Мы ВКонтакте

Стаття 316. Поняття права власності

1. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

2. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном.

 

Коментар:

 

1. У коментованій статті наведене визначення права власності в його юридичному розумінні. Загальновідомо, що у своїй історії суспільство пройшло кілька ступенів розподілу праці - первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний. Кожному з них адекватно відповідає певний вид (тип) власності. Наприклад, у соціалістичному суспільстві економічну основу становить соціалістична власність (державна, колгоспно-кооперативна), похідною від якої є особиста власність громадян. У капіталістичному суспільстві економічну основу становить приватна власність. Після проголошення незалежності Україна стала на шлях ринкової, соціально орієнтованої економіки, заснованої на різноманітності форм власності, в якій домінуючого значення набула приватна власність.

Основу будь-якої власності становлять економічні відносини привласнення створюваних у процесі суспільного виробництва матеріальних благ (природні ресурси, засоби і продукти виробничої діяльності тощо), за допомогою відповідної суспільно-економічної системи, яка виражає ставлення одних осіб до благ як до "своїх", а інших - як до "чужих". Відтак перші набувають владу "господаря" щодо майна, другі - набувають обов'язку утримуватися від посягань на нього та створення перешкод "господарю" у пануванні цим майном. Власність є суспільним відношенням між людьми з приводу майна, поведінка яких носить вольовий характер. Однак функціонування такого відношення, поведінка його учасників вимагає необхідної правової регламентації.

Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування управомоченої особи, якою є власник, над належними їй речами у вигляді одноосібних повноважень володіння, користування та розпорядження ними.

В цивільно-правовій доктрині право власності розглядається в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб'єктам - власникам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення в них цього права щодо цих благ. Такі правові норми у сукупності утворюють відповідний інститут права власності. Необхідно враховувати, що норми цього інституту містяться не лише в ЦК чи інших актах цивільного законодавства, а й у Конституції України, господарському, земельному, сімейному законодавстві тощо. До інституту права власності мають належати ті норми, які, зокрема:

а) встановлюють належність матеріальних благ власнику;

б) встановлюють підстави й умови виникнення в особи права власності;

в) визначають обсяг повноважень власника з володіння, користування та розпорядження матеріальними благами;

г) встановлюють підстави й умови припинення права власності;

д) встановлюють правові засоби захисту прав власника.

Право власності в суб'єктивному значенні - це передбачене й гарантоване законом право власника (фізичної чи юридичної особи, держави, територіальної громади) здійснювати володіння, користування та розпорядження щодо належного йому майна на свій розсуд, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, суб'єктивне право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне цивільне право, означає міру можливої поведінки уповноваженої особи (власника) щодо належного їй майна. В коментованій статті визначається абсолютний характер суб'єктивного права власності, яке є абсолютним цивільним правовідношенням. Це означає, що власникові протистоїть необмежена й завідомо не визначена кількість осіб, яким заборонено порушувати таке суб'єктивне право і створювати перешкоди в його здійсненні.

2. Право власності не є однорідним за своїм суб'єктним складом і змістом. Відповідно до Конституції України та ЦК, в Україні сформувалися такі права як право приватної власності фізичних та юридичних осіб, право державної власності, право власності територіальних громад (комунальна власність). За Законом України "Про власність" від 7 лютого 1991 року (втратив чинність згідно із Законом України від 27.04.2007 р.), який на момент прийняття нового ЦК формально не втратив чинність, передбачалася колективна власність, а державна власність поділялася на загальнодержавну та комунальну власність (власність адміністративно-територіальних одиниць). Тобто комунальна власність була лише видом державної власності. На відміну від Закону України "Про власність", який визначав поділ права власності на окремі форми, новий ЦК безпосередньо не передбачає ні форм власності у юридичному значенні, ні форм власності у її економічному значенні, але водночас визначає правовий режим власності з врахуванням її суб'єктного складу. Натомість в ГК України збережено конструкцію поділу власності на окремі її форми для визначення видів та організаційних форм підприємств (ст. 63). Продовжує закладатися принцип поділу власності на окремі форми і тих законах, які приймаються після введення в дію нового ЦК. Наприклад, в ст. 1 ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 р. записано, що цей Закон регулює відносини, пов'язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості. Законодавчий поділ власності на форми може зберігатися і надалі, адже, по-перше, норми ЦК безпосередньо не заперечують це, а по-друге, такий поділ є традиційно усталеним і відображає особливості правового режиму майна суб'єкта відповідної форми власності, що дає підстави говорити також про наявність відповідних форм права власності (право приватної власності, право державної власності, право комунальної власності).

3. Законом України від 19 червня 2003 р. N 980-IV ст. 316 ЦК була доповнена частиною другою, яка передбачає право довірчої власності як особливий вид права власності, яке може виникати безпосередньо на підставі закону або договору управління майном. Чинне законодавство поки що не містить норм, які б безпосередньо передбачали конкретні випадки виникнення права довірчої власності в силу вказівки закону. Виникнення права довірчої власності за договором управління майном та його зміст визначаються за правилами статей глави 70 "Управління майном" та окремими законами, зокрема "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю".

Інститут довірчої власності є новим у цивільному праві України, а тому поки що немає усталених наукових поглядів у цивілістичній науці щодо його функціонування на практиці. Як відомо, довірча власність притаманна країнам англо-саксонської системи права в той же час як цивільне право України належить до системи континентального права Європи. Все це може викликати неоднозначні судження щодо правової природи права довірчої власності. Так, у науково-практичній літературі зазначалося, зокрема, що хоча законодавство і називає в ст. 1033 управителя довірчим власником, але він таким не стає і власником продовжує бути установник, який передає управителю не свої повноваження (вони залишаються у власника), а можливість їх реалізації [Див.: Цивільний кодекс України. Науково-практичний коментар. Ч. 1, - К., 2004. - С. 432 - 433.]. Така позиція має певне підгрунтя, адже важко віднайти аргументи для визнання повноцінності довірчої власності. Однак не можна недооцінювати і правовий статус довірчого власника, адже законом право довірчої власності беззастережно визнається особливим видом права власності, а управитель - хоч і довірчим, але все-таки власником. Якщо враховувати тимчасовий характер перебування майна в режимі права довірчої власності, то більш коректно розглядати довірчу власність як тимчасову "квазі" власність, а довірчого власника - тимчасовим власником з обмеженими договором або законом повноваженнями.

4. Ст. 177 ЦК визначає коло об'єктів цивільних прав. Однак не усі з перерахованих у ній об'єктів можуть бути водночас об'єктами права власності. Об'єктом права власності можуть бути будь-які окремі рухомі чи нерухомі речі, їх сукупність (майно). Правовий режим речі поширюється також на тварини, крім випадків, встановлених законом (ст. 180 ЦК). Певні речі, визначені законом, не можуть бути у власності фізичних чи юридичних осіб, а можуть перебувати лише у державній власності. Останнім часом термін "майно" набув досить широкого значення, адже відповідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Це може дати підстави для розширеного тлумачення поняття "майно" і відповідно включати будь-які види майнових прав та обов'язків до кола об'єктів права власності, що врешті може призвести до юридичної помилки. Не можуть належати на праві власності нереалізовані майнові права та не виконані договірні обов'язки (наприклад, не сплачена винагорода за продане майно), а відтак вони можуть бути об'єктом зобов'язальних чи інших прав. Поза сумнівом, що об'єктами права власності є цінні папери і до його власника переходять у сукупності усі права, які ними посвідчуються (ст. 194).

Правовий режим об'єктів права інтелектуальної власності визначається нормами Книги четвертої ЦК "Право інтелектуальної власності".

Правовий режим певних об'єктів може визначатися також спеціальними законами. Наприклад, відповідно до ЗУ "Про державну статистику" статистична інформація, отримана у процесі державних статистичних спостережень, а також первинні дані, отримані у процесі проведення інших статистичних спостережень, є державною власністю (ст. 23).