Мы ВКонтакте

Стаття 3. Загальні засади цивільного законодавства

1. Загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

 

Коментар:

 

1. ЦК України закріплює визначений перелік загальних засад або принципів цивільного законодавства, на які поширюється доктринальне розуміння поняття принципів цивільного права як основних засад цивільно-правового регулювання суспільних відносин, притаманні змісту цивільного права права загалом або окремій групі цивільних правовідносин, які регулюються відповідною підгалуззю чи інститутом.

 

Закріплення загальних засад цивільного законодавства в ЦК свідчить про підтвердження законодавцем природного права як "першоджерела" цивільного законодавства, що випливає із раціональності і розумності.

 

Структуру природного права становлять норми і норми-принципи, які визначають поведінку людей у суспільстві незалежно від позитивного права, до складу якого, в свою чергу, входять норми цивільного законодавства (ст. 4 ЦК) і міжнародні договори України (ст. 10 ЦК).

 

Ці принципи використовують за відсутності конкретних правових норм, що регулюють відповідні відносини, або в разі нечіткості, суперечності (юридичної колізії) таких спеціальних норм, чи явної несправедливості формально правильної норми.

 

Зазначені принципи безпосередньо входять до складу нормативного акта як норми-принципи (тобто норми, що мають найбільш загальний характер). Норми-принципи мають загальнообов'язковий характер, і тому їх дотримання та облік при законотворчості і розгляді конкретних правових ситуацій є обов'язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема в тому, що суд повинен не лише механістично аналізувати конкретні юридичні документи, але й осмислювати принципи і цілі, що покладено в основу їх прийняття. Крім того, загальні принципи повинні застосовуватися при виявленні прогалин у законодавстві (аналогія права) (ст. 8 ЦК).

 

Перераховані принципи (загальні засади) не становлять вичерпного їх переліку, покривають різні за обсягом масиви цивільних правовідносин, що визначає поняття, зміст і особливості кожного з таких принципів.

 

Принципи цивільного права перебувають у взаємозв'язку із загально-правовими принципами (законності, пріоритету права тощо), який передбачає врахування галузевих принципів до відповідних конкретних правовідносин у відповідності з вимогами загально-правових принципів. В разі невідповідності галузевих норм-принципів положенням про конституційні принципи, останні мають пріоритет і мають враховуватися при формуванні змісту і практики застосування відповідного галузевого принципу.

 

2. Принцип неприпустимості довільного втручання в сферу особистого життя людини є однією із загальних засад цивільного законодавства, передбачених ст. 3 ЦК України. Особливість ЦК полягає, серед іншого, у визнанні великого значення особистих немайнових відносин в життєдіяльності людини і функціонуванні громадянського суспільства. Тому перелік загальних засад цивільного законодавства починається саме з принципу неприпустимості довільного втручання в сферу особистого життя людини.

 

Зміст цього принципу цивільного права становить суб'єктивне право людини на особисте життя, якому кореспондує обов'язок будь-яких інших осіб не допускати його порушення, тобто їх невтручання в особисте життя людини. Зокрема, з цього принципу випливає, що органи державної влади і місцевого самоврядування та будь-які інші особи не мають втручатися в приватні справи суб'єктів цивільного права, якщо вони здійснюють свою діяльність у відповідності з вимогами законодавства.

 

Так, органи державної влади і місцевого самоврядування не мають права вказувати громадянам і юридичним особам, які здійснюють підприємницьку діяльність, які товари (роботи, послуги) виробляти і за якими цінами та яким споживачам їх реалізовувати.

 

Конституція України гарантує недоторканість особистого і сімейного життя фізичної особи (ст. 32). Фізична особа має право на особисте життя. Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

 

Проте, не допускається лише свавільне, тобто довільне втручання в приватні справи. У тих випадках, якщо приватні інтереси входять в суперечність з публічним інтересом, цивільне законодавство допускає втручання в приватні справи громадян і юридичних осіб.

 

Так, обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять склад правопорушення, що підтверджено вироком суду, рішенням суду або постановою адміністративного органу (ст. 293 ЦК України).

 

Ще одним прикладом вкраплювання публічно-правових елементів в цивільне законодавство є визначення окремих видів діяльності, перелік яких визначається законом, якими юридична особа може займатися лише на підставі спеціального дозволу (ліцензії).

 

3. Принцип недоторканості права власності означає неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених законом. Згідно з цим принципом норми цивільного права забезпечують власникам можливість стабільного (сталого) здійснення власницьких повноважень.

 

Конституція України проголошує непорушність права приватної власності (ст. 41). Власність зумовлює і забезпечує майнову відокремленість суб'єктів цивільних правовідносин. Кожний учасник цивільного обороту, що додержується норм права, має бути впевнений у тому, що його право власності не буде порушено. Саме тому Конституцією визначено правило, згідно з яким жоден суб'єкт цивільного права не може бути позбавлений свого майна не інакше як за рішенням суду. Більше того, рішення про припинення права власності суд може винести лише у випадках, прямо передбачених законом. Перелік таких підстав визначений законом, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.

 

4. ЦК України відносить принцип свободи підприємницької діяльності, не забороненої законом, до переліку загальних засад цивільного законодавства. Згідно зі ст. 1 ЦК України відносини у сфері підприємництва є частиною предмета цивільного права. Конституція України гарантує право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії визначаються законом (ст. 42).

 

5. Згідно зі ст. 6 ЦК України цей принцип свободи договору передбачає право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства.

 

Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

 

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд.

 

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

 

Наведені положення щодо свободи застосовуються і до односторонніх правочинів.

 

6. Принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності і розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне і природне право і наслідки його застосування.

 

Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору.

 

Основне призначення цього принципу, вперше нормативно закріпленого вітчизняним законодавцем, вбачається в "наданні суддям більше можливостей з'ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, встановити об'єктивну істину".

 

Крім того, концепція good faith певною мірою виступає як гарантія захищеності прав слабшої сторони в зобов'язальних відносинах. Один із проявів цього принципу містить класичне правило добросовісності в договірних зобов'язаннях, згідно з яким боржник несе обов'язок виконати зобов'язання добросовісно, з урахуванням звичаїв цивільного обороту.

 

Намагання на доктринальному рівні обґрунтувати визнання складових цього принципу як самостійних принципів неспроможне адекватно виявити сутність цього принципу, є логічним наслідком відсутності в українській доктрині системних наукових досліджень та усталеної судової практики застосування цієї правової категорії.

 

Закріплений вітчизняним законодавцем принцип справедливості, добросовісності і розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який проявляється в єдності взаємопов'язаних трьох складових, що є традиційним для європейського приватного права (нім. Treu und Glauben; фр. Bona Fideas тощо).

 

Загалом зміст цього принципу (справедливості, добросовісності і розумності) полягає в тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту.

 

Вважається, що добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об'єктивним.

 

З позицій природного права справедливість - це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню сутності людини і її прав. Дуже часто справедливість розуміють як рівність пропорцій, або як концепцію пропорційності обраних засобів поставленій меті.

 

Справедливість є конкретною та універсальною за сферами використання категорією, що адекватно може бути реалізована через невичерпну багатоманітність правозастосовної діяльності і захищається судом, коли несправедливість стає нестерпною.

 

В різних сферах приватно-правової діяльності справедливість має різний зміст. Спроби сформулювати універсальне визначення справедливості страждають їх надмірною загальністю.

 

Однак, незважаючи на всю складність, визначити поняття справедливості і закріпити його нормативно в законі можливо шляхом визначення його конститутивних зовнішніх (об'єктивних) і внутрішніх (суб'єктивних) критеріїв змісту.

 

Загалом зміст зазначеного принципу (справедливості, добросовісності (Bona Fideas) і розумності) полягає в тому, що тексти законів, угод та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту.

 

Виконання зобов'язань має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3 ст. 550 ЦК України). Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору із врахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 659 ЦК України).

 

Цивільне законодавство обмежується презумпцією добросовісності та розумності поведінки особи.

 

Якщо законом встановлено правові наслідки недобросовісного чи нерозумного здійснення особою своїх прав, поведінка особи припускається добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (ч. 3 ст. 12 ЦК України).

 

Під добросовісністю слід розуміти суб'єктивні уявлення конкретної особи про добросовісність її дій та об'єктивну відповідність цих дій стандартам поведінки у відповідній сфері діяльності (секторі торгівлі тощо).

 

Зміст добросовісності (bona fides) виражається через поняття "розумність і справедливість", що виконує три функції - тлумачення, доповнюючу та обмежувальну.

 

Функція тлумачення полягає в тому, що відповідно до закріпленої в цивільному законодавстві концепції всі договори повинні тлумачитися відповідно до принципу добросовісності.

 

Добросовісність має "доповнюючу функцію"; між сторонами можуть виникати додаткові права та обов'язки, які прямо не встановлені договором чи законодавством.

 

Добросовісність має "обмежувальну" функцію, згідно з якою правило, обов'язкове для сторін не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості.

 

Отже, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених сторонами.

 

В цьому зв'язку всі правила, які створюються сторонами чи законом підпадають під контроль судів не для того звісно, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів.

 

Суди приймають рішення "contra legem" (тобто, всупереч формальному, державному закону), якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін договору результату.

 

Таким чином, "концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила".

 

При цьому сферою застосування справедливості є "виправлення закону там, де він має недоліки через свою загальність".