Мы ВКонтакте

Стаття 31. Процесуальні права та обов'язки сторін

1. Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

2. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач - пред'явити зустрічний позов.

3. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу.

4. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони.

5. Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу.

 

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 31 Цивільного процесуального кодексу України

1. Коментована стаття закріплює принцип процесуальної рівності сторін, сутність якого полягає в тому, що сторони в цивільному процесі наділяються рівними можливостями щодо відстоювання своєї позиції в цивільній справі. У поєднанні з принципом диспозитивності та змагальності досягається реальна рівність сторін у процесі. Даний принцип не означає, що позивач і відповідач мають однакові права, адже це об'єктивно неможливо, мова йде про рівні можливості в реалізації наданих їм законом прав.

2. Сторони належать до складу осіб, які беруть участь у справі, а тому володіють загальними правами, які передбачені ст. 27 ЦПК України. Проте в силу свого особливого процесуального статусу ці особи наділяються і додатковими (спеціальними) правами.

3. Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. При цьому можливість реалізації цього права обмежується стадією розгляду справи, тобто до винесення судом рішення.

До початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

Позов у цивільному процесі - це письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

Предмет позову - це матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості - отримати певне матеріальне благо (див. коментар до ст. 26 ЦПК України)

Підстава позову - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, які об'єктивуються у поданих доказах. Верховний Суд України відзначив, що під підставами позову, які згідно зі ст. 31 ЦПК може змінити лише позивач, слід розуміти обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги, а не самі по собі посилання позивача на певну норму закону, яку суд може замінити, якщо її дія не поширюється на дані правовідносини.12

Позивач може змінити або підставу, або предмет позову. Зміна підстав і предмету позову не допускається. Верховний Суд України відзначив, якщо в процесі розгляду справи повністю змінюються підстави й предмет позову, то це слід розглядати як нові позовні вимоги, які мають бути оформлені письмовою заявою у відповідності з ЦПК і одночасною відмовою від раніше заявлених вимог.13

Зміна підстав або предмет позову здійснюється шляхом подання суду відповідної письмової заяви. Отже, усною заявою це процесуальне право не може бути реалізоване і така заява не породжує правових наслідків. Проте, якщо позивач бажає змінити підстави або предмет позову, він може клопотати про оголошення перерви в судовому засідання для надання йому можливості скласти відповідну заяву.

Зміна підстав або предмет позову можлива лише до початку розгляду судом справи по суті, тобто до того моменту, коли суд почне проголошувати позовну заяву. Ця норма спрямована на усунення зловживання процесуальним правом на зміну підстав або предмету позову. Заява, подана після початку розгляду справи по суті, залишається без розгляду і повертається позивачеві.

4. Зміна підстав або предмету позову має важливе тактичне значення. Відповідач захищається проти тих вимог, які зафіксовані в позовній заяві. Зміна предмету чи підстав позову вимагає від відповідача нових аргументів та нової тактики захисту. Позивач може декілька разів змінювати предмет чи підстави позову. Використання цього прийому дозволяє виявити аргументи та докази відповідача, які потім можна використати для обгрунтування власних вимог, заявити найбільш незручні для захисту вимоги.

Первинний позов може взагалі мати спеціальне тактичне призначення - "розкрити" відповідача, виявити його найслабші місця. Згодом позовні вимоги формулюються так, як потрібно.

Найкращий спосіб використання такої тактики - поставити відповідача у ситуацію, коли після зміни позовних вимог він змушений спростовувати те, що раніше стверджував.

5. Збільшення (зменшення) розміру позовних вимог - це зміна позивачем ціни первісно заявлених вимог. Розмір позовних вимог визначається у відповідності до ст. 80 ЦПК. Зміна розміру позовних вимог може бути викликана уточненням розрахунку ціни позову, частковим виконання спірного зобов'язання відповідачем, тактичними міркуваннями.

Тактичне значення зміни розміру позовних вимог полягає в тому, що застосування цього прийому дозволяє мінімізувати державне мито, що сплачується при поданні позовної заяви. До того ж відповідач захищатиметься проти малих вимог так само, як і проти великих. Отже, позивач матиме змогу перевірити, які у відповідача є докази і аргументи проти позову.

Цивільне процесуальне законодавство не пов'язує зміну ціни позову із зміною підстав позову. Але ці елементи взаємообумовлені, а тому зміну ціни позову потрібно супроводжувати зміною підстав позову.

Під час застосування цього прийому слід враховувати, що безпідставна та немотивована зміна ціни позову діє проти позивача, свідчить про відсутність чіткої правової позиції у справі.

Потреба змінити ціну позову може виникати також коли позивач змінює позовні вимоги і замість витребування майна в натурі вимагає відшкодування збитків. Наприклад, позивач звернувся з позовом про витребування у відповідача автомобіля. Заявлена ціна позову - 15000 гривень. Позивач знає, що автомобіль коштує дорожче, але це не має значення, адже йому потрібний автомобіль, а не гроші.

У процесі підготовки справи до розгляду встановлено, що автомобіль був проданий іншій особі. Позивач розуміє, що вимога про витребування майна в натурі не буде задоволена, оскільки у відповідача спірного майна немає. Тому він змінює позовні вимоги і вимагає відшкодування збитків. Тепер позивач зацікавлений у встановлені дійсного розміру збитків. Він наводить суду докази про ринкову вартість автомобіля у розмірі 31000 грн. (наприклад, висновок спеціаліста) і подає заяву про збільшення розміру позовних вимог. У межах цих вимог суд розглядає справу далі.

Відповідно до ст. 206 старого ЦПК України суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності. Аналогічної норми в новому ЦПК немає, але суддям, на наш погляд, надалі слід користуватися традиціями, які виробилися ще за старим ЦПК. Тим більше, що вони новому ЦПК не суперечать.

Відомості про вартість майна суд отримує з доказів, наданих сторонами, і насамперед з ціни позову, вказаної позивачем. Отже, він зацікавлений вказати суду дійсну або навіть завищену вартість майна, якщо припускає, що спірного майна у відповідача не виявиться.

6. Відмова від позову - це одностороннє волевиявлення позивача, спрямоване на врегулювання спору і закінчення справи в будь-якій її стадії. При цьому відмова від позову позбавляє особу в подальшому звертатися до суду з аналогічними позовними вимогами, що суд зобов'язаний роз'яснити (див. коментар до ст. 174 ЦПК). При відмові позивача від позову суд лише перевіряє повноваження на такі дії його представника, якщо він бере участь у справі та висловив такий намір. Суд не приймає відмову позивача від позову у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Важливим є питання часових меж реалізації цього права. Так, коментована стаття вказує, що дане право може бути реалізоване протягом усього часу розгляду.

Позивач може відмовитися як від позову в цілому, так і від частини позовних вимог. М. І. Балюк, Д. Д. Луспеник наголошують, що важливо відрізняти відмову від частини позовних вимог та зменшення позову. Так, відмова від частини позову можлива лише у випадку, якщо позивачем заявлено дві чи більше позовних вимог і позивач відмовляється не від усіх цих вимог. Якщо ж позовна заява містить тільки одну вимогу, то відмова позивача від її частини має розглядатися як зменшення розміру позовних вимог.14

Відмова від частини позову та зменшення розміру позовних вимог - це різні процесуальні дії, оскільки вони відрізняються один від одного за змістом, сферою дії та правовими наслідками. Так, відмова від позову може мати місце на будь-якій стадії процесу, тобто як у суді першої, так і в судах апеляційної та касаційної інстанцій, а зменшення розміру позовних вимог можливе лише в суді першої інстанції. Прийняття судом відмови від частини позовних вимог тягне за собою закриття провадження у справі в цій частині. У цьому випадку повторне звернення до суду з вимогами, від яких позивач відмовився, не допускається. Зменшення ж розміру позовних вимог не позбавляє позивача права повернутися до первісно заявлених вимог чи навіть збільшити їх.

7. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Це також одностороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору. Однак, на відміну від розпорядчої дії позивача, визнання позову, навіть якщо воно прийнято судом, тягне не припинення справи, а винесення рішення про задоволенню позову. Проте якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (див. коментар до ст. 174 ЦПК).

У своїх правових позиціях ВС України вказує на те, що у разі визнання відповідачем (або його представником за відсутності у дорученні відповідних обмежень) позову можливе лише ухвалення рішення про задоволення позову, а не про задоволення позову частково чи про відмову в його задоволенні. Якщо для цього немає законних підстав, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує розгляд справи. Визнання позову повинно бути безумовним, а якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, то ухвалення рішення про задоволення позову за наявності для цього законних підстав можливе лише у разі визнання позову всіма відповідачами. Слід розрізняти визнання відповідачем позову від визнання ним обставин позову, що згідно з частиною першою статті 61 ЦПК звільняє позивача лише від доведення цих обставин.

Щодо права подати зустрічний позов - див. коментар до ст. 123 ЦПК.

8. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Мирова угода - це двостороннє волевиявлення, спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок, може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмету позову (див. коментар до ст. 175 ЦПК).

ВС України відзначає, що мирова угода сторін може стосуватися лише їх та спірних правовідносин і її умови мають бути такими, щоб у разі коли сторони або одна з них у наступному відмовляться від виконання цієї угоди, остання могла бути виконана примусово відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону "Про виконавче провадження". Наприклад, у справі про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, допустима мирова угода про реалізацію цього права шляхом поділу зазначеного приміщення. У той самий час у справі про визнання незаконним переведення на іншу роботу не може бути укладено мирової угоди на умовах звільнення позивача за власним бажанням, оскільки спірні правовідносини не стосувалися припинення трудового договору.15

Часові межі реалізації цього права також не обмежуються закінченням судового розгляду, оскільки відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" сторони мають право укласти мирову угоду, яка затверджується судом.

В силу частини другої статті 215 ЦК норми закону щодо підстав нікчемності правочинів є імперативними. У зв'язку з цим суди повинні відмовляти у визнанні мирових угод у справах щодо визнання нікчемності правочинів та застосування наслідків як таких, що суперечать закону (частина п'ята статті 175 ЦПК). У справах про визнання недійсними оспорюваних правочинів та застосування наслідків їх недійсності мирові угоди визнаються судом з урахуванням вимог статті 175 ЦПК (п. 29 постанови Пленуму ВС України від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Умови та порядок визнання батьківства визначено законом, тому в справах названої категорії суд не може визнавати мирові угоди (п. 8 постанови Пленуму ВС України N 3 від 15.05.2006 р. "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів").

Мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні і визнавати недійсною у позовному провадженні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ЦПК.

Зазначені розпорядчі дії (відмова від позову, визнання позову і мирова угода) є обов'язковими для суду лише тоді, коли вони не суперечать закону та не порушують прав і охоронюваних законом інтересів.

9. Коментована стаття прирівнює за процесуальними правами до сторін заявника та заінтересованих осіб у справах окремого провадження, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу. Такий виняток, наприклад, передбачено ч. 5 ст. 235 ЦПК, зокрема, справи окремого провадження не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди. Відсутність окремих прав пояснюється тим, що у справах окремого провадження відсутній спір про право, а тому права, які випливають зі змісту розгляду спірних правовідносин, не поширюються на дану категорію справ.