Мы ВКонтакте

Стаття 576. Предмет застави

1. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

2. Предметом застави може бути майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

3. Права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

4. Предметом застави не можуть бути:

культурні цінності, що є об'єктами права державної чи комунальної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;

пам'ятки культурної спадщини, занесені до Переліку пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації.

5. Предметом застави не можуть бути вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких заборонена законом.

6. Предмет застави залишається у заставодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.

7. Застава окремих видів майна може бути заборонена або обмежена законом.

 

Коментар:

 

1. З моменту прийняття у 1992 році Закону "Про заставу" предметом застави відповідно до ч. 1 ст. 4 цього Закону були визнані: 1) майно та 2) майнові права. Однак оскільки новий ЦК закріпив значно ширший підхід до розуміння поняття "майно", зарахувавши до його складу не лише окрему річ, сукупність речей, але й також майнові права та обов'язки, це не могло не відбитися і на формулюванні норм про предмет застави.

Таким чином, предметом застави є майно, в тому числі річ, цінні папери та майнові права. При цьому майно як предмет застави має володіти наступними ознаками: 1) воно може бути відчужене заставодавцем; 2) на нього може бути звернене стягнення.

Аналіз практики визнання договорів застави (іпотеки) недійними дозволяє стверджувати і про наявність такої ознаки предмета застави, як ліквідність, тобто втілення у ньому певної економічної цінності, що дозволяє реалізувати дане майно з економічної точки зору таким чином, щоб його вартості вистачило для повного задоволення вимог кредитора, які забезпечуються заставою. Адже в протилежному випадку, коли реальна вартість предмета застави є істотно нижчою вартості основного зобов'язання, договір застави може бути визнаний судом недійсним як фіктивний правочин, що укладений без мети досягнення правових наслідків (ст. 234 ЦК). Не випадково у Вимогах до іпотечних кредитів, що затверджені рішенням наглядової ради Державної іпотечної установи від 16 вересня 2005 р. N 6, вказується, що співвідношення між сумою кредиту та оціночною (ринковою) вартістю предмета іпотеки не може перевищувати 75 % (пункт 3.6 Вимог).

2. Основним нормативним актом, що встановлює заборони та обмеження щодо можливості мати (набувати) права власності є Постанова Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р., якою затверджені Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України (додаток N 1) та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна (додаток N 2). Застава майна, визначеного у додатку N 1, забороняється, в той час як майно, вказане в додатку N 2, потенційно може бути предметом застави, якщо це не заборонено спеціальними нормативними актами, що визначають особливості володіння, користування та розпорядження даним майном. Виняток стосується пам'яток історії та культури, які підпадають під дію ч. 4 ст. 576 ЦК.

Слід відрізняти такі ознаки предмета застави, як відчужуваність і можливість звернення стягнення на майно. Майно, яке перебуває у власності суб'єкта, або майнові права, можуть бути відчужені за його волею, якщо тільки законом або на підставі договору не встановлено заборону відчуження. Об'єкти, щодо яких неможливо звернути стягнення, за загальним правилом можуть бути відчужені власником, проте саме неможливість звернення стягнення в примусовому порядку зумовлює вилучення їх з числа предметів застави.

Перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, передбачений Додатком до Закону "Про виконавче провадження". Згідно Закону "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29 листопада 2001 р. до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків.

3. Предметом застави може бути не тільки майно, яке належати заставодавцеві на момент укладення договору, але і майно, право на яке у заставодавця виникне в майбутньому. У випадку укладення договору іпотеки щодо об'єктів незавершеного будівництва предметом договору виступають права на земельну ділянку та (або) майнові права на недобудовану нерухомість (див. пункт третій коментарю до ст. 575 ЦК).

При укладенні (посвідченні) договору щодо майна, яке стане власністю заставодавця в майбутньому він має підтвердити наявність прав на набуття такого майна, наприклад, подати документ, що підтверджує право власності на земельну ділянку і її цільове призначення, що дозволяє вирощувати врожай, або право користування (оренди), з якого випливає право користувача (орендаря) на одержання у власність приплоду тварин та інших плодів. Згідно абзацу першого пункту 38 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України у разі застави майбутнього майна нотаріусу надаються документи, що підтверджують наявність прав на набуття такого майна у власність у майбутньому.

4. Право застави, що виникає у заставодержателя, автоматично поширюється на усі приналежності речі - предмета застави незалежно від того, чи обумовлено таке поширення домовленістю сторін. Приналежністю речі є річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням (ст. 186 ЦК). Водночас сторони договору застави мають право обумовити, що приналежність речі, що передана у заставу, не стає предметом застави.

Аналогічна правила стосовно речей, які є приналежностями нерухомого майна - предмета договору іпотеки встановлені ч. 4 ст. 5 Закону "Про іпотеку".

Продукція, плоди та доходи, одержані від речі, за загальним правилом належать власникові речі (ч. 2 ст. 189 ЦК), відтак поширення на них права застави можливе тільки за умови існування спеціального застереження про це у договорі.

Зміна предметів застави можу зумовлювати внесення відповідних змін до договору застави. За ч. 8 ст. 5 Закону "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" після закінчення будівництва нерухомості іпотекодержатель реєструє у встановленому законом порядку обтяження прав власника на збудовану нерухомість, та ця нерухомість продовжує бути предметом іпотеки відповідно до умов іпотечного договору. Словосполучення "продовжує бути предметом іпотеки" у відношенні речей, які нерухомістю на момент укладення договору іпотеки не були, а них законом був поширений режим нерухомості (ч. 7 ст. 5 Закону "Про іпотеку"), є умовним, оскільки потенційний (майбутній) предмет іпотеки перетворився на нерухоме майно, яке саме з моменту набуття права власності на нього набуло усіх ознак предмета іпотеки. Саме з цим моментом пов'язується поява у нотаріуса можливості внести відомості про реєстрацію іпотечного обтяження та накладення заборони відчуження (абзац сьомий пункту 38 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).

Висновок про необхідність внесення змін до договору іпотеки щодо її предмета після набуття іпотекодавцем права власності та оформлення правовстановлювального документа підтверджується також нормою абзацу другого пункту 98 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

5. Частина четверта коментованої статті забороняє передавати у заставу національні, культурні та історичні цінності, які є об'єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. При цьому ч. 4 ст. 4 Закону "Про заставу" встановлює, що не можуть бути предметом застави "національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання". Назва Державного реєстру, вказана у ЦК України, не є точною. Частина 1 ст. 14 Основ законодавства про культуру від 14 лютого 1992 р. передбачає занесення унікальних цінностей матеріальної та духовної культури до Державного реєстру національного культурного надбання. Правовідносини щодо ведення даного Реєстру регулюються постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1992 р. N 466, якою затверджене Положення про Державний реєстр національного культурного надбання. Відповідно до пункту 2 Положення до Державного реєстру заносяться пам'ятки історії, пам'ятки археології, пам'ятки містобудування та архітектури, пам'ятки мистецтва, документальні пам'ятки та інші об'єкти, що становлять виняткову цінність з огляду історії, культури, етнології чи науки. Занесення об'єктів національного культурного надбання до Державного реєстру здійснюється Міністерством культури, Міністерством інвестицій і будівництва, Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України, до компетенції яких належать функції державного управління в галузі обліку і охорони пам'яток історії та культури (пункт 3 Положення).

6. Не підлягають заставі також майнові права (права вимоги), які мають особистий характер, тобто нерозривно пов'язані з особистістю їх носія. До таких прав можна віднести право на відшкодування моральної шкоди, шкоди, завданої життю та здоров'ю особи, право члена сім'ї вимагати надання утримання (аліментування), право на прийняття спадщини, право відчужувача за договором довічного утримання (догляду) вимагати від набувача виконання покладених на нього обов'язків тощо.

Застава майнових прав (прав вимоги) може бути заборонена законом, незважаючи на те, що такі права не завжди є нерозривно пов'язаними з особою їх суб'єкта. Так, набувач за договором довічного утримання (догляду) не має права до смерті відчужувача укладати договір застави щодо майна, переданого йому за цим договором (ч. 1 ст. 754 ЦК). Управитель за договором управління майном може укладати договір застави щодо майна, переданого йому в управління, лише за згодою установника управління (ч. 1 ст. 1037 ЦК).

7. Коментована стаття встановлює заборони стосовно передання у заставу окремих видів майна (майнових прав). Інші заборони та обмеження можуть бути встановлені лише на підставі законів. Так, не можуть бути предметом застави майно та кошти благодійних організацій (ч. 3 ст. 19 Закону "Про благодійництво та благодійні організації"); паспорти громадян України (пункт 23 Положення про паспорт громадянина України, що затверджене Постановою Верховної Ради від 26 червня 1992 р.); зібрання музеїв, заснованих на приватній формі власності, якщо заставодержателем є іноземний громадянин або особа без громадянства, яка не проживає в Україні (ч. 6 ст. 21 Закону "Про музеї та музейну справу"); об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації (ч. 6 ст. 4 Закону "Про заставу").

Обмеження щодо укладення договору застави з приводу цілісного майнового комплексу державного підприємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд встановлюються ч. 4 ст. 11 Закону "Про заставу", за якою застава таких об'єктів здійснюється з дозволу та на умовах, погоджених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Порядок погодження органами приватизації умов договорів застави та іпотеки регулюється наказом Фонду державного майна України "Про погодження органами приватизації умов договорів застави майна" від 6 лютого 2001 р. N 163. Слід відзначити, що наведена норма уточнюється Законом "Про іпотеку", за змістом ч. 1 ст. 14 якого дозвіл відповідного державного чи комунального органу вимагається при передачі в іпотеку будь-якого державного або комунального нерухомого майна, а не лише майнових комплексів підприємств.

8. За загальним правилом предмет застави залишається у володінні заставодавця, якщо інше не встановлено законом або договором. Законодавчим винятком з правила про залишення предмета застави у володінні заставодавця є договір закладу, за яким майно передається у володіння, а якщо це передбачено договором - також у користування заставодержателя (ч. 1 ст. 44, ч. 1 ст. 46 Закону "Про заставу"). Навіть у тому випадку, коли предмет закладу залишається у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава) відповідно до ч. 2 ст. 44 Закону "Про заставу" заставодавець вважається лише номінальним володільцем предмета застави, а право володіння протягом дії договору застави належить заставодержателю.

Сторони договору застави мають право на свій розсуд визначати питання про передачу предмета застави у володіння та користування заставодержателя, якщо це не заборонено законом (див. пункт перший коментарю до ст. 575 ЦК).