Мы ВКонтакте

Стаття 40. Момент визнання фізичної особи недієздатною

1. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

2. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

 

Коментар:

 

1. Оскільки з прийняттям судом рішення про визнання фізичної особи недієздатною пов'язується низка важливих правових наслідків (ст. 41 ЦК), необхідно чітко встановити момент, з якого фізична особа є недієздатною.

 

За загальним правилом, таким моментом є день набрання законної сили відповідним судовим рішенням, тобто день, наступний після дня закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження., якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано.

 

Якщо заяву про апеляційне оскарження було подано, але апеляційна скарга не була подана у строк, визначений ст. 294 ЦПК, рішення суду набирає сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом (ч. 1 ст. 223 ЦПК).

 

2. Разом з тим суд може визнати фізичну особу недієздатною і до моменту набрання законної сили судовим рішенням. Таке рішення може вимагатися при вирішенні питання про недійсність договору, заповіту, шлюбу або іншого правочину. В подібних випадках суд, грунтуючи на даних судово-психіатричної експертизи та інших доказах щодо моменту виникнення хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок якого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, визначає конкретний день, з якого особа визнається недієздатною. При цьому визнавати конкретний правочин недійсним потреби не має, адже такий правочин за абзацем другим ч. 1 ст. 226 ЦК вже є недійсним в силу закону (нікчемним).

 

Закон не визначає, які правові наслідки обумовлюються судовим рішенням, в якому визначається день, з якого фізична особа є недієздатною. Оскільки інше не випливає ні з коментованої статті, ні з інших норм ЦК, можна зробити висновок про формальне поширення недієздатності на усі наслідки, визначені ст. 41 ЦК. Однак, очевидно, що суд на дату, яку вже минула, не може встановити над особою опіку і призначити опікуна. Відтак, незахищеними є права тих осіб, яким недієздатний завдав шкоду, адже опікун за ч. 4 ст. 41 ЦК нестиме відповідальність за протиправні діяння свого підопічного лише з моменту набуття ним повноважень, тобто з моменту вступу в законну силу рішення суду про визнання особи недієздатною, в якому міститься призначення опікуна (ч. 1 ст. 60 ЦК), а сама особа, яка завдала шкоду, не може нести обов'язок щодо її відшкодування через недієздатність в момент її завдання. Актуальним залишається також питання про чинність дрібних побутових правочинів, укладених недієздатним, та про можливість опікуна схвалити правочини, укладені підопічним ще до набуття опікуном своїх повноважень (ч. 1 ст. 226 ЦК). Єдиною нормою, розрахованою на врегулювання відносин за участю особи, яка визнана недієздатною з конкретної календарної дати, є вказане у ч. 2 ст. 225 ЦК право опікуна пред'являти позов про визнання правочину недійним у разі наступного визнання учасника цього правочину недієздатним.