Мы ВКонтакте

Стаття 397. Суб'єкти права володіння чужим майном

1. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе.

2. Право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам.

3. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду.

 

Коментар:

 

1. Незважаючи на значну поширеність слів "володіти", "володіння", юридичне значення терміну "володіння" виходить далеко за рамки його "неправового" змісту. У цивільно-правовій науці володіння звичайно розуміється як фактичне панування особи над річчю: залежно від поглядів на підставу захисту володіння різні автори додають у це визначення вказівку на мету присвоєння речі, незалежну від права на річ і способу його придбання. Потрібно сказати, що в доктрині володіння визначають у трьох основних значеннях.

1) Володіння традиційно включається до складу "тріади правомочностей" власника. Володіння річчю в цьому випадку виступає як необхідна умова для здійснення права власності стосовно речі. В юридичній літературі автори визначають правомочність володіння як юридично забезпечену можливість власника здійснювати господарське панування над річчю або як засновану на законі можливість мати у себе дане майно. Без володіння неможливо здійснити іншу правомочність власника - користування річчю, а також у більшості випадків ускладнюється і розпорядження річчю, тобто визначення юридичної долі речі шляхом здійснення стосовно неї юридично значимих актів.

Особливе значення володіння як складової частини змісту права власності підтверджується також наявністю спеціального позову про повернення майна з незаконного володіння (rei vindicatio, віндикаційний позов - позов неволодіючого власника, до володіючого невласника).

2) Встановлення панування, набуття фактичної влади над річчю - характерний і необхідний елемент практично для усіх первісних способів набуття права власності (переробка, звернення у власність безхазяйної речі, знахідка, скарб тощо). Так само можна сказати і про похідні способи: одного договору про перехід права власності від однієї особи до іншої недостатньо для виникнення права власності у набувача, воно виникає лише з передачею володіння річчю на підставі цього договору (traditio). Встановлення подібного правила виправдане тим, що можливість продавця передати річ означає наявність останньої в нього і тим самим забезпечення дійсності самої угоди. Тому передача речі у володіння є необхідним наслідком купівлі-продажу.

Найбільш чітко значення елемента володіння проявляються при виникненні права власності за давністю володіння (usucapio). В останньому випадку при наявності певних обставин, передбачених ст. 344 ЦК України незаконний сумлінний власник речі, захищений від порушення третіми особами володіння нею, набуває права власності на річ, над якою він фактично панував протягом певного часу, залежно від того чи має ця річ статус рухомої, чи нерухомої.

3) Однак особливе значення у праві має володіння, незалежне від права на річ, тобто власне фактичне панування особи над річчю. Прикладом такого володіння може служити володіння нерухомим об'єктом особою, чиє право на об'єкт не зареєстровано у встановленому законом порядку, володіння річчю, отриманою за недійсним правочином, володіння украденою річчю. Такому пануванню (як правомірному, так і неправомірному) надається юридичне значення і воно користується юридичним захистом.

Саме володінню, як фактичному пануванню над річчю, присвячені статті глави 31 ЦК України. Оскільки саме це володіння потребує детальної регламентації та нормативного врегулювання. Інші названі два види володіння уже врегульовані в силу того, що вони не є чистими конструкціями і напряму пов'язані чи то з інститутом власності, чи з договірними конструкціями які передбачають володіння речами. Разом з тим вітчизняний законодавець закріпив конструкцію "право володіння чужим майном", тим самим, нівелювавши ідею володіння як такого.

2. При аналізі положень коментованої статті ми знаходимо два терміни, яки використовуються на позначення панування над річчю - "право володіння чужим майном" (ч. 1 та ч. 2) та "фактичне володіння" (ч. 3). Слід відмітити, що законодавець очевидно не розмежував до кінця ці терміни оскільки за своїм змістом вони суттєво різняться. Право володіння над річчю - категорія яка використовується на позначення випадків володіння, яке виникає на правових підставах (в силу закону, договору, заповіту, судового рішення тощо). Йдеться про титульне володіння, яке має свою правову підставу.

Натомість поняття "фактичне володіння" у цивілістиці прийнято пов'язувати із будь-якими випадками володіння, незалежно від правової підстави його виникнення (мова йде як про законне, так і незаконне володіння). Таке володіння відповідно може бути і титульним і безтитульним, однак у цьому випадку найбільш важливим є питання не стільки титулу, скільки наявності речі у володільця. Варто відмітити, що подібна некоректність використання термінології зумовила ряд істотних недоліків у систематиці коментованої статті, починаючи питання використовуваної термінології та її усталеності в рамках ЦК України та чинного цивільного законодавства і, завершуючи питаннями захисту володіння та доцільністю виділення захисту саме "права володіння чужим майном". Тому, з огляду на існуючу в спеціальній літературі всебічну критику положень глави 31 ЦК України, ми не будемо торкатись проблемних питань їх доцільності та адекватності і обмежимось лише тлумаченням положень ст. ст. 397 - 400 ЦК України.

3. У частині першій коментованої статті йдеться про фактичне володіння. Зокрема, зазначається, що володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його у себе. Йдеться про випадки, коли у фактичному пануванні особи перебуває майно, яке є чужим, тобто належить на праві власності особі іншій, ніж володілець. У випадку, коли така особа не є власником майна, а останній при цьому невідомий, то правила про володіння не застосовуються до тих пір поки не буде встановлено правовий режим такої речі за правилами передбаченими главою 24 ЦК України. Дія даної частини коментованої статті поширюється як на титульних володільців так і безтитульних, інакше кажучи володільцями за змістом ч. 1 є як особи які фактично панують над річчю за правовою підставою, так і ті особи, які володіють такою річчю без правової підстави, наприклад внаслідок застосування наслідків недійсного правочину. Разом з тим, дія даного положення ст. 397 виходить за межі правового регулювання глави 31, оскільки сама глава стосується тільки права володіння - титульного володіння.

4. Частина друга коментованої статті передбачає, що право володіння може належати одночасно двом або більше особам. Це пов'язано з тим, що за своєю правовою природою титульне володіння пов'язане не стільки із самим фактичним пануванням над річчю, скільки з юридичними правомочностями щодо такої речі. Очевидно, що в умовах сучасного інтенсивного цивільного обороту право володіння може зберігати за собою як власник речі, так і інші особи які наприклад здійснюють користування таким майном.

5. Остання частина коментованої статті встановлює презумпцію правомірності фактичного володіння. Зокрема, передбачається, що фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Тобто допоки не встановлено інше, особа-фактичний володілець вважається таким, що правомірно володіє річчю. Дана презумпція бере свій початок з іншої відомої презумпції, особа володілець вважається власником речі, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі, коли особа володіє річчю, з огляду на засаду добросовісності цивільного обороту, необхідно вважати, що даній особі передали відповідну річ не інакше як на правовій підставі, а від так таке володіння повинно вважатись правомірним. В будь-якому випадку основним моментом який відіграє роль у конструкції "титульного-безтитульного" володіння є передача речі і підстави такої передачі. І саме від повноти з'ясування цього питання залежить правовий режим речі та її володільця.