Мы ВКонтакте

Стаття 572. Поняття застави

1. В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

 

Коментар:

 

1. Поряд із засобами цивільного-правової відповідальності важливими гарантіями належного та реального виконання зобов'язань є застосування у відносинах між боржником і кредитором спеціальних засобів, які мають додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання характер і одержали назву способів (видів) забезпечення виконання зобов'язань.

Застава є одним із найбільш поширених способів забезпечення виконання зобов'язань, що обумовлено її речово-правовим характером: при виникненні заставних правовідносин кредитору (заставодержателю), як правило, чітко відомо, на яке майно він зможе звернути стягнення у разі невиконання боржником (заставодавцем) основного зобов'язання, забезпеченого заставою. Значно рідше у заставу передається майно, право на яке заставодавець набуде в майбутньому (ч. 2 ст. 576 ЦК).

Крім того, широкому застосуванню застави на практиці сприяє також те, що предметом застави виступають переважно індивідуально визначені речі, а при заставі речей, визначених родовими ознаками, договір застави має індивідуалізувати предмет застави (ст. 41 Закону України "Про заставу").

Кредитор-заставодержатель, приймаючи майно у заставу, має змогу визначити його вартість шляхом проведення оцінки (ч. 3 ст. 12 Закону "Про заставу"), що дозволяє йому досить чітко вирахувати ліквідність такої речі у її співвідношенні з вартістю основного зобов'язання.

Нарешті, перевага правового положення заставодержателя над іншими кредиторами, які мають до боржника вимоги, не забезпечені заставою, полягає у тому, що права кредитора-заставодержателя задовольняються переважно перед вимогами інших кредиторів, якщо інший порядок задоволення не передбачений законом.

2. Визначення застави, крім коментованої статті, наводиться також у ч. 2 ст. 1 Закону "Про заставу", за якою в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Порівняння змісту визначень застави за ст. 572 ЦК та ч. 2 ст. 1 Закону "Про заставу" дозволяє стверджувати про існування між ними таких відмінностей.

По-перше, згідно Закону "Про заставу" право заставодержателя на переважне одержання задоволення своїх вимог визначається як абсолютне, стабільне право, що не має винятків. Натомість ст. 572 ЦК акцентує увагу на тому, що наділення заставодержателя переважним правом - хоча і є визначальною ознакою і головною цінністю застави, проте це - лише загальне правило, яке може бути змінено законом.

Саме положення ЦК відповідають дійсності, адже аналіз законодавства переконливо доводить існування численних винятків з правила про переважність задоволення вимог заставодержателя перед усіма іншими кредиторами боржника. Так, відповідно до пункту першого ч. 1 ст. 112 ЦК у разі ліквідації платоспроможної юридичної особи у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом. Отже, згідно зазначеної норми вимоги заставодержателя підлягають задоволенню на рівних умовах з вимогами кредиторів, що забезпечені неустойкою, порукою, гарантією, завдатком, притриманням, іншими можливими способами забезпечення виконання зобов'язань, а також вимогами щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Стаття 1072 ЦК, що регулює черговість списання банком грошових коштів на рахунку клієнта при одночасному надходженні до банку кількох розрахункових документів, взагалі не встановлює якої-небудь переваги вимог заставодержателя перед іншими кредиторами.

Таким чином, аналіз законодавства свідчить про поступовий відхід від концепції переважного права заставодержателя на задоволення своїх вимог та появу дедалі більшої кількості винятків з цього загального правила.

Разом з тим чимало інших нормативних актів зберігають положення про переважне право кредитора-заставодержателя на задоволення своїх вимог. Так, за ч. 1, 2 ст. 44 Закону "Про виконавче провадження" у разі недостатності суми, стягненої з боржника для задоволення всіх вимог за виконавчими документами, у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги про стягнення з вартості заставленого майна.

Відповідно до пункту першого ч. 1 ст. 31 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" вимоги кредиторів банкрута, забезпечені заставою, задовольняються хоча і в першу чергу, проте на рівних засадах з іншими вимогами, вказаними в даній нормі (ч. 3 ст. 31 Закону). Однак згідно абзацу другого ч. 2 ст. 26 Закону майно банкрута, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.

В деяких випадках наявність у кредитора права застави надає йому чи не єдину можливість звернути стягнення на майно боржника. Наприклад, згідно ч. 1 ст. 1040 ЦК звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом застави.

Другою важливою відмінністю між редакціями ЦК та Закону "Про заставу" є вказівка ЦК на те, що заставодержатель одержує задоволення "за рахунок заставленого майна", в той час як Закон "Про заставу" передбачає одержання кредитором задоволення "з вартості заставленого майна". Справа в тому, що новітнє законодавство суттєво оновило способи задоволення кредитором своїх вимог. Незважаючи на те, що у ч. 1 ст. 590, ч. 1 ст. 591 ЦК передбачено, що загальним порядком звернення стягнення на предмет застави є стягнення на підставі судового рішення шляхом його продажу з публічних торгів, сучасна практика взаємовідносин заставодавця і заставодержателя переконливо засвідчує намагання сторін попередити судовий порядок звернення стягнення. Пряму законодавчу підставу для застосування позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки встановлює Закон "Про іпотеку". Згідно ч. 1 ст. 36 цього Закону сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Згідно ч. 3 цієї статті договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Взагалі, не дає підстав для заборони такого способу звернення стягнення і Закон "Про заставу" (ч. 6, 7 ст. 20, ч. 1 ст. 21), проте його використання здійснюється досить рідко.

Таким чином, у разі невиконання заставодавцем зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернути стягнення на предмет застави не лише шляхом його продажу з публічних торгів, одержавши таким чином задоволення з вартості заставленого майна, але й у формі переходу до нього права власності на предмет застави, одержавши задоволення за рахунок заставленого майна.