Мы ВКонтакте

Стаття 317. Зміст права власності

1. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

2. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

 

Коментар:

 

1. Суб'єктивне право власності - це не абстракція. Воно має цілком конкретний зміст, який проявляється у правомочностях власника. Ці правомочності були сформульовані протягом багатовікового формування правової системи й дістали серед юристів назву тріади, існування якої було відомо й римському приватному праву. В юридичній науці обґрунтовується багаточисельність правомочностей власника. За підрахунками вчених, може існувати до півтори тисячі модифікацій цих правомочностей.

Цивільне законодавство радянського періоду й новий ЦК обмежуються використанням традиційної тріади правомочностей - володіння, користування та розпорядження. Однак різниця в обсязі цих правомочностей радянського й сучасного періодів є досить істотною. Так, якщо за новим ЦК власник здійснює правомочності на власний розсуд, якщо це не суперечить закону, то за цивільним законодавством радянського періоду ці правомочності могли належати власнику майна лише в межах, встановлених Законом. Тобто, якщо раніше діяв принцип "можна вчиняти все, що дозволено законом", то нині діє правило "можна вчиняти все, що не заборонено законом".

2. Кожна з передбачених у коментованій статті правомочностей має своє призначення. Так, право володіння означає юридично забезпечену власнику можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу. Передача власником майна в тимчасове володіння інших осіб, наприклад, на зберігання, не призводить до втрати ним права власності. При цьому майно має вважатися таким, що перебуває у володінні власника, і тоді, коли він фізично ним не панує, наприклад, майно власника в житловому будинку в момент перебування його на роботі, товар належний громадянину підприємцю, розташований в його складському приміщенні, в період перебування його у відрядженні.

Право користування - це юридично закріплена можливість власника щодо господарського, підприємницького, культурно-побутового використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими особами. Загальнорозповсюдженою є думка про те, що користування власністю неможливе без володіння нею. Це так, але існують і певні винятки. Наприклад, при розміщенні реклами на будівлі чи іншому майні власника третіми особами використання ними майна відбувається при збереженні володіння за власником.

Право розпорядження - це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну і фактичну долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану чи призначення тощо (наприклад, продати, подарувати, передати за заповітом майно).

 

3. Деякі з перелічених правомочностей можуть належати й іншим особам, які не є власниками даного майна (зокрема, особам, які одержали майно за договором оренди). На відміну від цих осіб, власник має монопольне право здійснювати правомочності. Це право основане безпосередньо на законі й існує незалежно від волі та влади інших осіб. Водночас у виняткових випадках усі три правомочності можуть мати навіть не власники, а наприклад, державні підприємства та державні казенні підприємства, за якими держава як власник закріплює майно відповідно на праві господарського відання чи оперативного управління (статті Господарського кодексу України), вони можуть належати управителю довірчою власністю.

4. Відповідно до ч. 2 коментованої статті, зміст права власності, тобто обсяг прав володіння, користування та розпорядження не може змінюватися залежно від місця проживання власника та місцезнаходження майна. Наведена норма покликана гарантувати реалізацію принципу однакового регулювання цивільних відносин, закріпленого в ч. 6 ст. 4 ЦК.

5. ЦК безпосередньо не містить норм щодо доказів, якими має підтверджуватися належність майна конкретному власникові. Очевидно тут має діяти щодо власника принцип правомірності володіння майном, як це було закріплено в ст. 49 ЗУ "Про власність" (втратив чинність). Однак може виникати потреба у підтвердженні за особою прав власності. Більше того, право власності щодо окремих видів майна має підтверджуватися відповідними правовстановлювальними документами. Тимчасовим положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно до таких документів були віднесені, зокрема: договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені нотаріусами; свідоцтво про право на спадщину, видані державними нотаріусами; свідоцтва про право власності, видані уповноваженими органами. Нині ЗУ "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визначає перелік документів, що посвідчують право власності та інші речові права, які є підставою для державної реєстрації цих прав (ст. 19).