Мы ВКонтакте

Стаття 174. Відповідальність за зобов'язаннями держави

1. Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

 

Коментар:

 

1. ЦК в ч. 1 ст. 174 закріплює правило, згідно з яким держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Зазначена стаття ЦК стосується цивільно-правової відповідальності держави у матеріально-правовому розумінні, оскільки містить загальну норму, яка визначає обсяг відповідальності держави і відсилає до спеціального закону.

Норма ст. 174 ЦК хоч і не визначає коло майна, що належить до державної власності, однак закріплює правило про те, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ч. 1 ст. 326 ЦК).

2. Для цілей ч. 1 ст. 174 ЦК "своїм" майном (щодо держави) слід розуміти не будь-яке майно, яке знаходиться в державній власності, а лише неподільна частина державного ("казенного") майна, яка не закріплена за унітарними державними підприємствами, установами та організаціями на праві господарського відання чи на праві оперативного управління відповідно до положень ГК, інших законів України. Така частина неподільного державного майна, незакріплена на самостійному речовому праві за юридичними особами публічного права, "…якою держава повинна відповідати за своїми цивільно-правовими зобов'язаннями", доктрина називає "державною скарбницею".

Отже, держава несе відповідальність за своїми зобов'язаннями не всім державним майном, а лише майном державної скарбниці як фондом неподільного державного майна. До складу державної скарбниці не відноситься державне майно, закріплене за унітарними державними підприємствами, установами та організаціями на праві господарського відання або на праві оперативного управління, і тому держава не відповідає за своїми зобов'язаннями цим державним майном. Тому "своїм майном" щодо держави не може вважатись майно, що передане юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління.

Основу державної скарбниці становлять кошти державного бюджету як сукупності "фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади протягом бюджетного періоду відповідно до Бюджетного кодексу України (ст. 2). Державний бюджет входить до бюджетної системи України, поряд з місцевими бюджетами (до них відносять бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування) відповідно до ст. 5 Бюджетного кодексу України.

Грошові кошти не є виключною формою існування активів державної скарбниці. Крім бюджетних коштів, до складу державної скарбниці відноситься майно "в натурі", яке перебуває в державній власності і не закріплене за унітарними державними підприємствами, установами, організаціями на самостійному праві (господарського відання чи оперативного управління). До такої складової державної скарбниці відносяться: правовідносини щодо реалізації невитребуваних вантажів; реалізації та використання конфіскованого, безхазяйного майна; реалізації і використання війського майна, що вивільняється; придбання майна на підставі укладеного державного контракту; формування та використання державного матеріального резерву; виявлення скарбу, що містить речі, які належать до пам'яток історії та культури, конфіскація майна тощо.

До складу державної скарбниці відносяться корпоративні права, що належать державі (акції, частки, паї). Відповідно до ст. 168 ГК і ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" корпоративні права держави здійснюються Фондом державного майна та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту "в" ч. 1 ст. 7 вищезазначеного Закону суб'єктом таких корпоративних права є саме держава, а не Фонд державного майна, оскільки останній виступає від імені держави засновником господарських організацій, до статутних фондів яких передається державне майно. Тому не Фонд, а держава є засновником (учасником) таких господарських товариств. Хоч Фонд (як юридична особа) від свого імені не здійснює корпоративні права, що належать державі, він здійснює безпосередньо правомочності з представницького управління корпоративними правами держави у випадках, визначених ч. 3 ст. 168 ГК. У решті випадків управління управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи. Уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держави (ч. 1 ст. 170 ГК). Із змісту зазначеної норми ГК випливає, що така уповноважена особа (громадянин або юридична особа) є представником держави, що здійснює повноваження з управління корпоративними правами держави відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про управління корпоративними правами держави" від 15.05.2000 р. N 791.

Державну скарбницю становлять й інші види майна, зокрема: а) золотовалютні резерви, якими управляє Національний банк України (ст. 28 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.99 р.); б) інше майно, яке не передавалось юридичним особам на праві господарського відання або оперативного управління і залишилось в управлінні Фонду державного майна або його територіальних відділень та представництв. До такого майна слід віднести державне майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських організацій, але перебуває на їх балансі (ч. 2 ст. 7 Закону "Про управління об'єктами державної власності").

3. Державі Україна належить на праві власності те майно, яке не є об'єктом інших форм власності. Конституцією України і ЦК України (статті 324 - 327) передбачено чотири форми права власності: власність Українського народу, державну, комунальну, приватну. Тому державі Україна належить на праві власності майно, яке не знаходиться в приватній (ст. 325 ЦК), комунальній власності (ст. 327 ЦК) чи у власності Українського народу (ст. 324 ЦК). В статтях 93, 111 ГК використовується термін "колективна власність". Підприємством колективної власності визнається "корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників)". Окремі автори розглядають це положення як підтвердження того, що "засновниками підприємств колективної власності власності можуть бути суб'єкти цього виду власності" (тобто, колективної). У цьому зв'язку робиться висновок про правильність цього припущеня, "...оскільки підприємствами колективної власності визнаються підприємства споживчої кооперації, громадських та релігійних організацій (ч. 2 ст. 93 ГК)". З цього приводу слід зазначити, що передбачена ГК України колективна власність є видом приватної власності (юридичної особи), а не самостійною формою власності, оскільки не має конкретного юридичного змісту, що не надає достатніх критеріїв її відмежування від права приватної власності (юридичної особи).

Цей висновок підтверджується положеннями ГК України. Щодо підприємств об'єднань і релігійних організацій ГК України визнає право господарського відання або оперативного управління (ч. 5 ст. 112 ГК). У цьому зв'язку в літературі правильно звертається увага на те, що речове право підприємств споживчої кооперації не отримало будь-якої назви (див. ст. 111 ГК). Тому правильним є висновок, що з урахуванням ст. 112 ГК речове право підприємств споживчої кооперації логічно було б позначати термінами право господарського відання або право оперативного управління (залежно від наявності чи відсутності в юридичної особи права на здійснення підприємницької діяльності). Підприємством колективної власності ГК також визнає виробничий кооператив. Закріплене ч. 1 ст. 93 ГК положення про те, що "кооператив діє на основі колективної власності засновника (засновників) в літературі слушно розглядається як недоречне".

Наведене дає підстави для висновку про розуміння передбаченої ГК колективної власності як виду приватної власності, суб'єктами якої виступають юридичні особи (непідприємницькі) і фізичні особи-засновники виробничих кооперативів на майно, закріплене за створеними ними юридичними особами.

4. У власності держави знаходиться майно, закріплене нею за юридичними особами публічного права на праві господарського відання чи праві оперативного управління відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК України.

На праві господарського відання державне майно закріплюється за юридичними особами публічного права, що створені для здійснення підприємницької діяльності. На праві оперативного управління державне майно закріплюється за юридичними особами публічного права, що створюються для некомерційної господарської діяльності (ст. 137 ГК), зокрема за казенними підприємствами. Таке саме обмежене речове право належить юридичним особам, що утримуються за рахунок бюджетів (це передбачалося ст. 39 Закону України "Про власність").

Чинне цивільне законодавство послідовно проводить принцип роздільності майнових прав та обов'язків держави як субєкта цивільних правовідносин (тобто, як казни) від правосуб'єктності, зокрема деліктоздатності, унітарних державних підприємств, інших створених державою юридичних осіб публічного права, за якими державне майно закріплене на праві господарського відання або на праві оперативного управління.

Це питання має важливе значення у зв'язку з проблемою визнання юридичних осіб публічного права самостійними чи залежними, підпорядкованими державі. Додаткова актуальність цього питання викликана неоднозначним тлумаченням іноземними юрисдикційними органами положеннями вітчизняного законодавства про поняття юридичної особи публічного права, за якими майно закріплюється не на праві власності, а на невідомих європейському праву конструкціях господарського відання та оперативного управління. У цьому зв'язку окремі іноземні суди (зокрема, у справі щодо арешту літака, що належав державному підприємству "АНТК "Антонов") визнають наявність "зяючих прогалин в розумінні поняття відповідальності за законодавством України", констатують відсутність чіткої визначеності юридичного статусу державного підприємства (державної установи) в Україні і, відмовляючи у самостійній правосуб'єктності таким юридичним особам публічного права, визнають їх невід'ємними складовими, представниками держави. З цих міркувань, канадський суддя визнав за можливе прийняти рішення, яким вказувалося, що "вимоги...можна задовольнити за рахунок власності держави Україна".

Такі рішення іноземних судів певною мірою обумовлені складністю розуміння для європейських юристів розробленої в часи Радянського Союзу конструкції юридичної особи-невласника, за якою майно закріплюється виключно на праві господарського відання або на праві оперативного управління. Однак відсутність подібних речових прав в праві європейських країн, не є підставою незастосування і помилкового тлумачення в разі, коли матеріальним правом, за яким вирішується спір, є право України.

Вітчизняне законодавство однозначно вказує на роздільність цивільно-правової відповідальності держави, її державних органів і створених державою державних унітарних підприємств. Державне унітарне підприємство не несе відповідальності за зобов'язаннями власника і органу влади, до сфери управління якого воно входить (ч. 5 ст. 73 ГК України).

З питанням самостійності відповідальності безпосередньо пов'язане питання збереження за боржником права вилучати майно в особи, якій воно передане.

У цьому зв'язку зазначається, що "якщо боржником у виконавчому провадженні є певний суб'єкт (в тому числі і держава), то на майно, яке належить цьому суб'єкту, та яке передане іншому суб'єкту, звернення стягнення є можливим, якщо сам боржник зберіг право вилучати це майно у особи, якій воно передане".

Держава та її органи позбавлені права вилучати майно у державного підприємства, що підтверджує самостійну правосуб'єктність, зокрема і відповідальність, юридичних осіб публічного права від держави (як казни).

Казенні підприємства у майнових відносинах менше відділені від держави, але й тут право вилучення державного майна нормативно обмежено. Орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, здійснює контроль за використанням і збереженням належного підприємству майна, і має право вилучати у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядися ним у межах своїх повноважень (ч. 3 ст. 77 ГК України).

Держава та її органи не мають інших повноважень на майно, закріплене за державними підприємствами, які б позбавляли ці юридичні особи на свій розсуд здійснювати самостійне (речове) право на закріплене за ними майно.

Право державної власності держава здійснює через органи, уповноважені управляти майном державних підприємств, які мають повноваження управління державним майном. Управління державним майном здійснюють міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади, які відповідно до покладених на них повноважень: приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію державних підприємств, установ, організацій; затверджують статути підприємств; укладають і розривають контракти з керівниками підприємств; здійснюють контроль за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна; надають згоду Фондові державного майна України на створення спільних підприємств, до статутного фонду яких передається майно, що є державною власністю тощо (ст. 2 Закону України "Про управління об'єктами державної власності").

Інших повноважень, які входять до змісту права управління майном державних підприємств, держава і державні органи не мають.

Наведене дає підстави констатувати, що держава не може на свій розсуд відібрати майно у державних підприємств та передати його іншим державним підприємствам. При цьому, існування такого права позбавлення володіння шляхом закріплення його у вигляді спеціальних положень статуту відповідного державного підприємства слід визнавати як неприпустиме обмеження правосуб'єктності юридичної особи, що суперечить правилу про застосування правил про власність до права господарського відання. У цьому зв'язку твердження про те, що "держава може на свій розсуд відібрати майно у державних підприємств та передати його іншим державним підприємствам, якщо тільки його право поновлення у володінні не обмежене спеціальними положеннями у статуті підприємства", не відповідає сучасному політико-правовим пріоритету в суспільстві, хоч і вимагає нормативно закріпленого правила, яке унеможливлює реалізацію права на вилучення майна державних підприємств.

Отже, вітчизняне законодавство закріплює встановлений законом виключний перелік повноважень держави та її органів, до змісту якого не входить право вилучення та розпорядження державним майном, закріпленим за державними підприємствами.

У зв'язку з цим в літературі справедливо зазначається, що "якщо держава не має права вилучати та розпоряджатися майном створених нею юридичних осіб, то в процесі виконання судового рішення щодо держави не може звертатися стягнення на гіпотетичні права держави, яких вона сама не має".

5. Жоден із законів України не визнає право власності Автономної Республіки Крим. Верховна Рада Автономної Республіки Крим наділена повноваженнями здійснення права власності на відповідні землю і природні ресурси (ч. 2 ст. 18 Конституції Автономної Республіки Крим). Інше майно належить Автономній Республіці Крим (п. 10 ч. 1 ст. 18; п. 4 ч. 2 ст. 26 Конституції Автономної Республіки Крим), однак не визначає вид суб'єктивного права, на якому таке майно їй належить. У цьому зв'язку в літературі звертається увага на передбачену підзаконними нормативно-правовими актами можливість визнання права власності Автономної Республіки Крим. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю та власністю Республіки Крим" у власність Автономної Республіки Крим було передано майно підприємстві, перелічених у цій постанові.

6. Цивільно-правова відповідальність держави може мати дві основні форми: а) безпосередньо за своїми зобов'язаннями; б) опосередкована, субсидіарна відповідальність за зобов'язаннями державних установ і казенних підприємств.

У випадках, коли відповідний компетентний орган державної влади (Державне казначейство, Міністерство фінансів України тощо) діє від імені держави в цивільних правовідносинах (як казна), інша особа-кредитор має право висувати відповідні вимоги безпосередньо до держави як казни й одержувати задоволення від неї, а не від представників, що виступають від імені держави в цивільному обороті, і казна повинна нести безпосередню відповідальність за власними зобов'язаннями держави (як казни), коштами і майном державної скарбниці.

Субсидіарна відповідальність держави може виникати встановлюється на підставі прямої вказівки закону або правочину (зокрема, внаслідок надання гарантій держави за кредитнимим зобов'язаннями українських юридичних осіб).

В силу прямої вказівки закону субсидіарна відповідальність держави встановлюється за зобов'язаннями казенних підприємств та установ, які утримуються за рахунок бюджетних коштів. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства (ч. 7 ст. 77 ГК України).

При субсидіарній відповідальності держави (як казни) за зобов'язаннями створених нею юридичних осіб, їх відповідальність за власними зобов'язаннями настає в межах коштів, передбачених у відповідних кошторисах на цілі, для досягнення яких вони вступають у цивільно-правові зобов'язання, а в передбачених у законі випадках - інших коштів, що перебувають у їхньому власному розпорядженні. При недостатності цих коштів для задоволення вимог кредиторів субсидіарну відповідальність нестиме держава як власник майна таких юридичних осіб публічного права (наприклад, казенних підприємств чи державних установ, що фінансуються за рахунок бюджету).

7. Звернення стягнення на майно держави "в натурі" проводиться на загальних підставах з фізичними та юридичними особами на належне державі майно, з особливостями, встановленими законом щодо кола майна та порядку звернення стягнення на окремі види державного майна.

На цінні папери, корпоративні права держави, інше майно держави "в натурі" (наприклад, державне майно, яке не увійшло до статутних фондів господарських організацій, але перебуває на їх балансі) звернення стягнення не має істотних відмінностей від загального порядку, встановленого для майна інших форм власності.

Вважається, що золотовалютні ресурси мають правовий режим майна, на яке не може бути звернено стягнення, якщо інше не випливає із договірних зобов'язань держави, рішень Національного банку України, вищих органів державної влади в межах їх компетенції.

Незважаючи на визнання Українського народу суб'єктом власності на визначені законом природні ресурси, цивільне законодавство не передбачає участі такого правового утворення як учасника цивільних правовідносин. Тому за зобов'язаннями будь-яких учасників цивільних правовідносин, зокрема і держави, не може бути звернено стягнення на природні ресурси, які є об'єктами права власності Українського народу відповідно до Конституції (ст. 13), ЦК (ст. 324) і ГК (ст. 27).

За своєю сутністю таке право власності на природні ресурси є публічно-правовою категорією, що не охоплюється предметом цивільного права, Тому такі публічно-правові об'єкти не можуть бути предметом цивільних зобов'язань і повязаних з них відносин звернення стягнення.

Водночас, окремі види природних ресурсів можуть виступати об'єктами цивільно-правових відносин. Так, земельна ділянка, належна на праві державної власності, може бути предметом відносин відчуження, і, відповідно, звернення стягнення на таку нерухомість, якщо інше прямо не передбачено законом (зокрема, йдеться про землі, які виключно знаходяться в державній власності тощо).

При цьому, терміном "природні ресурси" може позначатися об'єкт публічного права (державного/конституційного, міжнародного публічного, екологічного, земельного тощо), або об'єкт цивільних правовідносин як вид нерухомого майна. В публічно-правовому розумінні під терміном "природні ресурси" розуміються "природні об'єкти та ресурси", що охороняються як найважливіші складові природи, виступають засобом виробництва в народному господарстві, є основою здійснення господарської та іншої діяльності на території України".

Земельні ділянки, ліси, деякі інші природні ресурси можуть виступати об'єктами цивільних правовідносин, на які поширюються положення цивільного законодавства про нерухомість. За таких умов на відповідні природні ресурси, як об'єкти цивільного права, звернення стягнення за цивільно-правовими зобов'язаннями, зокрема, й держави, можливе (якщо суб'єкт права вимоги може бути суб'єктом права власності на землю, інший природний ресурс).

Звернення стягнення на бюджетні кошти проводиться з урахуванням особливостей, які викликані спеціальним правовим режимом бюджетних коштів, що встановлюється Бюджетним кодексом та законами про Державний бюджет, що приймається щорічно. Тому виконання рішення про стягнення коштів про стягнення коштів за рахунок Державного бюджету є можливим у випадках, коли на відповідні цілі виділяються кошти законом про Державний бюджет на відповідний рік.

Це правило поширюється на випадки договірної та позадоговірної відповідальності держави. Так, деліктна шкода, заподіяна відповідним державним органом, має відшкодовуватися за рахунок бюджетних коштів, що виділяються на фінансування органу, який завдав шкоду. У цьому випадку відповідний державний орган (діями посадових/сужбових осіб якого заподіяно шкоду) стоїть перед вибором - виплачувати відшкодування чи спрямовувати кошти на виконання власних компетенції та діяльності. Крім того, існуючий бюджетний процес не передбачає обов'язковості фінансування всіх зобов'язань держави та органів місцевого самоврядування. Порядок виплати відшкодування встановлюється щорічно Законом України про державний бюджет на поточний рік. Списання коштів з рахунку бюджету здійснюється виключно органами Державного казначейства за рахунок і в межах відповідних бюджетних асигнувань за черговістю надходження рішень. Винятки встановлюються лише для відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, а також судів. В разі необхідності, у таких видатках подаються відповідні пропозиції (понад обсяг бюджетних призначень) щодо виділення коштів з резервного фонду державного бюджету або внесення змін до закону про державний бюджет на поточний рік.

У цьому зв'язку експерти зазначають, що "така ситуація напряму пов'язана з тим, що судові рішення щодо відшкодування шкоди не виконуються, оскільки за рахунок бюджету неможливо профінансувати видатки, які не були в нього закладені. Крім того, ставиться під сумнів можливість прогнозувати видатки, пов'язані з відшкодуванням шкоди. Тому за таких умов механізм відшкодування є настійким і кожен раз змінюється".

Однак зазначений негативний висновок щодо можливості вирішення цієї проблеми є мало раціональним і тому має грунтуватися на ідеї закріплення законом про державний бюджет на поточний рік витрат щодо відшкодування шкоди державою на рівні, не нижчому від державного бюджету попереднього бюджетного року. У зв'язку з недофінансуванням таких витрат в державному бюджеті і необхідністю посилення захисту прав та законних інтересів суб'єктів цивільно-правових відносин, які взаємодіють із державою, в літературі правильно обгрунтовується доцільність встановлення в законі про державний бюджет на певний рік відповідної статті витрат на відшкодування шкоди, завданої державою.

Держава не відповідає за своїми зобов'язаннями державним майном, яке обмежене чи виключене з цивільного обороту (ч. 2 ст. 178 ЦК), тобто яке може знаходитися в державній власності, але не може знаходитися в приватній власності фізичних та юридичних осіб.

 

Не допускається звернення стягнення на землю та інші природні ресурси, які знаходяться в державній власності і не можуть переходити в приватну власність, зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 84 ЗК України (йдеться про землі оборони, атомної енергетики та космічної системи; землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; тощо; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України тощо).

8. Залежно від підстав виникнення, держава несе відповідальність з договірних і позадоговірних (деліктних) зобов'язань. Підставою договірної відповідальності держави є невиконання або неналежне виконання умов договорів, укладених державою через компетентні органи державної влади або від її імені представниками держави.

Випадки позадоговірних (деліктних) зобов'язань держави мають бути встановлені прямою вказівкою закону. Зокрема, деліктна відповідальність держави передбачено за шкоду, завдану органом державної влади, посадовою або службовою особою органу державної влади, а також з відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочинуовідно відповідно до статей 1173 - 1177, 1207 ЦК України.

За деліктними зобов'язаннями держави відповідачем виступає держава. В цьому випадку її повинні представляти органи Державного казначейства України й органи чи посадові особи, за дії яких відповідає держава.

Закон може передбачати обов'язок державних органів, з вини посадових і службових осіб яких завдано шкоду, після задоволення судами вказаних позовів, пред'являти позовні вимоги про відшкодування шкоди в порядку регресу до осіб, винних у заподіянні шкоди державі (як казні).

9. Одна з особливостей відповідальності держави за власними зобов'язаннями пов'язана з дотримання положень про імунітет держави як складової державного суверенітету. Відносини цивільно-правової відповідальності держави безпосередньо пов'язані з дією судового імунітету, імунітету від попереднього забезпечення позову та імунітету від примусового виконання судового рішення.

Основна ідея імунітету держави ґрунтується на тому, що вона має суверенітет і що всі держави є рівними. Установлення і визначення меж імунітету держави щодо подання до неї позовів у її власних судах входить винятково у сферу компетенції держави і визначається лише її законодавством і міжнародними договорами, що укладені цією державою. Визнання імунітету держави не означає, що взагалі не можна розглядати цивільно-правовий спіру за участю держави. Йдеться про необхідність подання позову до держави в судах держави, яку залучили до участі в справі.

Загалом імунітет держави полягає в тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Доктрина права під судовим імунітетом розуміє непідсудність однієї держави судам іншої держави. Без згоди держави (відмова від імунітету) вона не може бути притягнута до суду іншої держави. Тому не будь-який суд відповідно до національного законодавства, що визначає його повноваження, вправі розглядати справу та винести рішення стосовно України.

В Рішенні Конституційного Суду України від 06.12.2001 р. N 17-рп/2001 зазначається, що "імунітет держави випливає із засад державного суверенітету (статті 1, 2 Конституції України), хоча прямо не закріплений в Основному Законі України". Україна є незалежною і суверенною державою, тому вона може бути відповідачем лише в тому суді, юрисдикцію якого вона добровільно визнала односторонньо або шляхом укладення міжнародно-правового договору, відповідно до Закону України "Про міжнародні договори України" від 29.06.2004 року. У разі пред'явлення вимоги до держави, Україна лише в деяких випадках визнає юрисдикцію інших судів, крім судів України (Конвенція про захист прав і основних свобод людини; Закон "Про угоди про розподіл продукції" тощо). В інших випадках вимога до держави може бути пред'явлена лише в суді України (якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на який надана Верховною Радою України).

В разі прийняття судового рішення про стягнення з України як основного чи субсидіарного боржника грошової суми тощо, воно може виконуватись відповідними органами інших держав лише за наявності міжнародного договору, в порядку надання допомоги відповідним державним органам України.

Рішення іноземних судів, за якими боржником є держава Україна, взнаються та виконуються в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ad hoc з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні.

Виконання таких рішень іноземного суду можливе з додержанням вимог Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", Цивільного процесуального кодексу України.