Мы ВКонтакте

Стаття 281. Право на життя

1. Фізична особа має невід'ємне право на життя.

2. Фізична особа не може бути позбавлена життя.

Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом.

3. Медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою.

Клінічні випробування лікарських засобів проводяться відповідно до закону.

4. Забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя.

5. Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи.

Стерилізація недієздатної фізичної особи за наявності медичних показань може бути проведена лише за згодою її опікуна, з додержанням вимог, встановлених законом.

6. Штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів.

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

7. Повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

 

Коментар:

 

Вперше міжнародно-правова регламентація права на життя була дана в Загальній декларації прав людини 1948 р. Стаття 3 Декларації проголошує, що кожна людина має право на життя, свободу та особисту недоторканність. Тим не менше Загальна декларація не містить у собі тлумачення цього права. Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. конкретизувала Загальну декларацію: ст. 2 Конвенції закріплює, що право кожної особи на життя не тільки проголошується, але й захищається законом.

Жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання її винною у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання.

Позбавлення життя не розглядається як порушення цієї статті, коли воно є наслідком неминучої потреби застосувати силу:

а) при захисті будь-якої людини від незаконного насильства;

б) при здійсненні законного арешту або при запобіганні втечі людини, що законно перебуває під вартою;

в) у діях, законно вчинених з метою придушення бунту або заколоту.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (16.12.66 р.) у ст. 6 встановлює, що право на життя є невід'ємним правом будь-якої людини, яке охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

Ст. 2 Конвенції Співдружності Незалежних Держав про права та основні свободи людини 1995 р. також закріплює те, що право кожної людини на життя охороняється законом. Жоден не може бути умисно позбавлений життя.

В українському законодавстві право на життя закріплено на рівні Основного Закону у ст. 27: кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

Значний крок на шляху конкретизації змісту права на життя (його позитивного регулювання) зробив новий ЦК. Диспозиція ст. 281 ЦК включає такі складові цього права:

- фізична особа не може бути позбавлена життя;

- медичні, наукові та інші досліди можуть провадитися лише щодо повнолітньої, дієздатної фізичної особи за її вільною згодою;

- забороняється задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя;

- стерилізація може відбуватися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи;

- штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки;

- повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

Деяких аспектів права на життя торкаються наступні закони: Закон України "Про попереднє ув'язнення" (ст. 8), Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (ст. 4, 14, 15, 16), Закон України "Про страхування" щодо питань страхування життя (ст. 4, 6, 7, 10, 16, 18 та інші), Закон України "Про лікарські засоби" (ст. 8).

Життя і здоров'я ряду категорій громадян окремо охороняються законодавством України у зв'язку з їх професійною діяльністю, а саме, Законами України "Про прокуратуру" (ст. 50), "Про Збройні Сили України" (ст. 12), "Про статус суддів" (ст. 42, 45), "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (ст. 38), "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб" (ст. 20), "Про статус народного депутата" (ст. 30). Відомо, що санкція за посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379 КК), більш жорстка, ніж санкція за посягання на життя пересічного громадянина. Але це не дає підстав для висновку, що життя першої групи осіб є більш цінним. Причина такої різниці полягає в тому, що в першому випадку основним безпосереднім об'єктом злочину є встановлений законом порядок здійснення правосуддя в частині діяльності судді, народного засідателя чи присяжного. Додатковим обов'язковим його об'єктом виступає життя особи.

Аналогічну ситуацію можна спостерігати при порівнянні посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348 КК) та посягання на життя пересічного громадянина. В першому випадку можна помітити два об'єкти злочину. Основний безпосередній об'єкт - нормальна службова діяльність працівників правоохоронних органів, авторитет цих органів, а також встановлений порядок охорони громадського порядку. Додатковим обов'язковим об'єктом злочину є життя зазначених у диспозиції ст. 348 КК осіб. Можна навести чимало подібних прикладів, коли кримінальний закон встановлює різні санкції за позбавлення волі пересічного громадянина та громадянина, на якого державою покладено виконання її функцій і завдань.

Сутність таких об'єктів, як нематеріальні блага - життя, здоров'я, полягає в тому, що в одних суспільних відносинах вони виступають як нематеріальні абстрактні, а в інших - як матеріальні конкретні. В якості абстрактного права можна навести ч. 7 ст. 22 Закону України "Про рекламу": "Реклама тютюнових виробів та алкогольних напоїв, а також знаків для товарів та послуг, інших об'єктів права інтелектуальної власності, під якими випускаються дані вироби та напої, повинна супроводжуватися текстами попередження такого змісту: "Куріння може викликати захворювання на рак", "Надмірне споживання алкоголю шкідливе для вашого здоров'я".

Прикладом конкретного права на здоров'я є ст. 18 Закону України "Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині", згідно якої укладання угод, що передбачають купівлю-продаж органів або інших анатомічних матеріалів людини, за винятком кісткового мозку, забороняється. Іншим прикладом конкретного права на життя є ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно якої споживач має право на те, щоб продукція за звичайних умов її використання, зберігання і транспортування була безпечною для його життя, здоров'я.

Великий масив законодавчого матеріалу присвячений порядку відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Норми про деліктну (позадоговірну) відповідальність найчастіше застосовуються при захисті особистих немайнових прав. Загальні положення з цього питання містяться в параграфах 1 та 2 глави 82 (ст. ст. 1166 - 1208) ЦК, де визначені загальні підстави відповідальності за завдану матеріальну та моральну шкоду.

Деталізацію цих положень можна знайти в Законі України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", постанові Кабінету Міністрів від 17 травня 2002 р. N 662 "Про затвердження Порядку відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю чи майну члена окружної, територіальної, дільничної виборчої комісії, що здійснює підготовку та проведення виборів народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим і місцевих рад, сільських, селищних і міських голів, у зв'язку з виконанням обов'язків члена виборчої комісії".

Чимала кількість нормативно-правових актів містить формулювання "відшкодування шкоди, завданої життю та здоров'ю". Наприклад, ст. 16 Закону України "Про туризм", ч. 1 ст. 16 Закону України "Про захист прав споживачів", ст. 8 Закону України "Про рекламу", п. 31 ст. 7 Закону України "Про страхування" та багато інших. Відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, є часто вживаним і високо ефективним способом захисту особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи. Формулювання "відшкодування шкоди, завданої життю" викликає подив. Не зрозуміло, який зміст вкладав законодавець у наведені слова. Виникає запитання, чи є тотожними шкода, завдана здоров'ю, та шкода, завдана життю. Обов'язковими сторонами у правовідношенні, що виникає при заподіянні шкоди, є правопорушник та потерпіла особа. Можна з впевненістю констатувати, що у випадку завдання шкоди життю фізичної особи потерпіла особа не буде фактично існувати, а, отже, і неможливе існування цивільного правовідношення. Шкода життю може мати зовнішній вираз лише у формі спричинення насильницької смерті. В наведеній ситуації в силу вступають кримінально-правові норми. Не виключається ситуація, що при цьому не буде нанесена матеріальна шкода непрацездатним особам, які були на її утриманні або мали на день її смерті право на одержання від неї утримання.

Можливо, нормотворці в цьому контексті мали на увазі відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого. Саме таку назву має ст. 1200 ЦК. Не можна не помітити різниці між формулюваннями "шкода, завдана життю" та "шкода, завдана смертю потерпілого". Перше формулювання за своєю суттю є абсурдним. Той факт, що воно часто зустрічається у чинних нормативно-правових актах, можна пояснити неуважністю законодавців при створенні нових загальнообов'язкових правил поведінки.

Показовою з цього питання є справа, що розглядалась в апеляційному суді м. Києва.

У вересні 2001 р. Ж. звернулась з позовом до Ш. про відшкодування моральної шкоди. Позивач вказувала на те, що відповідач, керуючи автомобілем, скоїв дорожньо-транспортну пригоду, в якій загинув її чоловік, чим їй було завдано моральну шкоду в розмірі 50000 грн. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 20 лютого 2001 р. позов задоволено частково: на користь позивача стягнуто 25000 грн. Апеляційну скаргу Ш. задоволено, оскільки суд першої інстанції неправильно визначив відповідача та стягнув державне мито у більшому розмірі. З матеріалів справи вбачається, що моральна шкода була завдана діями не Ш., а К., який експлуатував автомобіль за довіреністю. Отже, відповідальною особою є саме К. згідно з п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27.03.92 р. N 6.

Цікавим є той аспект даної справи, що торкається відшкодування моральної шкоди у зв'язку із смертю близької людини. Важливою є норма ч. 2 ст. 1168 ЦК, яка закріплює правило про те, що моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Право є регулятором суспільних відносин в єдності, в системі своїх норм. Кожна норма права не може діяти ізольовано, відокремлено від інших, оскільки ефективність впливу на суспільні відносини досягається через дію цілого комплексу правових норм, які можуть належати навіть не до однієї галузі права чи навіть не до одного інституту права. Так, в наведеному вище прикладі реалізація права на життя у формі дотримання права забезпечується закріпленням цивільної відповідальності у формі обов'язку відшкодувати моральну шкоду.

Суб'єктом обов'язку відшкодувати моральну шкоду, нанесену смертю, може бути не лише фізична чи юридична особа, але й держава. Наприклад, в федеральний суд м. Нью-Йорка надійшов позов 60 громадян Австрії, Німеччини, Голландії, Франції, Швейцарії - родичів загиблих під час цунамі в Південно-Східній Азії 26 грудня 2004 р. Відповідачами виступали метеорологічний центр США на Гаваях, мережа готелів "Аккор" та уряд Таїланду. Претензії полягають в тому, що відповідачі могли зробити більше для того, щоб уникнути такої кількості жертв цунамі. До речі, правовою базою для подачі аналогічних позовів може бути законодавство України, наприклад, ст. 5 Закону України від 8 червня 2000 року "Про захист населення населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру". Громадяни України у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру мають право на відшкодування згідно із законом шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

Специфіка здійснення права на життя полягає в тому, що воно знаходиться в стані постійної, безперервної реалізації. Таке здійснення є єдиним способом його існування. Якщо традиційно суб'єктивне цивільне право визначають як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки, то суб'єктивне право на життя слід визначати як можливість, яка знаходиться в стані постійного здійснення. Здійснення права на життя виражається в особистих діях, спрямованих на забезпечення визначеного фактичного стану суб'єкта правоволодільця, щоб виключити перепони на шляху нормального існування його особистого права та його здійснення.

Однією з правомочностей права на життя є можливість проведення щодо повнолітньої дієздатної фізичної особи за її вільною згодою медичних, наукових та інші дослідів (ч. 3 ст. 281 ЦК). Згідно ст. 28 Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.

Це положення було деталізовано в ст. 45 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" (далі - Основи). Застосування медико-біологічних експериментів на людях допускається із суспільно корисною метою за умови: 1) їх наукової обгрунтованості, 2) переваги можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя, 3) гласності застосування експерименту, 4) повної інформованості і 5) вільної згоди повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування, а також 6) за умови збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

Забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, які перебувають у залежності від організаторів експерименту, наприклад ув'язнених або військовополонених. Крім того забороняється проведення терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв'язку з метою досліду.

Ч. 4 ст. 281 присвячена питанню евтаназії. Українське законодавство закріплює положення про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя. В суспільстві немає однозначної думки щодо доцільності заборони евтаназії, але на законодавчому рівні така заборона існує.

Ч. 5 ст. 281 ЦК врегульовує суспільні відносини, пов'язані зі стерилізацією, тобто заходами медичного втручання, що обмежують процеси репродукції у жінки чи чоловіка. Ця норма отримала деталізацію в наказі Міністерства охорони здоров'я України від 6 липня 1994 року N 121 "Про застосування методів стерилізації громадян". Цим наказом затверджено Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації жінок, Порядок застосування методів хірургічної стерилізації жінок, Перелік медичних показань для проведення хірургічної стерилізації чоловіків, Порядок застосування методу хірургічної стерилізації чоловіків.

Згідно ч. 6 ст. 281 ЦК штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує дванадцяти тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки.

У випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів. Детального регулювання ці відносини отримали в наказі Міністерства охорони здоров'я України від 20 липня 2006 року N 508 "Про затвердження Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення".

Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством. МОЗ України створило спеціальний орган - Комісію органу охорони здоров'я з визначення показань до штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів. Такі комісії створюються при Міністерстві охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управліннях охорони здоров'я обласних, Севастопольської та Київської міських державних адміністрацій. Основним завданням цього органу є експертна оцінка медичної документації вагітної та визначення показань для штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів.

До внесення змін до ч. 7 ст. 281 ЦК Законом України від 02.11.2004 р. повнолітня жінка мала лише право за медичними показаннями на штучне запліднення та перенесення зародка в її організм. Вказана норма була викладена в новій редакції і тепер повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством. Тобто має місце розширення кола можливих медичних втручань в сфері репродуктивного здоров'я. В цій сфері слід назвати наказ Міністерства охорони здоров'я України від 4 лютого 1997 року N 24 "Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення".