Мы ВКонтакте

Стаття 589. Правові наслідки невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою

1. У разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

2. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

 

Коментар:

 

1. Оскільки застава є видом (способом) забезпечення виконання боржником основного зобов'язання, підставою для звернення стягнення на предмет застави є невиконання даного зобов'язання. Даною нормою уточнюється правило ч. 1 ст. 20 Закону "Про заставу", за яким заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Таким чином, норма ч. 1 ст. 589 ЦК пов'язує виникнення у заставодержателя права на звернення стягнення на предмет застави з встановленням факту невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, незалежно від того, чи встановлений у ньому строк виконання. Крім того, із змісту ч. 1 ст. 589 ЦК випливає висновок про імперативний характер даної норми. Безперечно, це не означає, що спеціальними нормами окремих законів дане правило не може уточнюватись, проте воно без існування відповідної спеціальної норми закону не може бути змінене договором між сторонами.

В деяких випадках закон встановлює можливість звернення стягнення до настання строку виконання основного зобов'язання. До таких випадків належать:

1) ліквідація юридичної особи-заставодавця (ч. 3 ст. 590 ЦК, ч. 2 ст. 20 Закону "Про заставу", ч. 2 ст. 33 Закону "Про іпотеку");

2) порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом (ч. 2 ст. 33 Закону "Про іпотеку").

Крім того, закон встановлює низку підстав, які дають можливість заставодержателю вимагати від боржника виконання основного зобов'язання достроково, а якщо вимога першого не буде виконана - звернути стягнення не предмет застави:

1) у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу (пункт перший ч. 2 ст. 592 ЦК);

2) у разі порушення заставодавцем правил про розпорядження предметом застави (пункт другий ч. 2 ст. 592 ЦК);

3) в інших випадках, встановлених договором (пункт третій ч. 2 ст. 592 ЦК);

4) у разі порушення іпотекодавцем обов'язків, встановлених іпотечним договором (ч. 1 ст. 33, ч. 1 ст. 12 Закону "Про іпотеку").

Нарешті, можуть бути випадки, коли заставодержатель може вимагати від заставодавця здійснення певних дій, спрямованих на захист його інтересів, а при відмові заставодавця - достроково звернути стягнення на предмет застави. Такий випадок передбачений нормою ч. 2 ст. 46 Закону "Про заставу", згідно якої, якщо виникає загроза загибелі, пошкодження чи зменшення вартості предмета закладу не з вини заставодержателя, він має право вимагати заміни предмета закладу, а при відмові заставодавця виконати цю вимогу - достроково звернути стягнення на предмет закладу.

2. Частина друга коментованої статті визначає обсяг вимог заставодержателя, які задовольняються за рахунок предмета застави. Такими вимогами є:

1) основний борг;

2) сплата процентів;

3) сплата неустойки;

4) відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання;

5) відшкодування необхідних витрат, яких зазнав заставодержатель на утримання предмета застави;

6) відшкодування витрат, понесених заставодержателем у зв'язку з пред'явленням вимоги, тобто вимоги, що випливає з основного зобов'язання, та вимоги щодо звернення стягнення на предмет застави.

Аналогічне правило щодо обсягу вимог заставодержателя, які задовольняються за рахунок заставленого майна, міститься у ст. 19 Закону "Про заставу".

Види та розмір вимог заставодержателя, які задовольняються за рахунок предмета застави, визначені законом, можуть змінюватись за домовленістю сторін.

Особливості обсягу вимог іпотекодержателя, які задовольняються за рахунок предмета іпотеки, визначаються Законом "Про іпотеку". За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання (ч. 1 ст. 7 Закону "Про іпотеку"). Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування: витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; витрат на утримання і збереження предмета іпотеки; витрат на страхування предмета іпотеки; збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов іпотечного договору (ч. 3 ст. 7 Закону "Про іпотеку").

3. Важливо, що і ЦК, і Закони "Про заставу" та "Про іпотеку" прив'язують обсяг задоволення вимог заставодержателя до моменту фактичного задоволення, що є цілком логічним і відповідає цивілістичному принципу повної відповідальності боржника. Однак слід зауважити, що у випадку звернення стягнення шляхом продажу предмета застави на публічних торгах стягнення обмежується сумою, яка вказана у виконавчому написі нотаріуса або у судовому рішенні. Справа в тому, що з моменту звернення до нотаріуса за здійсненням напису або вступу в силу рішення суду до відкриття виконавчого провадження і, тим більше, до реалізації заставленого майна проходить, як правило, кілька місяців, за які розмір вимог заставодержателя може зрости (наприклад, нарахування процентів). Проте державний виконавець після реалізації заставленого майна перераховує кредиторові лише суму, зазначену у виконавчому документі.

Разом з тим оскільки за змістом законодавства вимоги заставодержателя задовольняються в обсязі, що визначається не на момент прийняття рішення, а на момент фактичного задоволення цих вимог, заставодержатель не позбавлений права пред'явити нову вимогу або подати новий позов до заставодавця (абзац другий пункту 8.9 роз'яснення ВАСУ "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням Закону України "Про заставу" від 24 грудня 1999 р. N 02-5/602).