Мы ВКонтакте

Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ

1. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо:

1) захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин;

2) виключено; 

3) інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

2. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

3. Суди розглядають справи, визначені у частині першій цієї статті, в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

4. Суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 15 Цивільного процесуального кодексу України

1. Права, свободи чи інтереси осіб можуть захищатися не лише у судах цивільної юрисдикції, але й в господарських, адміністративних, третейських судах, а також в адміністративному порядку. Тому важливе практичне значення має чітке розмежування юрисдикції різних установ.

"Підвідомчість цивільних справ судам" - саме таку назву мала глава 3 ЦПК 1963 р. В юридичній літературі немає загальновизнаної дефініції підвідомчості. Так, одні автори вважають, що підвідомчість - це коло цивільних справ, які підлягають розгляду і вирішенню в суді2, інші - що це властивості справ, на підставі яких справа підлягає розгляду у відповідному органі.3

ЦПК взагалі не вживає терміна "підвідомчість", натомість глава 2 розділу I називається "Цивільна юрисдикція". Зміну назви цього інституту зумовило конституційне положення про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини (ст. 124 Конституції України).

2. Сфера юрисдикції судів законом чітко не визначена. Відповідно до Рішення КС України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, слід розуміти так, що право особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. КС України 7 травня 2002 р. у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) наголосив, що положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, означає, що до юрисдикції Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, відповідно до їх повноважень, належить вирішення питань, що мають правовий характер, зокрема тих, які виникають у зв'язку з призначенням чи звільненням певних посадових осіб Президентом України або Верховною Радою України.

У Правових позиціях ВС України щодо застосування загальних положень цивільного процесуального законодавства5 зазначається, що положення Конституції України про поширення юрисдикції судів на усі правовідносини у державі:

1) не звільняє заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу (наприклад, із заявою про надання земельної ділянки для фермерського господарства - до відповідної ради, про відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій - до комісій з питань встановлення прав реабілітованих тощо);

2) не знімає обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб (зокрема право звернутися із заявою про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним належить лише особам, зазначеним у ст. 237 цього Кодексу).

Перший виняток стосується дискусії про підвідомчість суду цивільної юрисдикції правовідносин, коли відсутній спір про право. Чинне законодавство по-різному визначає таку підвідомчість. Наприклад, згідно зі ст. 106 СК шлюб розривається державним органом реєстрації актів цивільного стану за заявою подружжя, яке не має дітей. Проте якщо у подружжя є діти, то заява про розірвання шлюбу подається разом із письмовим договором про утримання дітей і відповідно до ст. 106 СК вона розглядається лише судом. Фактично, в обох випадках відсутній спір про право, але підвідомчість цих справ суду зумовлена охороною інтересів дитини. Частина 3 ст. 234 ЦПК передбачає, що заява подружжя, яке має дітей, розглядається в окремому провадженні. Але заява про розірвання шлюбу, коли відсутня згода між подружжям, розглядається у позовному провадженні, для якого характерний спір про право. Водночас, чи не суперечитиме положенням Конституції України про універсальну юрисдикцію судів відмова у відкритті провадження у справі з підстави п. 1 ч. 2 ст. 122 цього Кодексу: "Заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства"?

З міркувань ВС України випливає, що такі справи не підвідомчі судам і у відкритті провадження потрібно відмовляти, оскільки відсутній спір про право, а перелік справ окремого провадження є виключним. Проте таке твердження і відповідне застосування процесуальних норм не узгоджується з Конституцією України, адже правило поширення юрисдикції судів на усі правовідносини не означає поширення її лише на спори, оскільки вони становлять лише одну категорію правовідносин.

3. Поняття "підвідомчість" у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (цивільними, господарськими тощо), як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду.6 Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи. Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України - Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.

У літературі виділяють такі критерії визначення підвідомчості: 1) характер відносин (цивільні, земельні, сімейні справи тощо); 2) суб'єкт звернення (за загальним правилом у судах цивільної юрисдикції розглядаються справи за участю фізичних осіб); 3) наявність спору про право.

4. В порядку цивільного судочинства розглядаються справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Фактичною передумовою судового розгляду справи є наявність спору про право (для справ позовного провадження). Спір повинен мати правовий характер, тобто стосуватися прав, обов'язків, свобод чи інтересів конкретної особи.

Порушення, невизнання чи оспорювання прав, свобод чи інтересів позивача є його суб'єктивною оцінкою фактичних правовідносин. Порушення, як такого, насправді може й не бути, і для визначення компетенції суду це не має значення. Водночас має значення характер правовідносин, з яких виник спір.

Права, свободи чи інтереси виникають із різних суспільних правовідносин. В порядку цивільного судочинства розглядаються ті спори, які виникають у сфері цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Об'єктивних меж цих правовідносин немає. Найпростішим та найбільш об'єктивним критерієм визначення галузевої належності спору є джерело, в якому знаходиться норма матеріального права, що регулює відносини сторін, з яких виник спір. Якщо відповідна норма знаходиться у ЦК, - ці відносини цивільні, у СК - сімейні, у ЖК - житлові, у ЗК - земельні, у КЗпП - трудові. Проте для цього слід встановити, які саме правовідносини виникли і в чому саме полягає правопорушення. Ці обставини з'ясовуються в процесі судового розгляду. Тому не завжди можна одразу правильно визначити характер правовідносин і, відповідно, підвідомчість спору.

Якщо на стадії відкриття провадження у справі суд помилився у характері спору, це матиме наслідком закриття провадження у справі.

5. Цивільні відносини - це особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

В порядку цивільного судочинства вирішуються усі спори, що виникають з цивільних правовідносин, зокрема, що стосуються вчинення правочинів, здійснення особистих прав, захисту права власності, виникнення, зміни, припинення, виконання зобов'язань, захисту прав споживачів, спадкування, відшкодування шкоди тощо. Важливою ознакою цих правовідносин є юридична рівність сторін спору, відсутність між ними відносин влади і підпорядкування.

6. Судовий захист права приватної власності громадян здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:

а) про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості, про усунення інших порушень прав власника;

б) про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю;

в) про поділ спільного майна або виділ з нього частки;

г) про визнання недійсними угод про відчуження майна та дійсними - у випадках, передбачених законом, а також про визнання незаконними актів державних органів, органів місцевого самоврядування про неправомірне втручання у здійснення власником правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження своїм майном;

д) про переведення прав і обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним учасником спільної часткової власності щодо своєї частки, з порушенням права іншого учасника даної спільної власності, на привілеєву купівлю цієї частки;

е) про передачу в приватну власність майна, яке за законом підлягає відчуженню громадянину (зокрема: відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" підлягають передачі сім'ям наймачів квартири (будинки) та належні до них господарські споруди і приміщення);

є) про визнання недійсною угоди про відчуження квартири (будинку) з громадського житлового фонду з порушенням права наймача цього приміщення на придбання його у власність або про переведення на наймача прав і обов'язків набувача за цією угодою;

ж) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права власника (включаючи й неодержані доходи);

з) про виключення майна з опису.

Судами розглядаються й інші позови, пов'язані з охороною права приватної власності. Відповідні положення щодо захисту права приватної власності поширюються також і на особу, яка хоча не є власником, але володіє майном з підстав, передбачених законом чи договором (п. 4 постанови Пленуму ВС України N 20 від 22.12.95 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності").

7. Судам підвідомчі спори, пов'язані з правом приватної власності на жилий будинок, зокрема:

а) про визнання права власності на будинок або його частину (частку), витребування цього майна з чужого незаконного володіння, усунення будь-яких порушень зазначеного права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння і відшкодування заподіяних цим збитків;

б) про виділ частки з будинку (поділ будинку), що є спільною власністю (частковою чи сумісною);

в) про надбудову, прибудову або перебудову будинку і підсобних будівель, якщо є дозвіл виконкому місцевої Ради, але проти цього заперечують інші учасники спільної часткової власності;

г) про визначення порядку користування жилим будинком;

д) про зміну розміру часток будинку, що знаходиться в спільній частковій власності;

є) про право привілеєвої купівлі частки в спільній частковій власності на будинок;

ж) про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, міни, дарування будинку і т. ін.;

з) про компенсацію, пов'язану із зниженням цінності будинку, викликану діяльністю підприємств, організацій (п. 2 постанови Пленуму ВС України N 7 від 04.10.91 р. "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок").

8. Вимоги споживачів про захист їх прав розглядаються у позовному провадженні. В такому ж порядку можуть звертатися до суду Державний комітет України у справах захисту прав споживачів і його органи, а також громадські організації (об'єднання) споживачів, які мають право представляти й захищати в суді інтереси споживачів. Водночас, скарги на рішення, дії або бездіяльність державних органів, що здійснюють захист прав споживачів та їх службових осіб, розглядаються судом у порядку адміністративного судочинства (п. 4 постанови Пленуму ВС України N 5 від 12.04.96 р. "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів").

9. Спори про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підвідомчі суду, якщо хоча б однією зі сторін у них є громадянин (фізична особа). Суду підвідомчі також спори між юридичними особами про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, якщо ці вимоги взаємопов'язані з іншими вимогами, вирішення яких віднесено до відання суду загальної юрисдикції (наприклад, про спростування поширеної інформації та відшкодування у зв'язку з цим заподіяної моральної шкоди) (п. 161 постанови Пленуму ВС України N 4 від 31.03.95 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди").

10. При розгляді спору суд може ухвалити рішення про тлумачення змісту правочину лише на вимогу однієї або обох сторін правочину чи їх правонаступників (стаття 213 ЦК, стаття 37 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК) в порядку позовного провадження.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. Вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним і за застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину розглядаються у позовному провадженні в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК. За цими ж правилами розглядаються зазначені вимоги і в разі, якщо стороною правочину є суб'єкт владних повноважень, крім вимог про визнання недійсним адміністративного договору (п. 3, 5 - 6 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

11. Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року тощо.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження з'ясується, що має місце спір про право, суд на підставі частини шостої статті 235 ЦПК України залишає заяву без розгляду та роз'яснює заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на загальних підставах (п. 2 постанови Пленуму ВС України N 7 від 30.05.2008 р. "Про судову практику у справах про спадкування").

12. Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. У таких справах позови осіб, зазначених у ч. 3 ст. 128 СК, приймаються до судового розгляду, якщо:

- дитина народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК);

- у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК);

- батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень учинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).

У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з матір'ю дитини, або смерті жінки, котра вважалась матір'ю останньої, факт їхнього батьківства (материнства) може бути встановлено за рішенням суду в окремому провадженні.

Заяви про встановлення факту як батьківства, так і материнства суд приймає до розгляду, якщо запис про батька (матір) дитини в Книзі реєстрації народжень учинено згідно зі ст. 135 СК (п. 4 - 7 постанови Пленуму ВС України N 3 від 15.05.2006 р. "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів").

13. Усі спори щодо визнання авторства на твір належать розгляду в порядку цивільного судочинства, в тому числі в разі набуття юридичною особою права суб'єкта права інтелектуальної власності на твір, який створений у зв'язку з виконанням трудового договору (частина друга статті 429 ЦК) або який створено за замовленням (частина друга статті 430 ЦК).

При визначенні судової юрисдикції інших категорій справ щодо захисту авторського права і (або) суміжних прав судам слід виходити з положень статей 3 та 15 ЦПК України, статей 1 та 12 ГПК України. Зокрема, в порядку цивільного судочинства підлягає вирішенню спір за участю фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності, якщо цей спір виник не у зв'язку зі здійсненням нею господарської діяльності.

У спорах, що виникають у сфері використання об'єктів авторського і суміжних прав, здійснюється захист цивільних прав та інтересів суб'єктів, а не вирішуються питання про порушення в сфері публічно-правових відносин. Такі спори не підлягають розгляду адміністративними судами, незалежно від того, що відповідачем у справі може виступати Державний департамент інтелектуальної власності як суб'єкт владних повноважень, оскільки характер спору є цивільним (п. 3 - 4 постанови Пленуму ВС України від 04.06.2010 року "Про застосування судами норм законодавства у справах про захист авторського права і суміжних прав").

14. Характер спірних правовідносин у справах за позовом про захист честі та гідності є цивільно-правовим (незалежно від суб'єктного складу), тому всі справи зазначеної категорії підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, за винятком справ про захист ділової репутації між юридичними особами та іншими суб'єктами підприємницької діяльності у сфері господарювання та іншої підприємницької діяльності, що розглядаються в порядку господарського судочинства.

Справи зазначеної категорії не можуть розглядатися за правилами КАС України, оскільки такі спори не мають публічно-правового характеру, навіть якщо стороною в ньому виступає суб'єкт владних повноважень (п. 7 постанови Пленуму ВС України N 1 від 27.02.2009 р. "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи").

У порядку цивільного чи господарського судочинства не можуть розглядатися позови про спростування інформації, яка міститься, зокрема, у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах органів досудового слідства, висновках судових експертиз, рішеннях органів влади, місцевого самоврядування та інших відповідних органів, атестаційних комісій, рішеннях про накладення на особу дисциплінарного стягнення, для яких законом установлено інший порядок оскарження. У такому ж порядку не можуть розглядатися наукові спори, тобто вимоги про спростування інформації наукового характеру.

Разом з тим вимоги про спростування інформації, яка, на думку позивача, є недостовірною і порушує його особисті немайнові права, поширена в наданих атестаційній комісії матеріалах (характеристиках, протоколах чи інших документах), можуть розглядатись судом у порядку, передбаченому статтею 277 ЦК.

Інформація, зазначена у позовній заяві чи іншій заяві, адресованій суду, а також в процесуальних документах (запереченнях на позов, апеляційних чи інших скаргах тощо), може бути підставою для захисту гідності, честі чи ділової репутації, за винятком випадків, коли ця інформація була визначена підставою пред'явленого позову і стосувалася його предмета, була доказом у справі, а так само предметом апеляційного чи іншого перегляду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Не підлягають розгляду судами позови про захист гідності, честі чи ділової репутації, приниження яких відбулося внаслідок давання показань свідками, а так само іншими особами, які брали участь у справі, відносно осіб, які брали участь у тій справі, якщо наведена в них інформація була доказом у справі та оцінювалась судом при ухваленні судового рішення, оскільки нормами процесуальних кодексів встановлено спеціальний порядок дослідження та оцінки таких доказів. Вказана вимога по суті означала б вимогу повторної судової оцінки наданих суду доказів у раніше розглянутій справі.

Якщо ж недостовірну інформацію було поширено в ході розгляду іншої справи зазначеними вище учасниками процесу відносно інших осіб, які не були учасниками процесу, то ці особи, якщо вони вважають, що така інформація порушує їх особисті немайнові права, вправі звернутися до суду за захистом своїх прав у порядку, передбаченому процесуальними кодексами (п. 17 постанови Пленуму ВС України N 1 від 27.02.2009 р. "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи").

Не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.

15. Житлові відносини - відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією права людини на житло. Відповідно до ст. 47 Конституції України держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

В порядку цивільного судочинства вирішуються спори, що виникають з житлових правовідносин, зокрема що виникають під час набуття права на житлові приміщення, приватизації, утримання та обслуговування житла, комунальних послуг, умов проживання в багатоквартирних будинках, утримання та користування прибудинковою територією, місцями загального користування, обліку осіб, які потребують поліпшення житлових умов (квартирного обліку), житлового кредитування, вселення та виселення наймачів.

16. Доволі складним на практиці є також визначення підвідомчості земельних справ, що зумовлено Рішенням КС України N 10-рп/2010 від 01.04.2010 р. у справі за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України, пункту 1 частини першої статті 17 КАС України.

КС України вирішив, що положення пунктів "а", "б", "в", "г" статті 12 ЗК України у частині повноважень сільських, селищних, міських рад відповідно до цього кодексу вирішувати питання розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності треба розуміти так, що при вирішенні таких питань ці ради діють як суб'єкти владних повноважень, а тому справи за їх участі у таких випадках слід розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Відповідно до постанови Пленуму ВС України від 16.04.2004 р. N 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" (із змінами, внесеними згідно з постановою Верховного Суду України N 2 від 19.03.2010 р.) за загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші - в порядку цивільного судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3 частини другої статті 17 КАС України віднесено до компетенції адміністративних судів.

Виходячи з положень статей 8, 124 Конституції, статей 26, 30, 87 - 90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143 - 146, 149, 151, 153 - 158, 161, 210, 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК), глав 27, 33, 34 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), статті 12 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) судам (підсудні) справи за заявами, зокрема:

- з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками;

- про право громадян на земельну частку (пай) при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, використання при цьому земельних ділянок із меліоративними системами;

- про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

- про визнання недійсною відмови у розгляді заяв громадян про безоплатну передачу у власність (приватизацію) земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського й особистого селянського господарства, садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, дачного будинку та індивідуального гаража;

- про визнання недійсною відмови в наданні у постійне користування земельних ділянок юридичним особам;

- про визнання незаконною відмови у продажу земельних ділянок із земель державної або комунальної власності громадянам і юридичним особам, які мають право на набуття цих ділянок у власність, а також іноземним державам;

- про вирішення спорів, пов'язаних з орендою землі;

- про встановлення та припинення дії земельних сервітутів;

- про примусове припинення права на земельну ділянку з передбачених ЗК підстав;

- про недійсність відмови у розгляді заяви про погодження місця розташування об'єкта, щодо якого порушується питання про вилучення (викуп) земельної ділянки;

- про вирішення спорів щодо проведення розвідувальних робіт на землях, що перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб;

- про вирішення майнових спорів, пов'язаних із земельними відносинами, в тому числі про відшкодування власникам і землекористувачам збитків, заподіяних вилученням (викупом) визначених угідь, обмеженням їхніх прав або порушенням земельного законодавства;

- про відшкодування витрат сільсько- та лісогосподарського виробництва;

- про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку;

- про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки чи про звільнення земельної ділянки особою, що займає її без належних на те підстав;

- про вирішення спорів щодо користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови, сервітутів;

- про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної ЗК компетенції розглядався органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не погоджується.

Земельні спори громадян з органами державної влади та органами місцевого самоврядування з питань надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у випадках, передбачених законодавством, а також спори з майнових питань, пов'язаних із земельними відносинами, за участю громадян, що є членами фермерського господарства, їхніх спадкоємців тощо розглядаються за правилами цивільного судочинства.

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про надання чи продаж із земель державної або комунальної власності земельної ділянки для розширення господарства, підсудні господарським судам.

Згідно зі статтею 158 ЗК суди розглядають справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви чи для закриття провадження в порушеній справі.

Спори щодо додержання правил добросусідства - обов'язку власників і землекористувачів обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо), - розглядаються судами відповідно до статей 103 - 109 ЗК і в тому разі, коли вони попередньо не розглядалися відповідним органом місцевого самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Зазначені спори потрібно відрізняти від спорів щодо земельних сервітутів - права власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне чи безоплатне користування чужою земельною ділянкою (право проходу чи проїзду на велосипеді; проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд тощо), - вирішення яких не віднесено до компетенції органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Спори, пов'язані із земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні.

17. Трудові правовідносини - це відносини, що виникають у зв'язку із реалізацією права на працю. До трудових належать спори, що стосуються прийняття на роботу, укладення, зміни та припинення трудового договору, переведення, оплати праці, застосування дисциплінарних стягнень, притягнення до матеріальної відповідальності, реалізації пільг та гарантій права на працю.

Відповідно до ст. 221 КЗпП трудові спори розглядаються:

1) комісіями по трудових спорах;

2) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору. Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об'єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Відповідно до ст. 232 КЗпП безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:

1) працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;

2) працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу;

3) керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб, митних органів, державних податкових інспекцій, яким присвоєно персональні звання, і службових осіб державної контрольно-ревізійної служби та органів державного контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого та регіонального самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об'єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 цього Кодексу;

4) власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;

5) працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав.

Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:

1) працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

2) молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;

3) вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину-інваліда, а одиноких матерів - при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;

4) виборних працівників після закінчення строку повноважень;

5) працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;

6) інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов'язаний укласти трудовий договір.

Відповідно до статей 3 і 221 КЗпП в порядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності, в тому числі членів кооперативів, їх об'єднань, членів колективних сільськогосподарських підприємств, членів інших громадських організацій, які перебували з ними в трудових відносинах, членів селянських (фермерських) господарств, осіб, які працюють за трудовим договором із фізичними особами.

Спори, пов'язані з відстороненням працівників від роботи за постановою прокурора або слідчого, не підлягають судовому розгляду в порядку цивільного судочинства, а вирішуються в порядку, встановленому для оскарження постанов цих органів. Після скасування такої постанови трудовий спір вирішується в загальному порядку (п. 2 постанови Пленуму ВС України N 9 від 06.11.92 р. "Про практику розгляду судами трудових спорів").

Незалежно від того, працівником, власником або уповноваженим ним органом чи прокурором порушена справа, після вирішення спору в КТС, суд розглядає її в порядку позовного провадження, як трудовий спір, що вирішувався в КТС, тобто, як вимогу працівника до підприємства, установи, організації (п. 5 постанови Пленуму ВС України N 9 від 06.11.92 р. "Про практику розгляду судами трудових спорів").

Згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України суди вирішують будь-які індивідуальні трудові спори щодо оплати праці в порядку, передбаченому гл. XV КЗпП, за вибором працівника безпосередньо або після попереднього розгляду в комісії по трудових спорах(п. 2 постанови Пленуму ВС України N 13 від 24.12.99 р. "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці").

Вирішуючи питання про прийняття до провадження заяв про відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я, пов'язаним із виконанням трудових обов'язків, суди повинні враховувати, що спори між потерпілим працівником та роботодавцем (незалежно від форм власності та виду діяльності) щодо права на відшкодування зазначеної шкоди підлягають судовому розгляду в порядку, встановленому для вирішення трудових спорів (гл. XV КЗпП) (п. 11 постанови Пленуму ВС України N 6 від 27.03.92 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди").

18. За правилами, встановленими для розгляду позовів про виключення майна з опису, розглядаються вимоги громадян і організацій, що грунтуються на праві власності на описане майно або на праві володіння ним. Заяви боржників про неправильність включення майна в опис розглядаються в порядку, передбаченому ст. 409 КПК, коли арешт на майно накладено при провадженні в кримінальній справі або в порядку, передбаченому ст. 373 ЦПК, якщо опис проводився судовим виконавцем (п. 4 постанови Пленуму ВС України N 6 від 27.08.76 р. "Про судову практику в справах про виключення майна з опису").

19. Цивільний позов може бути заявлено в межах кримінальної справи. Відповідно до ст. 28 КПК особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою.

Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства і дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова у позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі.

Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальній справі, а також особа, цивільний позов якої залишився без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.

Цивільний позивач і цивільний відповідач при розгляді цивільного позову в кримінальній справі або позову про відшкодування матеріальних збитків, завданих особою, щодо якої справу закрито з підстав, зазначених у статтях 7 і 71 цього Кодексу, звільняються від сплати державного мита.

Цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у випадках виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання. Якщо позов підтримує прокурор або коли його заявлено підприємством, установою, організацією, колгоспом, кооперативом чи іншою громадською організацією, суд розглядає цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника.

Суд першої інстанції не вправі передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на вирішення в порядку цивільного судочинства, оскільки кримінально-процесуальним законодавством України це не передбачено.

Цивільний позов не може бути залишений без розгляду і з мотивів відсутності необхідних для його вирішення доказів, оскільки в силу п. 4 ст. 64 КПК характер і розмір заподіяної злочином шкоди підлягають доказуванню у кримінальній справі.

Якщо у стадії віддання обвинуваченого до суду або в судовому засіданні виявиться, що визначити розмір шкоди неможливо, а він впливає на кваліфікацію злочину, на призначення винному міри покарання і на вирішення інших питань, зазначених у ст. 324 КПК України, справа підлягає поверненню на додаткове розслідування.

При відданні обвинуваченого до суду необхідно з'ясувати, чи вжито заходів до забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і чи заявлено цивільний позов. Якщо особа, що провадить дізнання, або слідчий не вжили зазначених заходів, суддя або суд у розпорядчому засіданні приймають рішення про накладення арешту на майно обвинуваченого і виконання його доручають судовому виконавцеві. У разі, коли заходи по відшуканню й арешту майна обвинуваченого не можуть бути вжиті безпосередньо судом, згідно зі ст. 247 КПК суддя або суд у розпорядчому засіданні вправі зобов'язати відповідні органи вжити належних заходів до такого забезпечення.

Якщо цивільного позову не заявлено і вимоги ч. 2 ст. 122 КПК слідчим не додержані, суддя або суд мають роз'яснити громадянинові, підприємству, установі, організації, кооперативу чи іншій громадській організації, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або до особи, яка за законом несе матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого. В таких випадках заінтересованій у відшкодуванні шкоди особі направляється письмове повідомлення.

При розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК.

Встановлені законодавством правила підвідомчості майнових спорів господарським судам застосовуються і до цивільних позовів у кримінальній справі. Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення.

Право пред'явлення цивільного позову у кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. У зв'язку з цим у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування і соціального захисту населення, підприємств, установ чи організацій, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства (п. 3 - 5 постанови Пленуму ВС України від 31.03.89 р. N 3 "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна").

Особа, якій заподіяно шкоду і яка пред'явила вимогу про її відшкодування, визнається одночасно потерпілим та цивільним позивачем. Їй забезпечуються всі передбачені законом права як потерпілого, так і цивільного позивача. Якщо під час досудового слідства потерпілий не заявив цивільного позову, суд повинен роз'яснити йому право зробити це в судовому засіданні, але до початку судового слідства.

Не підлягають розгляду в кримінальній справі позови про відшкодування шкоди, що не випливають із пред'явленого обвинувачення. При виникненні такої ситуації суд повинен роз'яснити потерпілому можливість вирішення спірних питань у порядку цивільного судочинства.

Цивільний позов може бути залишений судом без розгляду лише у двох випадках: якщо не з'явився в судове засідання цивільний позивач або його представник (ст. 291 КПК), за винятком випадків, застережених у ч. 2 ст. 291 КПК, а також коли підсудного виправдано за відсутністю в його діях складу злочину (ст. 328 КПК) (п. 7, 13, 24 постанови ВС України N 13 від 02.07.2004 р. "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів").

20. В порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що вникають з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Отже, у ЦПК встановлена універсальна цивільна юрисдикція, тому з'ясовувати, чи розглядається справа у порядку цивільного судочинства, слід шляхом послідовного аналізу підвідомчості (юрисдикції) справи іншим судам.

21. Конституція України та Закон України від 16.10.96 р. "Про Конституційний Суд України" чітко визначають справи, які розглядаються єдиним органом конституційної юстиції. Так, відповідно до статей 150, 151 Основного Закону, ст. 13 Закону України "Про Конституційний Суд України" він розглядає справи щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародно-правових договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста у порядку імпічменту у межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Єдиний засобом захисту прав громадян є звернення до Конституційного Суду України за офіційним тлумаченням закону та Конституції. Інститут індивідуальної скарги особи до єдиного органу конституційної юрисдикції відсутній у національному законодавстві, хоч необхідність його запровадження неодноразово наголошувалась суддями та науковцями.7

У Рішенні КС України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 р. розмежовано компетенцію Суду та судів загальної юрисдикції щодо спорів про призначення чи звільнення посадових осіб, що здійснюється актами Верховної Ради України чи Президента України: розгляд конституційності таких актів здійснюється у формі конституційного судочинства, справи про їх законність - судами загальної юрисдикції у формі відповідного судочинства.

З набранням чинності КАС ця категорія справ підвідомча адміністративним судам. Адміністративні суди розглядають спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення. Стаття 3 КАС визначає публічну службу як діяльність на державних політичних посадах, професійну діяльність суддів, прокурорів, військову службу, альтернативну (невійськову) службу, дипломатичну службу, іншу державну службу, службу в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування. У цьому визначенні закладено багато спірних питань щодо розмежування підвідомчості спорів про публічну службу та трудових спорів, які розглядаються у порядку цивільного судочинства. Наприклад, перелік діяльності, яка може бути публічною службою, не є вичерпним, відсутнє визначення органів влади АРК, політичних і неполітичних посад. За таких умов потрібен поступовий аналіз норм Конституції України, законів України від 7 липня 2010 р. "Про судоустрій і статус суддів", "Про прокуратуру", від 25 березня 1992 р. "Про військовий обов'язок і військову службу" (в редакції Закону від 4 квітня 2006 р.), від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції Закону від 18 лютого 1999 р.), від 20 вересня 2001 р. "Про дипломатичну службу", від 7 червня 2001 р. "Про службу в органах місцевого самоврядування".

22. Відповідно до ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених Конституцією та законами України;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

При визначенні критеріїв поділу спорів на адміністративні та господарськіВерховний Суд України в інформаційному листі від 26.12.2005 р. N 3.2.-2005 запропонував врахувати таке.

Визначення поняття "справа адміністративної юрисдикції" наведено у ст. 3 КАС, під яким розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Тобто справою адміністративної юрисдикції може бути переданий на вирішення адміністративного суду спір, який виник між двома (кількома) конкретними суб'єктами суспільства стосовно їхніх прав та обов'язків у конкретних правових відносинах, у яких хоча б один суб'єкт законодавчо уповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб'єктів, а ці суб'єкти відповідно зобов'язані виконувати вимоги та приписи такого владного суб'єкта.

Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказані владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС ознак справи адміністративної юрисдикції і, відповідно, не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Стаття 17 КАС встановлює категорії спорів, на які поширюється компетенція адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ. З господарськими спорами можуть пересікатися категорії спорів, визначені в пунктах 1, 3, 4 частини 2 вказаної статті, а саме:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

в) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

У всіх наведених категоріях спорів передбачено, що хоча б однією зі сторін такого спору повинен бути суб'єкт владних повноважень.

Поняття "суб'єкт владних повноважень" визначено у ст. 3 КАС - це органи державної влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи, інший суб'єкт, які здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Отже, необхідною та єдиною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення цим суб'єктом владних управлінських функцій саме у тих правовідносинах, у яких виник спір. Якщо суб'єкт (у тому числі орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа) у спірних правовідносинах не здійснює вказаних владних управлінських функцій (щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору), то такий суб'єкт не здійснює управлінських функцій та не має встановлених нормами КАС необхідних ознак суб'єкта владних повноважень.

З огляду на зазначений критерій можна виокремити певні категорії справ, розгляд яких відповідно до статей 1, 4, 17 КАС має здійснюватися у порядку адміністративного судочинства:

а) спори осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності, у яких такий суб'єкт своїми владними рішеннями чи діями зобов'язує цих осіб вчиняти певні дії, утримуватися від вчинення певних дій, нести відповідальність. При цьому особи згідно з нормами чинного законодавства України зобов'язані виконувати такі владні рішення чи вимоги суб'єкта владних повноважень;

б) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, а також спори з приводу укладання та виконання адміністративних договорів.

Стаття 3 КАС передбачає, що адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої становлять права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди.

Якщо ж суб'єкти (у тому числі орган державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи), хоча б і на реалізацію своїх повноважень, вільно укладають договір відповідно до норм ЦК, під час укладання такого договору його сторони вільно домовляються про зміст та обсяг прав і обов'язків за договором, можуть відмовитися від його укладання, то такий договір може бути цивільним (господарським), але не адміністративним, оскільки в змісті цього договору відсутні відносини влади і підпорядкування, що є обов'язковими для адміністративного договору, а всі суб'єкти такого договору є рівними.

Частиною 2 ст. 4 КАС встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Пріоритет визначення підвідомчості справ адміністративної юрисдикції належить Вищому адміністративному суду України, який відповідно до положень ч. 3 ст. 125 Конституції України є вищим судовим органом для спеціалізованих адміністративних судів.

У разі, якщо питання підвідомчості по-різному врегульовано нормами матеріального і процесуального закону, застосовуються норми процесуального закону, які є спеціальними.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Під час розгляду таких спорів судам необхідно враховувати, що до правових актів індивідуальної дії належать також рішення (постанови) про притягнення фізичних осіб до адміністративної відповідальності, які прийняті суб'єктами владних повноважень (крім суду), та рішення державних виконавців чи/або інших посадових осіб органів державної виконавчої служби під час здійснення ними виконавчого провадження (постанова Пленуму ВАС України від 06.03.2008 р. N 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень КАС України під час розгляду адміністративних справ").

23. Не всі угоди, укладені суб'єктами владних повноважень, їх посадовими чи службовими особами на реалізацію своїх повноважень, відносяться до адміністративних договорів. Згідно зі статтею 3 КАС України адміністративний договір - це дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Тобто зі змісту адміністративного договору вбачається наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від цивільних угод. У разі ж укладання цивільної угоди між суб'єктом владних повноважень і суб'єктом господарської діяльності договірні відносини між сторонами грунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності. Тому до адміністративних договорів не відносяться угоди, укладені за правилами ЦК України, інших актів цивільного або господарського законодавства.

24. Частиною другою статті 4 КАС України встановлено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства, в тому числі господарського.

Такий інший порядок передбачено, зокрема, частиною першою статті 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції", відповідно до припису якої заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду. З огляду на зміст наведених норм справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК. Це стосується й розгляду справ за позовами органів Антимонопольного комітету України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та пені у зв'язку з порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється саме згідно з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів названого Закону.

Водночас і пунктом 3 частини першої статті 12 ГПК встановлено, що справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції, підвідомчі господарським судам (постанова Пленуму Вищого господарського суду від 24.10.2011 р. N 10).

Закони України можуть передбачати вирішення певних категорій публічно-правових спорів в порядку іншого судочинства (наприклад, стаття 60 Закону України "Про захист економічної конкуренції" встановлює, що заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення) (інформаційний лист ВС України від 26.12.2005 р.).

Зазначену позицію послідовно підтримує Судова палата в господарських справах ВС України (постанова від 01.09.2009 р. у справі N 38/350-18/101).

Натомість, Судова палата в адміністративних справах ВС України вважає, що цей Закон не є процесуальним і після набрання чинності КАС не може визначати компетенцію судів щодо розгляду публічно-правових спорів за участю органів АМКУ. Адміністративним судам підвідомчі всі публічно-правові спори щодо рішень, дій або бездіяльності Антимонопольного комітету України та його органів як суб'єктів владних повноважень (постанова ВС України від 20 листопада 2007 року у справі N 07/145, постанова ВС України від 07.10.2008 р.).

Таким чином, де-факто існує альтернативна підвідомчість справ за позовами про скасування рішень органів АМК України. Вони можуть подаватися як до господарських, так і до адміністративних судів і розглядаються по суті.

25. Згідно зі статтею 8 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" державне управління в галузі забезпечення соціальної захищеності інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, Міністерством охорони здоров'я України та органами місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 N 1129 (далі - Положення), Фонд соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) є бюджетною установою, діяльність якої спрямовується, координується та контролюється Державною службою з питань інвалідів та ветеранів України. Таким чином, Фонд у правовідносинах з підприємствами (об'єднаннями), установами та організаціями, зокрема, у зв'язку із застосуванням штрафних санкцій, передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", реалізує владні управлінські функції, а право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку. Відтак, справи за їх позовами та за позовами щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, належать до юрисдикції адміністративних судів.

26. Відповідно до пункту 1 Положення про Пенсійний фонд України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 N 384/2011, Пенсійний фонд України (далі - Пенсійний фонд) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України - Міністра соціальної політики України.

З наведеного випливає, що Управління Пенсійного фонду у прийнятті рішення про стягнення простроченої заборгованості зі сплати страхових внесків діють як органи державної влади у здійсненні ними владних управлінських функцій і, відповідно, як суб'єкти владних повноважень. Відтак, справи за їх позовами та за позовами щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, належать до юрисдикції адміністративних судів.

27. Відповідно до статті 14 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування страхові фонди є органами, які здійснюють керівництво та управління окремими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, провадять збір та акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечують фінансування виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням та здійснюють інші функції згідно з затвердженими статутами.

Отже, у відповідних правовідносинах виконавчі дирекції Фондів соціального страхування, їх робочі органи виступають як суб'єкти владних повноважень у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. Відтак, справи за їх позовами та за позовами щодо оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, належать до юрисдикції адміністративних судів.

28. Справа за позовом інспекцій державного архітектурно-будівельного контролю, спірні відносини в яких виникли під час виконання інспекціями контролю за плануванням, забудовою, іншим використанням територій, тобто під час виконання наданих повноважень, є публічно-правовим спором, оскільки він виник за участю суб'єкта владних повноважень, який реалізовував у спірних правовідносинах надані йому чинним законодавством владні управлінські функції стосовно забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян. Справа за позовом такого суб'єкта належить до компетенції адміністративних судів (постанова Верховного Суду України від 11 лютого 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3213817, інформаційний лист ВАС України від 19.05.2010 р. N 708/11/13-10 щодо застосування окремих норм процесуального права під час розгляду адміністративних справ).

29. Повноваження прокурора при отриманні заяви про злочин регламентовані нормами КПК України, що виключає можливість розгляду позову щодо бездіяльності під час розгляду заяви про злочин в порядку адміністративного судочинства (постанова ВС України від 23 грудня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 7417999, інформаційний лист ВАС України від 19.05.2010 р. N 708/11/13-10 щодо застосування окремих норм процесуального права під час розгляду адміністративних справ).

30. Стаття 12 ГПК визначає справи, підвідомчі господарським судам. До них належать:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

спорів про приватизацію державного житлового фонду;

спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;

спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів;

5) справи у спорах щодо обліку прав на цінні папери;

6) справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Розмежування цивільної та господарської юрисдикції завжди проводилося на основі суб'єктного складу (підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, прокурори та їх заступники, які звертаються в інтересах держави, державні та інші органи у випадках, передбачених законодавством) та характеру відносин (господарські відносини, тобто ті, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання).

Відповідно до спільного листа ВС України та Вищого арбітражного суду України від 14 - 20 липня 1995 р. підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавством України. Однак у випадках, коли у законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, слід виходити із суб'єктного складу учасників спору8.

Господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам статті 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер. У вирішенні питання про те, чи є правовідносини господарськими, а спір - господарським, слід виходити з визначень, наведених у статті 3 ГК. Господарський спір підвідомчий господарському суду, зокрема, за таких умов:

а) участь у спорі суб'єкта господарювання;

б) наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин, врегульованих ЦК, ГК, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин;

в) відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Таким чином, господарські суди на загальних підставах вирішують усі спори між суб'єктами господарської діяльності, а також спори, пов'язані з:

- утворенням суб'єктів господарювання, їх реорганізацією і ліквідацією, включаючи спори про визнання недійсними установчих документів, припинення діяльності юридичної особи та скасування її державної реєстрації, крім відповідних спорів за позовами суб'єктів владних повноважень;

- приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), в тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації;

- захистом права власності, в тому числі з визнанням цього права;

- з використанням у господарському обороті об'єктів інтелектуальної власності, включаючи спори за позовами суб'єктів господарювання до органів державної влади про визнання недійсними актів про видачу документів, що посвідчують право інтелектуальної власності.

Господарським судам підвідомчі також справи про визнання фактів, що мають для суб'єктів господарювання юридичне значення.

У господарських судах мають вирішуватися усі спори, що виникають з господарських договорів між суб'єктами господарювання і органами державної влади і місцевого самоврядування, включаючи угоди, які укладаються шляхом проведення конкурсу, біржових торгів, аукціонів тощо. До таких договорів відносяться, зокрема, угоди: про відчуження об'єктів приватизації (крім приватизації державного житлового фонду); передачу державного або комунального майна в оренду; закупівлю товарів (робіт, послуг) для державних потреб.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів між суб'єктами господарювання і органами державної влади і місцевого самоврядування, пов'язані з визнанням недійсними угод, укладених шляхом проведення прилюдних торгів (аукціону), у тому числі угод щодо купівлі-продажу і оренди землі, а так само актів про проведення відповідних торгів (аукціону).

ГПК не передбачено можливості об'єднання в одне провадження вимог, що підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства. Тому в разі подання позову, в якому такі вимоги об'єднано, господарський суд приймає позовну заяву в частині вимог, що підлягають розглядові господарськими судами, а в іншій частині з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК - відмовляє у прийнятті позовної заяви. Якщо у розгляді справи буде встановлено, що провадження у відповідній частині порушено помилково, господарський суд припиняє провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 1 частини першої статті 80 ГПК.

Від справ господарської юрисдикції за участю суб'єктів господарської діяльності і суб'єктів владних повноважень адміністративні справи відрізняються особливим змістом правовідносин між сторонами та предметом позовних вимог.

До компетенції господарських судів не відноситься розгляд справ у спорах:

а) про оскарження рішень (нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії), ухвалених суб'єктом владних повноважень, яким останній зобов'язує суб'єкта господарювання вчинити певні дії, утриматись від вчинення певних дій або нести відповідальність, за умови, що оскаржуваний акт згідно із законодавством України є обов'язковим до виконання;

б) про оскарження суб'єктом господарювання дій (бездіяльності) органу державної влади, органу місцевого самоврядування, іншого суб'єкта владних повноважень, їхньої посадової чи службової особи, що випливають з наданих їм владних управлінських функцій, якщо ці дії (бездіяльність) не пов'язані з відносинами, врегульованими господарським договором;

в) між суб'єктами владних повноважень з приводу їхньої компетенції у сфері управління;

г) з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

д) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Інші справи за участю господарюючих суб'єктів та суб'єктів владних повноважень не мають ознак справ адміністративної юрисдикції і повинні розглядатися господарськими судами на загальних підставах. До таких справ належать усі справи у спорах про право, що виникають з відносин, врегульованих ЦК, ГК, іншими актами господарського і цивільного законодавства.

31. Справи, що виникають з корпоративних відносин, - це спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), в тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами), що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства. Предметом відповідних позовів можуть бути вимоги про визнання недійсними актів органів управління господарського товариства, припинення незаконних дій (бездіяльності) його посадових чи службових осіб, визнання недійсними установчих документів товариства або угод про відчуження майна, корпоративних прав тощо. Виняток складають лише трудові спори за участю господарського товариства.

Окремі питання підвідомчості розглядаються у постанові ВС України N 13 від 24.10.2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів".

При визначенні підвідомчості (підсудності) справ цієї категорії судам необхідно керуватися поняттям корпоративних прав, визначеним частиною першою статті 167 ГК, згідно з якою корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У разі якщо суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК справам, що виникають із корпоративних відносин, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статті 1 ГПК господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

Не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства справи, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа. При цьому норма пункту 4 частини першої статті 12 ГПК в силу її імперативного характеру не підлягає застосуванню за аналогією щодо спорів, пов'язаних із діяльністю інших суб'єктів господарювання.

Не підлягає розширеному тлумаченню пункт 4 частини першої статті 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.

При вирішенні питання про те, чи є спір, що виник між господарським товариством та посадовими особами товариства, які входять до складу виконавчого органу товариства або наглядової ради товариства, трудовим чи корпоративним, судам необхідно керуватися положеннями глави XV КЗпП.

Відповідно до статті 3 КЗпП до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами. Згідно з частиною четвертою статті 65 ГК у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), у якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. За частиною шостою статті 65 ГК керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

Спори, пов'язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку цивільного судочинства як трудові спори. Судам необхідно звернути увагу на те, що у цьому разі позивач звертається до суду за захистом своїх трудових прав як найманого працівника, а не акціонера (учасника) господарського товариства.

Способом захисту порушених або оспорюваних прав у таких категоріях спорів є позов про поновлення на посаді, зобов'язання усунути перешкоди у виконанні посадових обов'язків тощо відповідної посадової особи господарського товариства, а не позов про визнання недійсним відповідного рішення загальних зборів акціонерів (учасників) товариства чи наглядової ради товариства.

У порядку цивільного судочинства слід розглядати і спори між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства та товариством, що виникають не з корпоративних, а з трудових відносин посадових осіб товариства, якщо однією зі сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.

При вирішенні справ за позовами акціонерів щодо внесення змін до системи реєстру власників іменних цінних паперів судам необхідно враховувати, що частиною першою статті 9 Закону про Національну депозитарну систему емітента зобов'язано доручити ведення реєстру реєстратору шляхом укладення відповідного договору, якщо кількість власників іменних цінних паперів емітента перевищує кількість, визначену ДКЦПФР. Обов'язок емітента забезпечити ведення реєстру реєстратором власників іменних цінних паперів встановлений Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 17 жовтня 2006 р. N 1000 (пункт 9 розділу VII).

Якщо ведення реєстру власників іменних цінних паперів здійснює реєстратор в якості сторони, то у справі за позовами щодо внесення змін до системи реєстру повинні залучатися як сторони відповідне акціонерне товариство (далі - АТ) та реєстратор.

Судам необхідно враховувати, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 12 ГПК зазначена категорія справ є підвідомчою (підсудною) господарським судам і в тому разі, якщо однією з осіб, які беруть участь у справі, є фізична особа.

Усі спори між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язані зі здійсненням ними корпоративних прав та виконанням обов'язків учасника господарського товариства, на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК підвідомчі (підсудні) господарським судам незалежно від суб'єктного складу учасників спору.

Підвідомчими (підсудними) господарським судам є справи за позовами акціонерів закритого акціонерного товариства (далі - ЗАТ) про переведення на акціонера прав та обов'язків покупця акцій у зв'язку з наявністю переважного права на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства. Таке право є корпоративним правом акціонерів ЗАТ відповідно до частини третьої статті 63 ГК.

З цих самих підстав згідно з частиною другою статті 147, частиною четвертою статті 151 ЦК, частиною третьою статті 53, частиною третьою статті 65 Закону про господарські товариства підвідомчими господарським судам є справи за позовом учасника товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) чи товариства з додатковою відповідальністю (далі - ТДВ) про переведення на учасника прав та обов'язків покупця частки (її частини) у зв'язку з порушенням їх переважного права на купівлю.

У зв'язку з тим, що такі права відповідно до частини першої статті 167 ГК належать до корпоративних, зазначені справи є такими, що виникають із корпоративних відносин.

Підвідомчими (підсудними) господарським судам на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК є також спори між учасниками (засновником) господарського товариства та господарським товариством щодо права власності на майно, переданого товариству як вклад до статутного (складеного) капіталу.

У зв'язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (підсудність) спорів, пов'язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених пунктом 4 частини першої статті 12 ГПК), такі позови повинні приймати господарські суди за правилами статті 1 ГПК, тобто з урахуванням суб'єктного складу учасників спору.

Справи про стягнення з учасників фондового ринку штрафів, накладених уповноваженими особами ДКЦПФР, а також про оскарження рішень, дій чи бездіяльності цих осіб підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства як публічно-правові спори на підставі частини першої статті 17 КАС України.

У разі якщо предметом спору є визнання недійсним рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства, а вимога до суб'єкта владних повноважень є похідною (зокрема, про державну реєстрацію припинення юридичної особи), такий спір є підвідомчим (підсудним) господарським судам.

Діяльність АТ, зареєстрованого в Україні як юридична особа, відносини між товариством та акціонерами, між акціонерами АТ щодо його діяльності, а також корпоративного управління регулюються виключно законами та іншими нормативно-правовими актами України.

У разі укладення акціонерами - іноземними юридичними або фізичними особами - угоди (правочину) про підпорядкування відносин між акціонерами, а також між акціонерами та акціонерним товариством щодо діяльності товариства, іноземному праву, такий правочин є нікчемним у силу статті 10 Закону України від 23 червня 2005 р. N 2709-IV "Про міжнародне приватне право".

Відносини між засновниками (учасниками) господарського товариства щодо формування його органів, визначення їх компетенції, процедури скликання загальних зборів та визначення порядку прийняття рішень на зборах регулюються положеннями ЦК та Закону про господарські товариства. За своїм змістом ці норми є імперативними, а їх недотримання порушує публічний порядок.

Акціонери товариства, зареєстрованого в Україні, не вправі своєю угодою підпорядковувати іноземному праву умови недійсності правочину (підстави, порядок, наслідки) щодо корпоративного управління, вчиненого як акціонерами з товариством, так і між акціонерами, оскільки норми щодо недійсності правочинів в Україні є імперативними.

Учасники господарських товариств незалежно від суб'єктного складу акціонерів не вправі також підпорядковувати розгляд корпоративних спорів, пов'язаних із діяльністю господарських товариств, зареєстрованих в Україні, зокрема таких, що випливають із корпоративного управління, міжнародним комерційним арбітражним судам.

Не є корпоративними спори про визнання недійсними установчих документів господарського товариства та припинення юридичної особи, які порушуються за позовами органів Державної податкової служби України та інших суб'єктів владних повноважень, що здійснюють контроль за діяльністю товариства, а також органів, що здійснюють державну реєстрацію юридичних осіб. Відповідно до пункту 4 частини другої статті 17 КАС зазначені спори віднесено до компетенції адміністративних судів як публічно-правові за зверненням суб'єкта владних повноважень.

До корпоративних належать спори за позовами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства, пов'язані з вимогами про визнання недійсними установчих документів господарського товариства та припинення юридичної особи у зв'язку з порушеннями вимог законодавства щодо порядку їх прийняття та затвердження.

Вирішуючи питання про те, чи є корпоративним спір, пов'язаний із визнанням недійсними рішень загальних зборів товариства, судам необхідно враховувати суб'єктний склад учасників спору та підстави, якими обґрунтовується відповідна вимога. Справи у спорах про визнання недійсними рішень органів управління господарського товариства за позовом особи, яка не є акціонером або учасником товариства, у тому числі таким, що вибув, не належить до спорів, що виникають з корпоративних відносин.

Виключення учасника з ТОВ чи ТДВ відповідно до статті 59 Закону про господарські товариства належить до компетенції зборів ТОВ (ТДВ), а не суду. Тому такі справи не підвідомчі господарським судам.

До компетенції судів не належить вирішення спорів про включення учасника (акціонера) товариства до складу наглядової ради чи його виключення. Згідно зі статтею 41 Закону про господарські товариства обрання та відкликання членів наглядової ради належить до виключної компетенції загальних зборів товариства. Не є підвідомчими судам також спори про визнання недійсним протоколу засідання наглядової ради товариства.

При розгляді справ за позовами про визнання повноважень членів (члена) виконавчого органу, наглядової ради та інших органів товариства, припиненими у зв'язку зі спливом строку, на який вони були обрані (призначені), судам необхідно враховувати, що такого способу захисту прав та законних інтересів чинним законодавством не передбачено. Повноваження посадових осіб товариства припиняються їх переобранням, і вирішення цього питання не належить до компетенції судів.

Законом не передбачено право акціонера (учасника) господарського товариства звертатися до суду за захистом прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва. На цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства в задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених господарським товариством. Спори цієї категорії є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі пункту 4 частини першої статті 12 ГПК, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав.

Судові рішення у справах, що виникають з корпоративних відносин, ухвалені загальними судами до набрання чинності Законом N 483-V, переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами господарськими судами. З набранням чинності Законом N 483-V такі справи є підвідомчими (підсудними) господарським судам і розглядаються за правилами ГПК. Судове рішення у таких справах не підлягає перегляду загальним судом, який його ухвалив, відповідно до вимог статті 363 ЦПК.

Підвідомчим (підсудним) господарським судам є розгляд питань щодо відстрочки або розстрочки виконання судового рішення, зміни способу та порядку виконання, зупинення, поворот виконання судового рішення, а також оскарження дій чи бездіяльності органів Державної виконавчої служби щодо судових рішень у справах, що виникають з корпоративних відносин.

Ухвала про задоволення заяви про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами може бути оскаржена на підставі порушення правил підвідомчості (підсудності) справ як постановлена поза межами повноважень.

Судові рішення у справах, що виникають з корпоративних відносин, ухвалені загальними чи адміністративними судами з порушенням правил підвідомчості (підсудності) справ, підлягають оскарженню відповідно за правилами ЦПК чи КАС. У разі, якщо апеляційний загальний чи апеляційний адміністративний суд встановить, що судове рішення місцевого загального чи місцевого адміністративного суду ухвалене з порушенням правил підвідомчості (підсудності), а справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, відповідний апеляційний суд скасовує рішення місцевого суду та закриває провадження у справі.

Судові рішення, ухвалені апеляційними загальними судами за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого загального суду на підставі порушення підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, підлягають касаційному оскарженню до Верховного Суду України за правилами ЦПК.

Судові рішення, прийняті апеляційними адміністративними судами за результатами розгляду апеляційної скарги на рішення місцевого загального суду на підставі порушення підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, підлягають касаційному оскарженню до Вищого адміністративного суду України за правилами КАС.

32. Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, оскільки земля є об'єктом цивільних прав і обов'язків і використовується в господарській діяльності на підставі цивільно-правових угод. До таких справ слід відносити справи, пов'язані із захистом права власності або користування землею, в яких, захищаючи свої цивільні права і охоронювані законом інтереси, беруть участь суб'єкти господарської діяльності.

Господарським судам підвідомчі спори щодо стягнення заборгованості з орендної плати за договором на користування земельною ділянкою, укладеним суб'єктом господарювання і органом місцевого самоврядування.

Якщо предметом спору є право власності на земельну ділянку або право користування нею, в тому числі відновлення порушеного права третьою особою, яка на підставі рішень владних органів претендує на спірну земельну ділянку, то такий спір є спором про право і незалежно від участі в ньому органу, яким земельна ділянка надана у власність або у користування, повинен вирішуватися в порядку господарського судочинства.

Відповідно до частини 1 статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" останнє є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи. Згідно з частиною 4 статті 7 названого Закону у разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданні земельної ділянки для ведення фермерського господарства питання вирішується судом. Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або укладання договору оренди.

Статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" передбачено, що після одержання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації. Державна реєстрація фермерського господарства проводиться за наявності всіх необхідних документів протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію фермерського господарства.

У зв'язку з цим спори, пов'язані з відмовою у наданні громадянину земельної ділянки для ведення фермерського господарства, та спори щодо розподілу майна фермерського господарства, яке припинило свою діяльність, не підвідомчі господарським судам. Що ж до спорів, пов'язаних з наданням додаткової земельної ділянки фермерському господарству, після його створення, а також спорів про припинення діяльності фермерського господарства та спорів про викуп земельних ділянок для суспільних потреб у фермерського господарства, то вони відповідно до статей 1 та 12 ГПК підвідомчі господарським судам.

33. До компетенції господарських судів віднесено розгляд усіх справ про банкрутство, в тому числі порушених стосовно банківських установ. Зазначені справи відповідно до частини другої статті 41 ГПК розглядаються в порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законами України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" та "Про банки і банківську діяльність".

34. Відповідно до частини другої статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна" для спільної участі в приватизації громадяни можуть створювати господарські товариства, в тому числі з членів трудового колективу, в порядку, встановленому законодавством України. Справи у спорах за участю цих товариств за умови, якщо їх державну реєстрацію здійснено у встановленому порядку, підвідомчі господарським судам на загальних підставах.

35. За правилами господарського судочинства мають розглядатися справи зі спорів про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, в тому числі за позовами спеціально уповноважених державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. На підставі статті 67 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" не підлягають розгляду господарськими судами справи в галузі охорони навколишнього природного середовища, якщо хоча б одна з сторін знаходиться за межами України.

36. Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про режим іноземного інвестування" спори між іноземними інвесторами і державою з питань державного регулювання іноземних інвестицій та діяльності підприємств з іноземними інвестиціями підлягають розгляду в судах України, якщо інше не визначено міжнародними договорами України. За змістом статей 1 та 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у відповідних спорах, якщо інше не визначено міжнародними договорами України.

Справи в усіх інших спорах, не зазначених у частині першій цієї статті, підлягають розгляду в судах та/або в господарських судах України, або за домовленістю сторін - у третейських судах, у тому числі за кордоном (частина друга статті 26 названого Закону).

37. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення місцевих органів державної виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому ЦПК. Отже, встановивши, що позовна заява містить вимоги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на пункт 1 частини першої статті 62 ГПК. Такий же порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (стаття 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користування ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки згідно з пунктом 8 частини другої статті 17 Закону України "Про виконавче провадження" таке рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою.

38. Підвідомчість розгляду скарг на дії, рішення чи бездіяльність державних виконавців має свої особливості. Так, ч. 1 ст. 181 КАС передбачає, що учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду, якщо вважають, що діями, рішеннями, бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, а також якщо законом не встановлено іншого порядку судового оскарження. Проте у розділі VII цього Кодексу та ст. 1212 ГПК збережено судовий контроль за виконанням судових рішень.

Отже, підвідомчість скарг на дії, рішення, бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення залежить від того, у якому виді судочинства розглядалася справа: якщо рішення ухвалено у господарському судочинстві - скарга розглядається господарським судом, якщо воно ухвалене у порядку, передбаченому ЦПК (після набрання ним чинності), - загальним судом, у всіх інших випадках - адміністративним судом.

Розгляд господарськими судами скарг у порядку статті 1212 ГПК є однією з форм судового контролю щодо виконання рішень, ухвал, постанов, а виконання рішення, ухвали постанови господарського суду є невід'ємною частиною судового процесу. Отже, зазначені скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, який видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу). Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК, хоча б скарги й було мотивовано посиланням на приписи КАС України (постанова Пленуму Вищого господарського суду від 24.10.2011 р. N 10).

Відповідно до статті 383 ЦПК України 2004 року, який набрав чинності з 1 вересня 2005 року, учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Зі змісту цієї процесуальної норми випливає, що в порядку цивільного судочинства розглядаються скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, яке прийнято після 1 вересня 2005 року за правилами Цивільного процесуального кодексу України 2004 року

Що ж до скарг на рішення, дії та бездіяльність органів державної виконавчої служби під час виконання судових рішень, прийнятих відповідно до ЦПК України 1963 року, то такі скарги повинні розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Також справами адміністративної юрисдикції є справи за позовами осіб, які не є учасниками виконавчого провадження та не є особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органу державної виконавчої служби, якими порушено їх права чи свободи.

Відповідно до статті 1212 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

Таким чином, у порядку господарського судочинства дії чи бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені лише стягувачем, боржником або прокурором і тільки при виконанні рішень у господарських справах.

Позовні заяви з приводу рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, ухвалених (вчинених) під час виконання рішень у господарський справах, подані особами, які зазначеною нормою не визначені як суб'єкти оскарження, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства (лист ВАС України від 28.09.2009 р. N 1276/10/13-09).

До адміністративної юрисдикції також належать спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби під час виконання рішень третейський судів, незважаючи на те, що дозвіл на видачу виконавчого документа щодо виконання рішення третейського суду надається в цивільному процесуальному порядку.

З урахуванням того, що чинним законодавством не встановлено порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, ухвалених (вчинених) під час примусового виконання виконавчих написів нотаріуса, такі справи теж належать до юрисдикції адміністративних судів.

Відповідно до пункту сьомого розділу VIII "Прикінцеві та перехідні положення" КАС України після набрання чинності цим Кодексом заяви і скарги у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, заяви у справах щодо відмови органу державної реєстрації актів цивільного стану внести виправлення в актовий запис цивільного стану (глави 29 - 32 і 36 Цивільного процесуального кодексу України від 18 липня 1963 року), позовні заяви у господарських справах, що віднесені цим Кодексом до адміністративної юрисдикції, а також апеляційні, касаційній скарги (подання), заяви (подання) про перегляд судових рішень у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами у таких справах, подані і не розглянуті до набрання чинності КАС України, розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом.

Органи державної виконавчої служби є суб'єктами владних повноважень, а тому до адміністративної юрисдикції належать спори, в яких оскаржуються й інші рішення, дії чи бездіяльність зазначених органів, які не пов'язані з виконанням виконавчих документів, але випливають з реалізації цими органами інших владних управлінських повноважень.

Судам слід ураховувати, що статтею 409 Кримінально-процесуального кодексу України визначено суд, що вирішує питання, пов'язані з виконанням вироку, проте не встановлено порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби при виконанні вироків, у тому числі тих, що стосуються вирішення цивільних позовів у кримінальних справах, тому відповідно до статті 181 КАС України такі справи підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

39. Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи - за умови, коли сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації у розумінні статті 1 ГПК.

Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі  статті 1212 ГПК, то, за змістом останньої з названих норм, їх розглядає виключно місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції.

40. Відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів (стаття 1 Бюджетного кодексу України), не є господарськими; до відповідних відносин не застосовується також і Цивільний кодекс України (частина друга статті 1 цього Кодексу). Отже, заяви у спорах, пов'язаних з названими відносинами, не підлягають розгляду в господарських судах України.

41. Відповідно до статті 116 ГПК виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ видається стягувачеві або надсилається йому після набрання судовим рішенням законної сили. У наказі господарського суду згідно з частиною першою статті 117 ГПК і статтею 18 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, зокрема, резолютивна частина рішення.

Оскільки наказ господарського суду відтворює резолютивну частину рішення цього суду, оскарження наказу поза межами апеляційного чи касаційного перегляду рішення, на виконання якого такий наказ видано, неможливе. Тому заінтересована сторона у справі може в установленому ГПК порядку оскаржити лише рішення господарського суду, на підставі якого відповідний наказ видано.

Отже, господарський суд повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви про визнання наказу господарського суду недійсним або таким, що не підлягає виконанню, на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК з огляду на те, що така позовна заява не підлягає розгляду в господарських судах.

Що ж до заяв стягувачів або боржників про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, то такі заяви розглядаються господарськими судами в порядку, визначеному статтею 117 ГПК.

42. Відповідно до постанови Пленуму ВС України від 19.12.2008 р. N 17 "Про деякі питання, що виникають у судовій практиці щодо позовів до органів суддівського самоврядування" органи суддівського самоврядування (збори суддів, конференції суддів, з'їзд суддів України, ради суддів), їх уповноважені особи (головуючі на зборах, конференціях суддів, з'їзді суддів України, їх члени (делегати), голови, їх заступники, члени рад суддів) при здійсненні ними дій (бездіяльності) чи прийнятті рішень, пов'язаних із реалізацією функцій суддівського самоврядування, не є суб'єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у відповідних адміністративних справах. Компетенція адміністративних судів відповідно до статті 17 КАС України на розгляд таких спорів не поширюється.

Скарги на рішення органів суддівського самоврядування (зборів суддів, конференцій суддів, з'їзду суддів України, рад суддів), а також скарги на дії, бездіяльність і рішення головуючих на зборах суддів, конференціях суддів, з'їзді суддів України та їх членів (делегатів), голів, їх заступників і членів рад суддів, пов'язані з діяльністю органів суддівського самоврядування, розглядаються самими органами суддівського самоврядування згідно з законом та внутрішніми актами, які регламентують їх діяльність.

43. Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів між суб'єктами господарювання і органами державної влади та органами місцевого самоврядування, пов'язані з визнанням недійсними угод, укладених шляхом проведення прилюдних торгів (аукціону), у тому числі угод щодо купівлі-продажу і оренди землі, а так само актів про проведення відповідних торгів (аукціонів).

44. У розумінні положень частини першої статті 2, пунктів 1, 7 і 9 статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 КАС України суди та судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб'єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв'язку з розглядом судових справ (постанова Пленуму ВС України N 6 від 12.06.2009 р. "Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів").

45. Справи, підвідомчі загальним судам, розглядаються у порядку позовного, наказного та окремого провадження. Провадження - це система процесуальних дій, спрямованих на розгляд і вирішення справи.

Позовне провадження має універсальний характер, тобто усі підвідомчі справи, визначені у ч. 1 цієї статті, розглядаються у позовному провадженні, якщо ЦПК не встановлено інше. Ознаки цього провадження такі:

- підставою є позов як матеріально-правова вимога, що випливає зі спірних трудових, цивільних, земельних та інших правовідносин;

- форма звернення - позовна заява, реквізити якої визначені у ЦПК;

- сторонами у процесі є позивач і відповідач;

- сплата судового збору за подання позовної заяви;

- наявність інститутів ціни позову, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони, третьої особи;

- можливість апеляційного оскарження та примусового виконання рішення.

46. Окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності, відсутності юридичних фактів, які мають значення для захисту прав особи, створення умов для їх реалізації чи підтвердження наявності або відсутності неоспорюваних прав. Адже особа, яка має будь-яке право, не може його здійснити через те, що факти, які це право підтверджують, не є очевидними і потребують перевірки та підтвердження відповідними доказами.

У ч. 2 ст. 234 ЦПК встановлено перелік справ, які розглядаються в порядку окремого провадження. Кожна категорія справ має особливості, проте можна виділити загальні для усіх, що відрізняють їх від справ позовного провадження. Головною відмінністю є відсутність спору про право, адже суд лише засвідчує наявність факту, а не вирішує спірні відносини. Тому у літературі зазначається, що установлення фактів, які мають юридичне значення, як юридична діяльність за своєю спрямованістю є управлінською, а не правосудною, тому діяльність суду в окремому провадженні більшою мірою тяжіє до діяльності адміністративних органів. І в такому випадку суд діє як орган нотаріальний. Проте законодавець виходить із доцільності здійснення такої функції саме судом.

Ознаки окремого провадження:

- форма звернення до суду - заява;

- відсутність сторін, проте є заявник та заінтересована особа, ціни позову, інститутів третьої особи, забезпечення позову, мирової угоди, зустрічного позову, неналежної сторони;

- вимоги про встановлення фактів не можуть поєднуватися із майновими вимогами;

- справи окремого провадження розглядаються за загальними правилами позовного провадження, можливе застосування апеляційного оскарження,

- не відкривається виконавче провадження.

47. Наказне провадження - це вид безспірного судового провадження, у якому розглядається вимога майнового характеру про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.

Наказне провадження має такі ознаки:

- форма звернення - заява про видачу судового наказу;

- учасники - стягувач та боржник;

- особливості розгляду заяви судом: у разі прийняття заяви стягувача суд у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог, така видача проводиться без судового засідання та виклику стягувача і боржника для заслуховування їх пояснень;

- можливість подання заяви боржником про скасування наказу після його прийняття розглядається судом, що видав судовий наказ;

- неможливість апеляційного оскарження стягувачем ухвали про скасування судового наказу, боржником - ухвали про залишення заяви про скасування наказу без розгляду;

- можливість розгляду після постановлення ухвали про скасування судового наказу справи у позовному провадженні за заявою стягувача.

Докладніше див. коментар до ст. 95, 96, 97, 98, 99, 100, 101, 102, 103, 104, 105, 106 цього Кодексу.

48. Недотримання вимог закону щодо підвідомчості (юрисдикції) має наслідком відмову у відкритті провадження у справі (ч. 2 ст. 122 цього Кодексу), що зумовлює перешкоджання повторному зверненню до суду з таким самим позовом (ч. 6 ст. 122 цього Кодексу) або постановлення ухвали про закриття провадження у справі (ст. 205 цього Кодексу).

У разі постановлення ухвали про відмову відкриття провадження у справі у зв'язку із неможливістю розгляду справи у порядку цивільного судочинства ЦПК не передбачає обов'язку суду повідомити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, проте у випадку закриття провадження у справі суд має такий обов'язок (ст. 205 цього Кодексу). Ухвали про відмову у відкритті провадження та закриття провадження у справі підлягають апеляційному оскарженню.

49. Цивільне судочинство здійснюється в порядку позовного, наказного та окремого проваджень. Разом з тим законодавець визначає категорії справ, які розглядаються в особливому, притаманному лише їм порядку і, відповідно, які не можуть бути віднесені до жодного з існуючих видів провадження. Це справи про оскарження рішень третейських судів (розділ VII1 ЦПК України), про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішень третейських судів (Глава 2 розділу VII1 ЦПК України), про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу. У зазначених вище випадках не відбувається традиційний розгляд справи по суті. Компетентний суд уповноважений лише з'ясувати наявність або відсутність законодавчо визначених умов, які можуть стати причиною скасування рішення третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу, відмови у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду, відмови у задоволенні клопотання про визнання рішення міжнародного комерційного арбітражу чи про надання дозволу на його виконання.