Мы ВКонтакте

Стаття 167. Правові форми участі держави у цивільних відносинах

1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

2. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом.

3. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

 

Коментар:

 

1. Держава Україна може виступати суб'єктом публічного права і суб'єктом цивільного права, що свідчить про подвійний, дуалістичний статус держави як суб'єкта права, що однак не свідчить про застосування свого подвійного статусу в усіх видах відносин за участю держави. Держава в публічних відносинах є суб'єктом публічного права, а в приватних відносинах - суб'єктом цивільного права. Як суб'єкт публічного права держава наділена владними повноваженнями, які вона покликана використовувати для досягнення публічних інтересів всього народу. Як суб'єкт цивільного права держава Україна є учасником цивільних відносин, в яких вона має рівний статус і приймає участь в тих же формах, що й інші учасники - суб'єкти цивільних відносин (фізичні та юридичні особи), не наділених владними повноваженнями. В цьому випадку держава виступає як приватна особа, відмовляючись від застосування суверенітету, імунітетів, інших елементів публічного статусу держави, якщо це призводить до порушення рівності суб'єктів цивільних відносин.

2. Правова природа держави як суб'єкту цивільних відносин обумовлена тим, що вона є особливим утворенням з власною правосуб'єктністю, що відрізняє такого суб'єкта від осіб (фізичних та юридичних) і територіальних громад.

Держава має цільову, відмінну від універсальної та спеціальної, правосуб'єктність, обумовлену потребами досягнення публічного інтересу. Держава є суб'єктом майнових прав (речових, корпоративних і зобов'язальних) та окремих особистих немайнових прав (права на найменування, права на репутацію, авторських прав, прав на винаходи тощо). Окремі об'єкти цивільних прав не можуть знаходитися в іншій власності, ніж державна. Так, ЗК України закріплено категорії земель державної власності, які не можуть передаватися в комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики і космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого і житлового призначення; інші земельні ділянки, передбачені ч. 1 ст. 84 ЗК України.

В державній власності також знаходиться Державний фонд дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів України (ст. 5 Закону України "Про державне регулювання видобування, виробництва та використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння"), статутний капітал Національного банку України (ст. 3 Закону України "Про Національний банк України"), а також капітал інших державних банків, які створюються державою (ст. 7 Закону України "Про банки і банківську діяльність"). Держава наділена виключними повноваженнями щодо звернення у власність держави скарбу (ст. 343 ЦК), викупленої пам'ятки історії та культури (ч. 1 ст. 354 ЦК). Держава також може бути суб'єктом спільної власності з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава виступає як суб'єкт цивільного права у відносинах спадкування (ч. 1 ст. 1235 ЦК).

 

3. Держава є уповноваженою особою, якій належать речові права на бюджетні кошти. Безпосередньо обслуговування Державного бюджету здійснює Державне казначейство (ст. 48 Бюджетного кодексу). Загальна організація виконання Державного бюджету покладається на Міністерство фінансів України. Кабінет Міністрів забезпечує виконання Державного бюджету (ст. 47 Бюджетного кодексу).

Держава може бути суб'єктом зобов'язальних правовідносин. Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону України "Про поставки продукції для державних потреб", держава може виступати стороною контракту державного замовлення.

Стороною договорів держава Україна може виступати в угодах про розподіл продукції, за якими одна сторона - держава Україна, доручає іншій стороні - інвестору, на певний строкий проведення пошуку, розвідки і видобутку корисних копалин на певній ділянці (ділянках) надр і введення пов'язаних з угодою робіт, а інвестор зобов'язується виконувати доручені роботи за свій рахунок і на свій ризик з наступною компенсацією витрат та отриманням плати (винагороди) у вигляді частини прибуткової продукції (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про угоди про розподіл продукції"). Держава виступає стороною угод про розподіл продукції, в особі уповноваженого державного органу чи органу місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 5 цього Закону як сторони таких договорів називаються Кабінет Міністрів України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, на території якого розміщені ділянки надр, які передаються в користування на умовах договору про розподіл продукції. Аналіз змісту цього Закону свідчить, що такий договір повинен бути укладений від імені держави зазначеними уповноваженими органами. Додатковим підтвердженням цьому висновку є положення Закону про те, що в договорах про розподіл продукції, які укладаються з участю іноземного інвестора, повинна передбачатися відмова держави від судового імунітету, імунітету щодо попереднього позову і виконання судового рішення. При цьому, це положення Закону Конституційний Суд України від 6 грудня 2001 р. визнав неконституційним лише в частині безапеляційної відмови держави від судового імунітету. Включення ж такої умови до змісту договорів суд визнав правомірним.

Держава може бути стороною в заставних відносинах, як заставодавцем, так і заставодержателем (ст. 11 Закону України "Про заставу"). Вона може виступати емітентом і держателем цінних паперів, зокрема, облігацій державної позики, акцій, приватизаційних сертифікатів, житлових чеків тощо.

Держава здатна нести самостійну цивільно-правову відповідальність, яка може наступати за невиконання договірних і недоговірних цивільно-правових зобов'язань.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 Закону України "Про банки і банківську діяльність" держава гарантує збереження вкладів і цінних паперів фізичних осіб в Державному ощадному банку України. У відповідних випадках можливе пред'явлення пов'язаних з цим вимог до держави, так як відшкодування фізичним особам повинне здійснюватися за рахунок Державного бюджету. Інтереси держави в суді повинен представляти відповідний орган Державного казначейства. На підставі рішення суду грошова сума повинна бути стягнена із Державного бюджету, а на орган Державного казначейства повинен бути покладений обов'язок перерахувати грошову суму з бюджету. Слід також враховувати, що встановлена законодавством цивільно-правова відповідальність держави на виконання обов'язку гарантувати збереження вкладів і цінних паперів громадян в Державному ощадному банку, не передбачає відповідальності держави за знецінення вкладів і цінних паперів внаслідок інфляції.

Держава виступає суб'єктом цивільних відносин з емісії державних облігацій. Кошти, які надходять від розміщеня облігацій внутрішньої державної позики, зараховуються до Державного бюджету (п. 5 Основних умов випуску і порядку розміщення облігацій внутрішньої державної позики 1999 року). Міністерство фінансів України від імені Кабінету Міністрів України виступає гарантом своєчасного погашення облігацій (п. 3 постанови Кабінету Міністрів України "Про випуск облігацій внутрішньої державної позики 1999 року"). В цьому випадку зобов'язаною особою в правовідносинах з приводу державної облігаційної позики виступає держава, від імені якої діє Міністерство фінансів України (як орган, який діє від імені держави). При цьому в літературі зазначається, що в разі пред'явлення власником облігацій позову, відповідачем у справі повинен брати участь і відповідний орган Державного казначейства, оскільки спрі виник про стягнення грошових сум із Державного бюджету.

Підставою договірної відповідальності за безпосередньої участі держави Україна є державні гарантії щодо іноземних кредитів. Декрет Кабінету Міністрів України "Про надання державних гарантій щодо іноземних кредитів, які надаються Україні відповідно до міжнародних договорів" стороною у таких правовідносинах називає безпосередньо Україну. В цьому випадку від імені держави виступає Кабінет Міністрів України (ст. 1 Декрету). Згідно з положеннями Декрету Кабінет Міністрів України від імені України виступає гарантом, під цим терміном слід розуміти державний орган, який наділений повноваженням виступати від імені держави, яка несе обов'язок щодо повернення суми одержаних кредитів. В цьому випадку Кабінет Міністрів, який не є юридичною особою, реалізує власну компетенцію державного органу, дії якого є діями держави, створюючи цим зобов'язання безпосередньо для держави.

Держава є суб'єктом цивільного права - стороною у правовідносинах щодо відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (ст. 1176 ЦК).

Так, у випадку незаконного засудження, незаконного застосування адміністративних стягнень, незаконного проведення оперативно-розшукових заходів тощо, держава з коштів державного бюджету зобов'язана відшкодувати шкоду (Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянину незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду").

Держава відповідає за шкоду, заподіяну прийняття закону про припинення права власності на певне майно (статті 1173 - 1175 ЦК).

При розгляді цієї категорії спорів слід виходити з необхідності правильного визначення відповідача і третьої особи на сторін відповідача (державного органу, уповноваженого представляти інтереси держави). Позивачем у цих справах має виступати держава Україна, яка є стороною правовідносин щодо відшкодування шкоди у зазначених випадках. Третьою особою на строні держави повинен визнаватися державний орган, уповноважений представляти інтереси держави. Оскільки йдеться про відшкодування шкоди за рахунок Державного бюджету, інтереси держави в таких спорах повинен представляти відповідний територіальний орган Державного казначейства. При цьому в літературі слушно зазначається на необхідність зазначення в судовому рішенні про обов'язок відповідного органу Державного казначейства провести виплату (перерахування) грошової суми позивачеві шляхом стягнення за рахунок Державного бюджету на користь позивача.

З аналізу ст. 56 Конституції випливає, що Держава, а не органи виконавчої влади, є стороною зобов'язань про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 р. ця норма Конституції (ст. 56) не повинна поширюватись на юридичні особи (тобто, кредиторами за такими зобов'язаннями можуть бути лише громадяни). Юридичні особи у подібних випадках не вправі звертатися з вимогами до держави. Принцип відповідальності держави за дії державних органів як власних дій держави закріплено Законом України "Про місцеві державні адміністрації". Стаття 49 цього Закону передбачає положення про відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої діями чи бездіяльністю посадових осіб місцевих державних адміністрацій при здійсненні ними своїх повноважень. В зазначених випадках недоговірної відповідальності закон передбачає можливість пред'явлення державою регресної вимоги до посадової особи в зв'язку з відшкодуванням шкоди.

На підставі положень спеціальних законів держава може нести недоговірну відповідальність і перед юридичними особами. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" держава несе відповідальність за збитки, завдані діями посадових осіб органів державної податкової служби. Цим Законом також передбачено обов'язок держави відшкодувати збитки, завдані посадовими і службовими особами податкової мілії (ст. 25 Закону). Недоговірну відповідальність держави передбачає Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Згідно зі ст. 34 цього Закону Україна як держава несе майнові відповідальність у повному обсязі перед суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чинним законам України і спричиняють збитки, моральну шкоду. Україна як держава відповідає за дії, зазначеній в цій статті, всім своїм майном.

Держава набуває окремі права інтелектуальної власності, може бути спадкоємцем за заповітом. Наприклад, відповідно до ст. 29 Закону України "Про авторське право і суміжні права" майнові права авторів та інших осіб, які мали виключне авторське право, переходять в спадщину. Не переходять в спадщину особисті немайнові права автора, причому спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти перекрученню або іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, яке не може нанести шкоду честі і репутації автора. Після закінчення строку дії авторського права твір стає публічним надбанням, вказане право переходить до держави і стає для останнього обов'язком.

Держава Україна має право приймати участь в зовнішньоекономічних відносинах, які встановлюються через торгові представництва України за кордоном та через інші спеціально уповноважені органи. Права та обов'язки в цих випадках набуває безпосередньо держава, яка виступає як суб'єкт цивільного права (ст. 8 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). До таких форм цивільно-правової участі держави відносяться міжнародні концесійні договори, інвестиційна діяльність і договори про спільну кооперацію, договори зовнішньої позики тощо. Однак держава не є стороною угод (договорів), які вчиняються юридичними особами публічного права від свого імені, оскільки суб'єктами таких договірних відносин виступають ці юридичні особи.

4. Держава Україна має право виступати засновником (учасником) і володіти корпоративними правами створюваних за її участі юридичних осіб. Для цього держава має право одноосібно, або спільно з іншими учасниками цивільних правовідносин, створювати юридичні особи. Держава, в особі своїх органів, може створювати юридичні особи публічного права, серед яких можна виділити юридичні особи, які є суб'єктами господарювання (державні унітарні підприємства, установи, організації), та юридичні особи, покликані виконувати владно-розпорядчі й інші функції без права займатися господарською діяльністю (або коли така діяльність не є метою існування таких юридичних осіб).

Власником майна юридичних осіб публічного права є держава. Такі юридичні володіють закріпленим за ними майном на праві господарського відання або на праві оперативного управління відповідно до положень ГК України (статті 73, 74, 76). Однак ст. 329 ЦК України передбачає, що юридичні особи публічного права набувають право власності на майно, передане їй у власність, і на майно, придбане нею у власність за підставами, не забороненими законом. На сьогодні жоден закон України не закріплює право власності юридичних осіб публічного права на майно, що надає цій нормі декларативного характеру. У цьому зв'язку незастосування ст. 329 ЦК в літературі обґрунтовується також тезою про те, що ця норма не підлягає застосуванню, позаяк суперечить спеціальним положенням ГК України.

Випадки, коли допускається створення юридичних осіб публічного права, та порядок їх створення державою встановлюються ГК України та іншими законами.

Державні унітарні підприємства, установи, організації створюються, реорганізуються, ліквідуються міністерствами й іншими підвідомчими Кабінету Міністрів України органами державної виконавчої влади. Держава має право створювати державні банки, які засновуються за рішенням Кабінету Міністрів України.

Юридичні особи, які не є суб'єктами господарювання, основною своєю метою мають здійснення владно-розпорядчих функцій. До таких юридичних осіб відносяться центральні та місцеві органи державної влади, інші державні органи (Верховна Рада України, міністерства, відомства, військові формування Збройних Сил України, судові та правоохоронні органи тощо). Правовий статус, порядок створення і припинення, обсяг і здійснення компетенції визначаються Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими актами. Водночас, ці питання залишаються врегульованими лише фрагментарно.

Окреме місце займають створювані державою юридичні особи публічного права у формі установ та організацій. До таких юридичних осіб слід віднести освітні установи (заклади початкової освіти, загальної середньої, професійно-технічної і вищої освіти), заклади охорони здоров'я (лікарні, поліклініки, профілакторії, санаторії тощо).

Держава має право, на рівних засадах з іншими учасниками цивільних правовідносин, виступати учасником (засновником) юридичних осіб приватного права, з урахуванням встановлених законодавством обмежень щодо участі держави в окремих видаї таких юридичних осіб. Зокрема, держава не може створювати юридичні особи, які можуть створюватися лише фізичними особами або недержавними юридичними особами (наприклад, громадські організації, політичні партії, кредитні спілки тощо). У випадку створення юридичної особи приватного права, держава, як й інші учасники, отримує корпоративні права (акції, частки, паї) в обмін на свій майновий внесок до статутного капіталу створюваної юридичної особи.