Мы ВКонтакте

Стаття 369. Здійснення права спільної сумісної власності

1. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

2. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

3. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном.

4. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

 

Коментар:

 

1. Коментована стаття визначає засади володіння, користування та розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності.

Право спільної сумісної власності не передбачає визначення часток співвласників у праві спільної власності, а відтак цей режим спільної власності ще більшою мірою "зв'язує" його учасників, ніж право спільної часткової власності, учасник якої наділений правом вимагати виділення йому у натурі частини майна у володіння та користування (ч. 2 - 4 ст. 358 ЦК), а також самостійно розпоряджатися своєю часткою (ст. 361 ЦК). Навпаки, співвласники майна, що знаходиться у спільній сумісній власності, не тільки володіють та користуються, але й розпоряджаються таким майном за спільною згодою.

Слід уточнити, що у ч. 1 коментованої статті йдеться про спільне володіння та користування спільним майном, тобто з загальним правилом усі учасники мають одержати реальну можливість володіти та користуватися спільним майном у натурі. Інше правило може бути встановлено за домовленістю між ними. Отже, без існування такої домовленості, враховуючи те, що право спільної сумісної власності поширюється на усе майно, навіть без приблизного, ідеального визначення часток у праві на нього, кожен із співвласників може вимагати доступу до володіння та користування усім спільним майном. Безумовно, здійснення повноважень володіння та користування одним з учасників щодо усього спільного майна не може не порушувати аналогічних речових прав інших співвласників (ч. 2 ст. 13 ЦК), тому встановлення домовленості щодо порядку володіння та користування спільним майном може бути вельми доцільним для співвласників.

На жаль, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України не регулюється порядок нотаріального посвідчення договорів про володіння та користування майном, що є у спільній сумісній власності. Для посвідчення таких договорів за аналогією можуть використовуватись норми, що регулюють посвідчення договорів про володіння та користування майном, що є у спільній частковій власності (пункт 58 Інструкції), з урахуванням особливостей правового режиму права спільної сумісної власності.

Ні ст. 369 ЦК, ні інші норми глави 26 ЦК, що присвячені регулюванню режиму права спільної сумісної власності, не визначають правових наслідків одержання плодів та доходів за рахунок спільного майна, а також зобов'язань, що пов'язані із спільним майном. Думаємо, в даному випадку доцільна аналогія з нормами ст. ст. 359, 360 ЦК, що регулюють відповідні відносини між учасниками спільної часткової власності і побудовані на принципах спільності прав та обов'язків співвласників, якщо їх набуття ґрунтується на спільному майні. Особливості регулювання конкретної ситуації можуть уточнюватись спеціальними правовими нормами (наприклад, ч. 6 ст. 57 СК) або випливати із суті правовідносин.

2. Частини друга - четверта цієї статті визначають засади розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності. Як і інші речові права, право розпорядження здійснюється за згодою усіх співвласників. Однак, реалізація права розпорядження спільним майном одним із співвласників породжує правову презумпцію, що правочин, спрямований на розпорядження спільним майном, вчинений за згодою усіх інших співвласників. Інші співвласники при цьому зберігають право вимагати визнання відповідного правочину недійсним, як такого, що вчинений співвласником-укладачем без необхідних повноважень (ч. 1 ст. 215, ч. 1, 2 ст. 203 ЦК). Центральним моментом, що потребує з'ясування судом для вирішення питання дійсності або недійсності такого правочину, є не факт відсутності згоди інших співвласників на його вчинення (крім випадку, визначеного абзацом третім ч. 2 коментованої статті, коли згода має бути висловлена письмово та нотаріально посвідчена), а факт незгоди інших співвласників або співвласника на укладення правочину.

"Розпорядження майном" в розумінні коментованої статті має поширюватись як на правочини, що передбачають перехід права власності на спільне сумісне майно, так і на правочини, що спрямовані на передання майна у користування (найм (оренду), позичку). Інше вирішення цього питання істотно звузило б правовий статус інших співвласників, адже позбавило б їх прав володіти та користуватися спільним майном, а також права вимагати визнання недійним правочину, укладеного співвласником за відсутності необхідних повноважень за ч. 4 ст. 369 ЦК.

Ч. 3 ст. 369 ЦК наділяє співвласників правом уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. При цьому закон не розкриває форму такого "уповноваження". На наше переконання, співвласники не мають права видавати на ім'я одного з них довіреність на розпорядження спільним майном або укладати з ним договір доручення. Договір доручення та довіреність, видана на його підставі, є відображенням представницьких відносин. Згідно ч. 1 ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. За ч. 2 цієї статті не є представником особа, яка ...діє ...від власного імені. При укладенні правочинів одним із співвласників за згодою інших він діє не від імені інших співвласників, а від свого імені і лише він виступає стороною такого правочину. Згідно ж ч. 3 ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах (див. також коментар до ст. 237 ЦК).

Викладене, з урахуванням законодавства, що визначає порядок розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, дає підстави вважати, що формою уповноваження співвласниками одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном є укладення відповідного договору між усіма співвласниками або написання заяви кожним з них про наділення одного із співвласників такими повноваженнями. Водночас якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, а у правовідносинах між подружжям - якщо він також стосується цінного майна, єдино можливим способом підтвердження повноважень співвласника-розпорядника є подання заяви про згоду кожним із співвласників, підпис на якій має бути посвідчений нотаріально (абзац третій ч. 2 ст. 369 ЦК, ч. 3 ст. 65 СК, абзац другий пункту 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальних дій нотаріусами України).

3. Особливості розпорядження спільним майном подружжя визначені СК України. Ст. 63 СК закріплено принцип рівності прав чоловіка та дружини на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Навряд чи будь-яка угода, укладена між подружжям, може змінити основну засаду правовідносин між суб'єктами приватного права - принцип юридичної рівності сторін. Скоріше, словосполучення "якщо інше не встановлено домовленістю між ними" слід розуміти як надане подружжю право на засадах взаємної згоди визначати порядок володіння, користування та розпорядження спільним майном. Причому, якщо права подружжя щодо володіння та користування не одержали глибокого регулювання нормами СК, а відтак можуть бути предметом будь-яких домовленостей подружжя, які не суперечать закону, то зміст права подружжя на розпорядження спільним сумісним майном визначений імперативними нормами досить детально, а тому подружжя при розпорядженні майном в першу чергу мають керуватися положеннями закону.

Як і в загальних положеннях ст. 369 ЦК щодо розпорядження майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, СК закріплює принцип взаємної згоди дружини та чоловіка у відносинах розпорядження спільним майном, а також презумпцію згоди другого з подружжя при вчиненні іншим з подружжя правочину, спрямованого на розпорядження спільним майном. Проте, на відміну від норми ч. 4 ст. 369 ЦК, яка дозволяє співвласникам пред'явити позов про визнання недійсним будь-якого правочину, укладеного співвласником без необхідних повноважень, ч. 2 ст. 65 СК дає можливість другому з подружжя на цій підставі звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійним лише, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

При цьому варто звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 65 СК надає суду право визнати правочин недійсним за відсутності згоди другого з подружжя на його укладення. Це певним чином суперечить ч. 1 ст. 65 СК та положенням ст. 369 ЦК, які не вимагають одержання згоди усіх інших співвласників на вчинення правочину. Винятки з цього правила передбачені спеціальними нормами (абзац третій ч. 2 ст. 369 ЦК, ч. 3 ст. 65 СК, ч. 1 ст. 6 Закону "Про заставу", ч. 1 ст. 6 Закону "Про іпотеку"). Навпаки, закон виходить з презумпції згоди інших співвласників при вчиненні правочину одним з них. У пункті другому коментаря до цієї статті вже підкреслювалося, що рішення суду про визнання недійсним правочину має ґрунтуватись на незгоді учасників спільної сумісної власності з укладеним правочином, оскільки він суперечить їхнім інтересам, а не на відсутності формальної згоди на укладення правочину. З викладеного випливає, що надання одному з подружжя права оспорювати будь-які правочини, укладені другим з подружжя без його формальної згоди, якщо останні виходять за межі дрібних побутових, свідчить про наявність істотного ризику недійсності таких правочинів та завчасно робить норму ч. 2 ст. 65 СК запрограмованою на судовий спір.

Ч. 3 ст. 65 СК встановлює випадки, коли згода другого з подружжя має бути оформлена письмово та посвідчена нотаріально. Зміст положень ч. 3 ст. 65 СК дають підставу для висновку про те, що згода другого з подружжя подається у простій письмовій формі, якщо правочин, який укладається одним з подружжя за рахунок спільного майна, стосується цінного майна і разом з тим не вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. Якщо правочин вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації, незалежно від того, чи є майно цінним, згода на укладення будь-якого правочину має подаватись у письмовій формі та засвідчуватись нотаріально.

Вельми важливим практичним питанням, яке на сьогодні постає, є питання про те, чи має один з подружжя право надати другому з подружжя згоду на розпорядження усім спільним сумісним майном. На наш погляд, відповісти на поставлене питання слід позитивно, оскільки прямих заборон у наданні подібної "універсальної" згоди закон не містить. Відмова нотаріуса посвідчити таку заяву може бути оскаржена на засадах законодавчої неможливості обмежити одного з подружжя в праві надання згоди другому з подружжя на розпорядження спільним майном. При цьому нотаріус має роз'яснити другому з подружжя наслідки такої згоди, а також закцентувати увагу заявника на її безвідкличному характері.

Строк дії заяви другого з подружжя про згоду на відчуження майна законом не встановлений. Водночас не можна не відзначити, що на практиці нотаріуси приймають заяви від другого з подружжя, інших учасників спільної сумісної власності, якщо від дати видачі заяви до дати посвідчення правочину про розпорядження спільним майном пройшло не більше шести місяців.

Другий з подружжя, надаючи згоду на розпорядження спільним майном, має право при цьому визначити умови, за яких майно відчужується: вказати особу, яка може бути набувачем у правочині, вид правочину, ціну та інші умови правочину. В такому разі нотаріус при посвідченні відповідного правочину зобов'язаний перевірити додержання вказаних у заяві умов (абзац третій пункту 44 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальних дій нотаріусами України).

4. Виникає питання з приводу правомірності застосування вищезазначених норм ЦК та СК, і, зокрема, правила ч. 3 ст. 65 СК, за яким при відчуженні майна одним з подружжя потрібна письмова (письмова нотаріальна) згода другого, в тих випадках, коли укладається правочин, за яким майно не відчужується, а набувається. Варто підкреслити, що в деяких випадках отримання майна у власність або в користування може бути пов'язане з витратами, які є не менш значними, ніж ті, що існують при відчуженні об'єктів спільної сумісної власності (наприклад, при отриманні майна в позику під проценти, в довгострокову оренду).

Як нотаріальна практика, так і думки науковців з цього питання не відрізняються наявністю єдиного підходу. Так, проф. О. В. Дзера, аналізуючи проблему необхідності одержання згоди другого з подружжя при придбанні одним з них нерухомого майна за договором купівлі-продажу, посилається на те, що норми ч. 3 ст. 65 СК розраховані на відносини розпорядження спільною власністю подружжя шляхом відчуження майна, якщо договір вимагає нотаріального посвідчення та (або) державної реєстрації. Грошові кошти, що сплачуються набувачем (покупцем), не є предметом відчуження, адже не є предметом договору, а виступають лише засобом платежу. Крім того, якщо нотаріус вимагатиме письмову згоду на відчуження грошових коштів одним з подружжя, другий з подружжя, який не є стороною в договорі, має надати підтвердження того, що кошти вносилися в бюджет сім'ї, чого зробити, як правило, він не зможе через відсутність доказів. На підставі наведеного, вчений приходить до висновку, що згода другого з подружжя на придбання нерухомого майна не потрібна.

Натомість розробник СК проф. З. В. Ромовська займає протилежну позицію, за якою нотаріусу слід виходити з презумпції спільної сумісної власності за ч. 2 та 3 ст. 61 СК, за змістом яких все, включаючи грошові кошти, що одержане одним з подружжя, в тому числі і за договором, укладеним в інтересах сім'ї, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (Див.: Нотар - XXI. - 2005. - N 1 - 2- с. 35 - 37).

На наш погляд, при вирішенні цього питання слід виходити з правової природи правочину, що укладається одним з подружжя. Якщо предметом такого правочину є відчуження грошових коштів, наприклад, договір дарування грошей (ст. 718 ЦК), договір пожертви (ст. 729 ЦК), договір позики грошових коштів (ст. 1046 ЦК), правила ч. 3 ст. 65 СК щодо необхідності отримання письмової (письмової нотаріальної, якщо договір посвідчується нотаріально) згоди другого з подружжя на розпорядження майном слід застосовувати.

У випадках вчинення інших правочинів (договорів), в яких грошові кошти виступають засобом платежу, письмової згоди законом не вимагається, однак її оформлення дозволить надати додаткову гарантію чинності укладеного правочину для контрагента. Адже укладення договорів купівлі-продажу, ренти, довічного утримання (догляду), спадкового договору, інших відплатних договорів, в яких стороною (набувачем) є один з подружжя, без згоди другого з подружжя автоматично відносить такий договір до категорії оспорюваних на підставі відсутності згоди другого з подружжя на його укладення (ч. 2 ст. 65 СК).

Існують випадки, коли один з подружжя має намір укласти правочин про придбання майна за кошти, які за його твердженням належать йому особисто. Якщо згоду на укладення договору другим з подружжя витребувати неможливо, нотаріус витребовує від другого з заяву про те, що кошти є особистою власністю іншого з подружжя. Якщо і таку заяву не можна одержати, особа, яка звернулася за посвідченням договору, подає заяву про те, що грошові кошти є її особистою власністю. Така заява має бути включена до тексту договору і є важливою гарантією не лише для нотаріуса, але й для контрагента за договором, який у випадку оспорювання договору другим з подружжя матиме доказ порушення зобов'язань іншою стороною, що полегшить застосування наслідків порушення договору (розірвання, відшкодування збитків).

5. Нотаріус посвідчує правочин щодо розпорядження майном без згоди другого з подружжя, якщо з правовстановлювального документа, договору, укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя, тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, договором дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто тощо. Про перевірку цих обставин нотаріус робить відмітку на примірнику правочину, що залишається в справах державної нотаріальної контори (приватного нотаріуса), з посиланням на реквізити відповідних документів, якщо ці документи не приєднуються до примірника такого правочину (абзаци перший та другий пункту 45 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальних дій нотаріусами України).

Крім того, правочини щодо розпорядження майном можуть бути посвідчені без згоди другого з подружжя також у випадках:

а) коли останній не проживає за місцезнаходженням майна і місце проживання його невідоме. На підтвердження цієї обставини подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім. У разі встановлення опіки над майном особи, визнаної безвісно відсутньою, нотаріус виключає майно з опису або повідомляє нотаріуса, що здійснив опис, про необхідність виключення майна з опису. Про виключення майна з опису повідомляється опікун;

б) якщо майно набуто одним з подружжя за час окремого проживання з другим з подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. На підтвердження цієї обставини подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, що є предметом цього договору (абзац четвертий пункту 45 Інструкції).

Згідно абзацу третього пункту 45 Інструкції при посвідченні правочинів щодо відчуження майна від імені особи, у якої немає чоловіка або дружини, відчужував подає заяву про те, що майно, яке є предметом правочину, не є об'єктом спільної сумісної власності, зміст якої доводиться другій стороні правочину. Якщо це майно виявляється об'єктом спільної сумісної власності з колишнім чоловіком (дружиною), від останнього (останньої) слід витребувати заяву із згодою на відчуження майна, а подавати заяву, яка передбачена абзацом третім пункту 45 Інструкції, підстав немає.

Не можна не відзначити, що нотаріус при посвідченні правочину не завжди може бути цілковито впевнений у тому, що майно є особистою власністю суб'єкта, що звернувся до нього за посвідченням правочину. Наприклад, якщо заявник перебуває у другому шлюбі; поміняв паспорт у зв'язку з припиненням попереднього шлюбу та зміною прізвища, а в новому паспорті є тільки відмітка про новий шлюб. Водночас майно придбано за договором., який за твердженням відчужувача був укладений до укладення першого шлюбу. На перший погляд, з'ясувати ситуацію можна з'ясувати шляхом здійснення запиту до органу РАЦС про дату реєстрацію першого шлюбу, проте Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріальних дій нотаріусами України не встановлює відповідного обов'язку у нотаріуса, а тому використовується такий механізм на практиці досить рідко. Таким чином, оскільки представлені документи лише частково свідчать про належність цього майна відчужувачу на праві особистої власності, необхідною умовою посвідчення правочину є подання відчужувачем заяви про належність йому майна на праві особистої власності.

Крім того, трапляються випадки, коли уявляється надзвичайно складним встановити не факт спільної власності, а обсяг прав на майно суб'єктів права спільної сумісної власності. Досить нерідко такі ситуації виникають, якщо об'єктом права спільної власності є житловий будинок, будівництво якого почалося під час дії попереднього шлюбу, а право власності оформлено вже під час існування нового шлюбу. В такому випадку право спільної сумісної власності існує у відчужувача та двох - теперішньої та колишньої його дружин (чоловіків). Звичайно, спробувати встановити обсяг прав власності на спільне майно може і нотаріус, але якщо представлені документи не дозволяють це зробити, рішення про порядок відчуження майна прийматиме суд.

6. Варто звернути увагу і на те, що практика посвідчення правочинів про розпорядження спільним майном залежить від того, на чиє ім'я оформлений правостановлювальний документ. Якщо правовстановлювальний документ оформлений на ім'я одного з подружжя, однак майно було придбане під час перебування подружжя в шлюбі, це жодним чином не позбавляє другого з подружжя прав учасника спільної сумісної власності. Проте в цьому разі саме зареєстрований співвласник має укласти і підписати договір, а незареєстрований - дати згоду на підписання договору іншому співвласнику, який вказаний у правовстановлювальному документі. Відповідно, якщо правостановлювальний документ оформлений на ім'я обох з подружжя, вони обоє виступають відчужувачами в тексті договору про розпорядження майном.

Абзацом четвертим пункту 44 Інструкції встановлено випадок, коли той з подружжя, на ім'я якого оформлено правовстановлювальний документ, має право укласти правочин про розпорядження майном, а нотаріус - посвідчити його без згоди другого з подружжя. За змістом цієї норми якщо з поданих нотаріусу документів неможливо встановити час і підстави набуття майна, що є предметом договору, а чоловік чи дружина особи, на ім'я якої це майно зареєстровано, ухиляється від надання письмової згоди на його відчуження, особа, на ім'я якої майно зареєстровано, може в порядку ст. 84 Закону України "Про нотаріат" передати заяву другому з подружжя з пропозицією з'явитися до нотаріуса для визначення його частки у цьому майні. Якщо другий з подружжя не з'явиться до нотаріуса у визначений строк і протягом одного місяця не надішле своїх заперечень, нотаріус може посвідчити договір від імені того з подружжя, на ім'я якого оформлений правовстановлювальний документ, без згоди другого з подружжя.

Якщо майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, один з якого помер, а правовстановлювальний документ оформлений на ім'я другого з подружжя, який пережив, останній набуває право після закінчення шестимісячного строку для прийняття спадщини укласти правочин про розпорядження спільним майном, а нотаріус має такий правочин посвідчити. При цьому відчужував має подати нотаріусу свідоцтво про смерть другого з подружжя, а нотаріус має отримати витяг зі Спадкового реєстру про те, що спадкова справа не заводилась.

7. Згідно ч. 1 ст. 68 СК розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. З цього слідує, що усі правила, які регулюють порядок та встановлюють обмеження у розпорядженні спільним сумісним майном, зберігають свою силу для колишнього подружжя і після припинення шлюбу, якщо тільки режим спільної сумісної власності не був припинений у зв'язку з поділом майна.

При цьому рішення суду про розірвання шлюбу, яким не був здійснений поділ майна подружжя, не є документом, який встановлює право особистої роздільної власності у колишнього подружжя навіть в тих випадках, коли в ньому вказано, що кожний з подружжя не має майнових претензій до другого. Тому у випадках, коли після розлучення один з колишнього подружжя має намір відчужити майно і при цьому не може документально підтвердити наявність у нього права особистої власності на дане майно, нотаріус не має права посвідчувати такий правочин без згоди другого з подружжя. Якщо відчужував вважає майно - предмет майбутнього правочину - своєю особистою власністю, він може звернутися до суду з позовом про визнання за ним права власності на це майно.