Мы ВКонтакте

Стаття 388. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача

1. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

2. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

3. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

 

Коментар:

 

1. Цивільний кодекс встановлює певні умови, за яких власник має право витребувати свою річ з чужого незаконного володіння із якими пов'язані такі поняття, як добросовісність чи недобросовісність володіння річчю.

Добросовісність набувача характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірності його придбання.

Так, добросовісним набувачем визнається особа, яка придбала річ у особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати.

Запроваджуючи поняття добросовісності набувача й недобросовісності володільця, законодавець не наводить достатніх конкретних критеріїв для визначення ступеня передбачуваності й обізнаності, які має виявляти особа при придбанні майна, щоб не вважатися недобросовісною.

Такі понятійні критерії, як "знав" і "міг знати" можуть дістати неоднозначне тлумачення, а відтак це може мати юридичне значення для кваліфікації особи добросовісною чи недобросовісною.

Відмінність між цими поняттями, очевидно, полягає у ступені обізнаності про неправомірність відчуження і придбання, а також у ступені вини набувача. В першому випадку дії набувача містять ознаки умислу, у другому - необережності у здійсненні дій, що порушують інтереси інших осіб.

Очевидно, при визначенні недобросовісності набувача чужого майна необхідно враховувати те, що цивільне законодавство у зобов'язальних правовідносинах не ставить у залежність обсяг відповідальності порушника зобов'язання від форми його вини (незалежно від того була у випадку, коли набувач не міг знати, вина у формі простої чи грубої необережності чи ні). Тому ступінь вини має визначатися в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин укладення угоди, її умов, а також юридичної обізнаності набувача.

Взагалі ж під поняттям "знав" слід розуміти не лише безпосередню обізнаність особи в тому, що вона набуває майно у суб'єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлення факту порушення своїми діями прав іншої особи.

Що до поняття "міг знати", то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг і зобов'язаний був про це знати (наприклад, особа набувала майно в незнайомого відчужувача поза межами магазину чи ринку в сумнівній ситуації).

Тому недобросовісними мають вважатися особи, які заволоділи майном або одержали майно в результаті скоєння злочину (наприклад, крадіжки, грабежу, розбою, шахрайства), що встановлено в порядку, передбаченому законом. Причому ці особи завжди мають вважатися такими, що знали про незаконність свого володіння.

Недобросовісними можуть вважатися також особи, які набули майно або зберегли його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), незалежно від того, було безпідставне набуття або збереження майна результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події (ст. 1212 ЦК). Відповідно до ст. 1212 ЦК України особа зобов'язана повернути безпідставно придбане або безпідставно збережене майно. Такий же обов'язок виникає, коли підстава, на якій придбане майно, згодом відпала. Таким чином, ст. 1212 ЦК України не ставить обов'язок повернути безпідставно придбане чи збережене майно в залежність від добросовісності чи недобросовісності набувача майна, як це враховується при витребуванні майна за віндикаційним позовом. У таких випадках виникає певна конкуренція позовів.

У ЦК України запропоновано механізм усунення такої конкуренції, оскільки в ст. 1212 прямо застерігається, що положення про безпідставне придбання чи збереження майна застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла у себе за рахунок іншої особи.

Нарешті, недобросовісними можуть бути визнані особи, які законно заволоділи чужим майном (знахідкою, безхазяйним майном тощо), але не розпорядилися ним відповідно до вимог закону. Таке майно також може бути витребуване від них власниками.

Другою умовою, яка ставить у залежність можливість витребування майна власником з чужого незаконного володіння, є відплатність або безвідплатність угоди, за якою річ було набуто.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребуване власником в усіх випадках, тобто й тоді, коли воно вибуло з володіння власника за його волею, та незалежно від оплатності (безоплатності) придбання такого майна.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. При цьому, якщо майно набуто безоплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках. Це правило стосується як недобросовісних, так і добросовісних набувачів.

Стаття 388 встановлює, що власник має право витребувати своє майно в добросовісного набувача, якщо його було набуто за відплатною угодою у випадку, коли майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, у разі вибуття майна з володіння власника за вищезазначених обставин, законодавець надає переваги у захисті власнику, а не добросовісному набувачеві. Очевидно законодавець не вбачає тут підстав, щоб дорікати власника у вибутті його майна за таких обставин. Однак це не означає, що добросовісний набувач взагалі позбавлений можливостей захисту своїх інтересів, адже він може звернутися з відповідним позовом (залежно від підстав придбання майна) до особи, яка відчужила майно власника. Тим самим утверджується певна система врівноваження інтересів власників і добросовісних набувачів.

По-іншому ставиться законодавець до захисту права власності того власника, який за власною волею позбавився володіння своїм майном. Як правило, це випадки, коли власник передає своє майно за договорами найму, безоплатного користування, зберігання тощо іншим особам, які неправомірно згодом здійснили відчуження такого майна третім особам. За таких умов майно не витребується на підставі ст. 388 ЦК України у добросовісного набувача, у якого за законом виникає право власності на це майно. Відтак на власникові лежить ризик необачливого вибору контрагента, якому він довірив майно. Однак власник у такому випадку може звернутися з відповідним позовом про відшкодування збитків до особи, що здійснила неправомірне відчуження майна власника.

Норми цивільного законодавства про витребування майна з чужого незаконного володіння за своєю метою є такими, що спрямовані на вирішення спору між особами, які не перебувають між собою у договірних відносинах з приводу витребуваного майна. Це означає, якщо власник передав своє майно за договором іншій особі, то він має право витребувати його за підставами, передбаченими нормами, які регулюють відповідні договірні відносини. Така ситуація є одним із прикладів конкуренції цивільно-правових позовів, що не завжди враховується в юридичній науці та судовій практиці.

Так, Колективне підприємство "Тутті" звернулося з вимогами про витребування майна (комп'ютера) від працівника КПВ С. П. на підставі ст. 50 ЗУ "Про власність", посилаючись на те, що на підставі довіреності Т. відповідачка одержала 11 квітня 2002 р. у магазині комп'ютер, який залишила в себе у квартирі для власного використання.

Рішенням районного суду від 27 січня 2004 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду від 20 квітня 2004 р. у задоволенні позову було відмовлено, зокрема на тій підставі, що суд дійшов висновку про правомірність дій С. П., хоча комп'ютер і є власністю Т., однак вона володіє і користується ним за місцем проживання з виробничою метою за згодою директора КП.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України розглянула касаційну скаргу КП і у своїй ухвалі зазначив, що судами не було враховано право власника вимагати відповідно до ст. 50 Закону України "Про власність" повернення свого майна з чужого незаконного володіння і дійшла висновку про скасування рішення районного суду та ухвали апеляційного суду та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.1

____________

1 Див.: Судоустрій і судочинство в Україні. - N 1. - 2007.

На наш погляд, аргументи, наведені в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ не можна визнати переконливими, адже доведеним був факт наявності певних договірних відносин між позивачем і відповідачем, правову природу яких необхідно було визначити судам для правильного вирішення спору. Із матеріалів справи також вбачається, що у відповідачки С. П. існувала юридична підстава для отримання комп'ютера у володіння, яка згодом відпала. Тому позовні вимоги було більш доречно ґрунтувати на нормах про правові наслідки збереження майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК України).

2. Законодавство встановлює також захист прав добросовісних набувачів у тому випадку, коли вони набули майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Ця норма фактично спрямована на абсолютний захист інтересів добросовісного набувача, який набув у такому порядку майно, а відтак не допускає можливості витребування його власником за будь-яких умов.

3. В усіх випадках власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача тоді, коли воно було відчужене за безвідплатними правочинами.