. 248 - 250 ЦК). Проте ч. 2 ст. 1008 ЦК надає безумовне право сторонам договору доручення відмовитися від договору.

Аналіз правових конструкція договору доручення та довіреності дає підстави для висновку про існування між ними наступних відмінностей:

1) формально предмет договору доручення є ширшим, ніж предмет довіреності - юридичні дії (предмет договору) вчинення правочину (предмет довіреності). Разом з тим сучасною конструкцією "правочину" охоплюються усі без винятку юридичні дії, що робить практично неможливим розмежування предметів цих правочинів;

2) довіреність видається винятково довірителем, а для укладення договору доручення необхідна згода обох сторін;

3) відмова довірителем від безвідкличної довіреності, а представником - від вчинення невідкладних дій та інших дій, визначених ч. 3 ст. 250 ЦК, не допускається, а відмова за договором доручення можлива завжди;

4) внаслідок відмови представника від довіреності на нього можуть покладатися обов'язки щодо відшкодування збитків (ч. 4 ст. 250 ЦК), а відмова повіреного від договору доручення зумовлює виникнення у довірителя права на відшкодування збитків, якщо повірений діяв як комерційний представник або якщо довіритель позбавлений можливості інакше забезпечити свої інтереси (ч. 2 ст. 1009 ЦК). Про відшкодування збитків або сплату винагороду довірителем за довіреністю закон не згадує, в той час як відповідні норми щодо договору доручення існують (ч. 1, 2 ст. 1009 ЦК).

В кінцевому підсумку законодавча невизначеність у питанні розмежування договору доручення та довіреності призводить до того, що довіреності видаються на підставі договору доручення (ст. 1003 ЦК); довіреності можуть видаватися в іншій формі, ніж форма, в якій укладений договір доручення; невідомі наслідки припинення договору доручення щодо виданих довіреностей (у ст. 248 ЦК серед підстав припинення довіреності немає такої підстави, як припинення договору доручення); в нормах про договір доручення відсутні згадки про реквізити договору, на відміну від відповідних норм, що регулюють видачу довіреностей.

Таким чином, реалізація сторонами повноважень за договором доручення є вельми ускладненою, якщо на його підставі видана одна або кілька довіреностей. Водночас уникнути здійснення дій щодо оформлення довіреностей на виконання договору сторони не можуть, адже відповідний обов'язок на довірителя покладає закон (ч. 1 ст. 1007 ЦК).

3. Сторонами договору доручення є повірений та довіритель. Довіритель - це особа, яка доручає повіреному вчинити юридичні дії, а повірений - особа, яка зобов'язується від імені та за рахунок довірителя такі дії виконати. Повіреним і довірителем можуть бути фізичні особи з достатнім обсягом цивільної дієздатності (в цьому, зокрема, виявляється одна з істотних відмінностей представництва за договором від представництва за законом), юридичні особи, а також інші учасники цивільних відносин, зокрема держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. В разі визнання повіреного або довірителя недієздатним, обмежено дієздатним договір доручення згідно п. 2 ч. 1 ст. 1008 ЦК припиняється.

4. Предмет договору доручення становить здійснення повіреним юридичних дій від імені довірителя (див. коментар до ст. 1003 ЦК). Повірений має право на вчинення лише тих правочинів, які може вчинити особа, яку він представляє і позбавлений права вчиняти від імені довірителя особисті правочини (ч. 1, 2 ст. 238 ЦК).

Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій. Це означає, насамперед, зобов'язання довірителя не передавати права на вчинення аналогічних дій іншим суб'єктам. По-друге, це може означати існування зобов'язання довірителя не вчиняти передбачених договором доручення юридичних дій щодо третіх осіб.

Крім того, в договорі може бути також передбачено строк дії доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного (ч. 2 ст. 1000 ЦК).

5. Форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою. За бажанням сторін договір доручення може бути нотаріально посвідченим. При вирішенні питання про належну форму договору доручення слід керуватися загальними положеннями про форму правочину (ст. ст. 205 - 210 ЦК) та форму договору (ст. 639 ЦК). Форма довіреності, яка видається довірителем повіреному на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення, повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст. 245 ЦК), проте в будь-якому випадку довіреність укладається у письмовій формі (ч. 3 ст. 244 ЦК). Тому договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму.

6. Договір доручення слід відрізняти від суміжних цивілістичних конструкцій, які також спрямовані на надання послуг. Від договорів комісії та управління майном договір доручення відрізняється, насамперед, тим, що комісіонер та управитель діють хоча і в інтересах іншої особи, але від власного імені. За агентським договором агент також діє від імені особи, яку він представляє, проте предметом агентського договору є не тільки юридичні, але й фактичні дії (ст. 297 ГК).