Мы ВКонтакте

Стаття 176. Розмежування відповідальності за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад та створених ними юридичних осіб

1. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб, крім випадків, встановлених законом.

2. Юридичні особи, створені державою, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, не відповідають за зобов'язаннями відповідно держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад.

3. Держава не відповідає за зобов'язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.

4. Автономна Республіка Крим не відповідає за зобов'язаннями держави і територіальних громад.

5. Територіальна громада не відповідає за зобов'язаннями держави, Автономної Республіки Крим та інших територіальних громад.

 

Коментар:

 

1. ЦК у ст. 176 закріплює загальну норму про розмежування відповідальності публічно-правових утворень за своїми зобов'язаннями та створених ними юридичних осіб. ЦК передбачає загальне правило, згідно з яким держава, інші публічно-правові утворення (АРК, територіальні громади) не відповідають за зобов'язаннями створених ними юридичних осіб. Ця норма направлена на конкретизацію положень ч. 3 ст. 96 ЦК, згідно з якою юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями його учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами і законом. В законодавстві передбачаються випадки, коли публічно-правові утворення можуть нести відповідальність за зобов'язаннями юридичних осіб публічного і приватного права, ними створених.

Вказівка на субсидіарну відповідальність держави, АРК, територіальних громад як засновників створених ними юридичних осіб публічного права містить норма ст. 176 ЦК, яка передбачає можливість встановлення такої відповідальності спеціальними законами.

Відповідно до ч. 7 ст. 77 ГК казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають в його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. У цьому випадку відносин субсидіарної відповідальності безпосередньо держава є суб'єктом відповідальності в особі компетентного державного органу, який хоч і є юридичною особою (за винятком Кабінету Міністрів України, який не є юридичною особою), але не використовує статус юридичної особи. Тому передбачене ст. 77 ГК формулювання доцільно тлумачити як таке, що встановлює підставу для пред'явлення вимоги до держави, незважаючи на те, що відповідальною є держава, яка відповідає в особі зазначеного органу, який фінансується із бюджету. Водночас слід визнати, що "за відсутності бюджетного призначення держава через орган, до сфери управління якого належить казенне підприємство, нести відповідальність не може, у зв'язку з цим субсидіарна відповідальність відповідно до законодавства (зокрема, така норма містилася в ч. 3 ст. 39 Закону України "Про власність") перекладається на власника, яким в кінцевому рахунку є держава". Іншими словами, бюджетне законодавство дає певні підстави для визнання органу, до сфери управління якого належить казенне підприємство, своєрідним суб'єктом субсидіарної відповідальності в межах його компетенції державного органу чи правосуб'єктності юридичної особи публічного права, незважаючи на виступ такого органу не від свого імені, а від імені держави.

Однак вітчизняне законодавство потребує чіткіших норм про розмежування відповідальності держави, її органів та юридичних осіб, які створені державою і фінансуються із Державного бюджету. У зв'язку з цим судова практика не завжди однозначно визначає застосовуване право (України чи іноземної держави) з питань статусу органів державної влади (зокрема, Фонду державного майна України) як окремих юридичних осіб, самостійних від держави. Так, Федеральний суд Канади в спорі про арешт літака, що належав державному підприємству України і здійснив посадку в Канаді, не став застосовувати українське право, яким визначено правовий статус Фонду як юридичної особи, а застосував, як вирішальні для справи, встановлені законодавством Канади критерії визнання особи окремим суб'єктом права. Канадська доктрина і судова практика визнає такі юридичні особи публічного права як Фонд державного майна України, що мають дуалістичну, публічно-приватну правосуб'єктність державного органу-юридичної особи, не самостійним суб'єктом права, а частиною держави.

2. ГК України прямо не встановлює положень про субсидіарну відповідальність територіальних громад, Автономної Республіки Крим за зобов'язаннями некомерційних (непідприємницьких) комунальних підприємств, створених зазначеними публічно-правовими утвореннями.

Відповідно до ч. 1 ст. 54 ГК на суб'єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність (до таких відносяться також суб'єкти господарювання державного або комунального секторів економіки), поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням її здійснення різними суб'єктами господарювання, які визначаються цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

Субсидіарна відповідальність власника за зобов'язаннями казенних підприємств стосується не загальних вимог щодо регулювання господарської діяльності, а особливостей правового становища цього виду унітарних державних підприємств, оскільки не передбачена для комерційних унітарних державних підприємств.

З урахуванням відсутності в ГК норм про субсидіарну відповідальність власника за зобов'язаннями суб'єктів некомерційного господарювання комунального сектору економіки, такий випадок субсидіарної відповідальності можливий лише з підстав, встановлених іншими законами (зокрема, про Державний бюджет; про відповідну організаційну форму некомерційної господарської діяльності тощо).

За відсутності прямої вказівки закону про субсидіарну відповідальність, положення про цей випадок субсидіарної відповідальності, встановлені установчими документами суб'єктів некомерційного господарювання комунального сектору економік, слід розглядати недійсними і такими, що не мають юридичної сили.

Норми закону, як підстава субсидіарної відповідальності, мають бути нормами прямої дії і не можуть застосовуватися за аналогією закону чи аналогією права.

3. ГК не передбачає норм прямої дії щодо поширення положень про субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенних підприємств на некомерційні підприємства комунального сектора економіки.

ГК в ч. 9 ст. 78 встановлює правило, згідно з яким особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом щодо діяльності комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом. Чинне законодавство не передбачає субсидіарної відповідальності держави за зобов'язаннями унітарних державних підприємств. Така відповідальність передбачена лише щодо зобов'язань казенних підприємств.

При цьому, положення ГК про унітарні державні підприємства поширюються на унітарні комунальні підприємства лише в питаннях особливостей їх господарської діяльності. Норми ГК (статті 75), присвячені особливостям господарської діяльності державних підприємств, встановлюють цілі господарської діяльності та обмеження щодо здійснення повноважень володіння, користування і розпорядження державним майном, закріпленим за такими унітарними підприємствами. ГК передбачає виключний перелік з двох видів державних унітарних підприємств - державні комерційні підприємства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, та казенні підприємства (ч. 8 ст. 73 ГК). Тому господарською діяльністю державного унітарного підприємства може бути підприємницька діяльність унітарних підприємств, основна мета якої полягає в отриманні прибутку, якою не може бути некомерційна мета (благодійництво тощо).

У цьому зв'язку додаткового обґрунтування потребують твердження про те, що "положення ГК (ч. 7 ст. 77) про відповідальність держави (як власника) за зобов'язаннями казенного підприємства, поширюються на некомерційні підприємства, створені територіальними громадами чи Автономною Республікою Крим".

4. Юридичні особи, що фінансуються із бюджетів Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, підпадають під поняття державних установ, що вживається у ч. 3 ст. 39 Закону України "Про власність" (оскільки на час прийняття цього Закону державна власність була єдиною і поділялась на загальнодержавну і державну комунальну). Тому, в період чинності зазначеного закону, Автономна Республіка Крим і територіальні громади у відповідних випадках несли відповідальність за зобов'язаннями юридичних осіб, що фінансуються із бюджетів Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, на підставі ч. 3 ст. 39 Закону України "Про власність".

У зв'язку із скасуванням чинності Закону України "Про власність", субсидіарна відповідальність публічних установ (державних і комунальних) можлива на підставі прямої вказівки іншого закону.

5. Територіальні громади несуть відповідальність за шкоду, заподіяну діями органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб і службових осіб відповідно до статей 1173 і 1174 ЦК України. Заподіяна шкода відшкодовується за рахунок коштів місцевого бюджету (зокрема, територіальної громади), незважаючи на відсутність у зазначених нормах вказівки про відповідальність публічно-правового утворення Така відповідальність випливає з норм ЦК про відповідальність територіальних громад, Автономної Республіки Крим за власними зобов'язаннями (статті 175, 176 ЦК). Такі деліктні зобов'язання є власними зобов'язаннями територіальної громади, Автономної Республіки Крим, оскільки неправомірні дії її органів (службових/посадових осіб) вважаються діями відповідного публічно-правового утворення. В разі вчинення таких неправомірних дій органи публічно-правових утворень діють як невід'ємна складова останніх і не здійснюють прав юридичних осіб публічного права.

Норми про відповідальність територіальних громад за шкоду, заподіяну їх органами, посадовими чи службовими особами не мають зворотної сили. Водночас, в літературі слушно звертаується увага на те, що кваліфікація правовідносин щодо такої відповідальності має проводитися з урахуванням історично-правового методу тлумачення. Таке тлумачення стосується відносин деліктної відповідальності в період, коли така відповідальність органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб передбачалася конституційними нормами ще до визнання цивільної правосуб'єктності територіальних громад Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.97 р. Так, ст. 56 Конституції України встановлює відповідальність за дії органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, за шкоду, заподіяну органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

У зв'язку з цим слід враховувати існування на той час (1996 - 1997 роки) комунальної власності в складі державної власності (ст. 39 Закону України "Про власність"), та обумовлене цим відшкодування шкоди, заподіяної органами держави (загальнодержавними чи місцевими), за рахунок державного бюджету.