Мы ВКонтакте

Стаття 10. Основні напрями економічної політики держави

1. Основними напрямами економічної політики, що визначаються державою, є:

структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

інвестиційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;

амортизаційна політика, спрямована на створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;

політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;

цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;

антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;

бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;

податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;

грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб'єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;

валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;

зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб'єктів господарювання з іноземними суб'єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.

2. Держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

3. У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення.

Коментар:

1. У частині 1 коментованої статті встановлено основні напрями економічної політики, що визначаються державою. Це дає підстави вважати їх пріоритетними поряд з тими напрямами, які також можуть визначатися державою.

Структурно-галузева політика є напрямом економічної політики, спрямованим на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, на вдосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Отже, структурно-галузева політика є засобом визначення і вдосконалення механізмів роботи галузей народного господарства.

Згідно зі ст. 260 ГК галуззю народного господарства є сукупність усіх виробничих одиниць, які здійснюють переважно однакові або подібні види виробничої діяльності. Галузі народного господарства дають підстави визначати особливості правового регулювання господарських відносин залежно від сфери суспільного виробництва. Тому категорія "галузі народного господарства" є ключовою задля визначення видів господарської діяльності й сутності відносин, що виникають у зв'язку з їх здійсненням.

Цією статтею визначено складові (елементи, види, ланки) структурно-галузевої політики: промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу.

Промислова політика є однією з великих ланок структурно-галузевої політики та спрямована на реалізацію оборонно-промислової, суднобудівельної, авіаційної, виробничо-переробної, металургійної діяльності тощо.

Відповідно до Концепції державної промислової політики, схваленої Указом Президента України від 12.02.2003 р. N 102, ця ланка політики є важливою складовою загальнодержавної політики. Вона спрямована на досягнення промисловістю якісно нового рівня розвитку, на посилення промислового потенціалу держави, задоволення потреб населення, зростання обсягів виробництва і підвищення конкурентоспроможності промислової продукції. Концепція передбачає реалізацію стратегії випереджаючого розвитку та євроінтеграції, визначеної у Посланні Президента України до Верховної Ради України "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 - 2011 роки".

Концепція визначає основні напрями державної промислової політики:

1) реформування системи управління промисловістю;

2) структурна політика, що спрямовується на подолання диспропорцій у промисловому виробництві і має на меті налагодження випуску промислової продукції, яка відповідає потребам ринку;

3) інституційна політика та розвиток ринкових відносин, метою яких є створення сприятливих умов для економічного розвитку суб'єктів підприємницької діяльності різних форм власності, залучення до процесу виробництва ефективних власників, інвестиційне спрямування приватизаційних процесів;

4) науково-технічна та інноваційна політика, метою якої є повне та ефективне використання наявного наукового потенціалу і подальший його розвиток для підвищення конкурентоспроможності промисловості;

5) політика у сфері інвестицій, основними напрямами якої є:

- зменшення інвестиційних ризиків;

- поліпшення економічних, правових та організаційних умов діяльності інвесторів;

- активізація механізмів концесії, угод про розподіл продукції, лізингу;

- використання потенціалу інститутів спільного інвестування (інвестиційних, пенсійних, страхових фондів) тощо;

6) політика у сфері внутрішнього і зовнішнього ринків, основними напрямами якої є:

- розширення споживчих можливостей внутрішнього ринку, зокрема шляхом підвищення купівельної спроможності споживачів промислової продукції, проведення виваженої цінової політики;

- досягнення збалансованого співвідношення обсягів внутрішнього і зовнішнього ринків виходячи з економічної безпеки держави;

- підвищення рівня захисту внутрішнього ринку шляхом надання консультативної допомоги вітчизняним виробникам тощо;

7) політика управління державною власністю, метою якої є забезпечення ефективного функціонування і стабільного розвитку державних підприємств та підприємств з державною часткою майна;

8) фінансово-кредитна політика, метою якої є забезпечення надійного фінансування підприємств та організацій промислового комплексу;

9) кадрова політика - спрямована на вдосконалення забезпечення промисловості висококваліфікованими кадрами;

10) соціальна політика;

11) політика у сфері екологічної безпеки.

Реалізація державної промислової політики на рівні регіонів має враховувати їх різноманітні специфічні умови і бути спрямована на:

- зменшення територіальних диспропорцій, у тому числі відновлення і розвиток промислового потенціалу в депресивних регіонах і малих містах;

- узгодження із загальнодержавними пріоритетами потреб формування регіональних і міжрегіональних промислових комплексів, що створюються для розв'язання соціально-економічних, екологічних та інших проблем регіонів;

- розвиток міжрегіональної виробничої кооперації.

Концепція реалізується поетапно. Перший етап - підготовчий (I півріччя 2003 р.). На цьому етапі вдосконалюється діяльність Кабінету Міністрів України щодо спрямування і координації роботи органів виконавчої влади з формування та реалізації державної промислової політики. Одночасно вживаються заходи щодо введення в дію передбачених цією Концепцією механізмів трансформації промислового комплексу та поліпшення умов його функціонування та розвитку. Формується система програм розвитку промисловості. Другий етап - 2003 - 2006 роки. На цьому етапі забезпечується подальша реалізація основних трансформаційних процесів, спрямованих на перетворення промислового комплексу у високоефективну систему, здатну до самовідтворення та стабільного прискореного розвитку. Формується оптимальна структура виробництва та інфраструктура промислового комплексу, що відповідає повному інноваційно-інвестиційному циклу. Формується збалансоване нормативно-правове поля, яке забезпечить ефективний розвиток промисловості. Третій етап - 2007 - 2011 роки. У цей період відбувається прискорений розвиток промисловості шляхом розширеного інвестування, подальшого збільшення ринків збуту, насамперед зовнішніх.

Головною установою у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної промислової політики є Міністерство промислової політики України (далі - Мінпромполітики), яке діє на підставі Положення про Міністерство промислової політики України, затвердженого постановою КМУ від 02.11.2006 р. N 1538.

Основними завданнями Мінпромполітики є:

- підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики, а також розроблення механізмів їх реалізації;

- розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектору економіки;

- розроблення та реалізація державних програм розвитку промисловості України;

- визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового сектору економіки;

- розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку промислового виробництва;

- створення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого промислового сектору економіки;

- участь у формуванні та реалізації державної регіональної промислової політики;

- забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері промисловості.

Мінпромполітики під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами інших держав. Мінпромполітики у межах своїх повноважень, визначених Положенням, на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання, а в разі потреби видає разом з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади спільні акти. Нормативно-правові акти Мінпромполітики підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. Мінпромполітики є юридичною особою, його очолює міністр. У складі Мінпромполітики за рішенням Кабінету Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції). Для розгляду найважливіших питань подальшого розвитку конкурентоспроможного промислового комплексу, наукових рекомендацій та інших пропозицій, для обговорення найважливіших програм та інших питань у Мінпромполітики може утворюватися науково-технічна рада, інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує міністр.

Відповідно до Державної програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 року, затвердженої постановою КМУ від 31.03.2004 р. N 423, визначається комплекс заходів, спрямованих на перетворення у оборонно-промисловому комплексі України за участю Мінпромполітики - як у складовій промислової політики. Ця Програма спрямована на здійснення в оборонно-промисловому комплексі перетворень, які при орієнтації діяльності підприємств переважно на зовнішній ринок повинні створити умови для забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань сучасними видами озброєння та військової техніки, а також для створення конкурентоспроможних як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку товарів військового призначення та подвійного використання. Заходи з реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу наведені у додатку до Програми. Заходи передбачається здійснити у три етапи: перший етап 2004 - 2005 роки, другий етап - 2006 - 2008 роки, третій етап - 2009 - 2010 роки.

Інституційні перетворення, які передбачені певними заходами, спрямовані на формування в оборонно-промисловому комплексі динамічних і конкурентоспроможних секторів державної та недержавної форми власності, на вдосконалення системи корпоративного управління. У секторі оборонно-промислового комплексу, для якого є доцільним державне регулювання та управління державними корпоративними правами, передбачається формування складу суб'єктів господарювання, основу якого становитимуть: державні підприємства, корпоратизація яких недоцільна; акціонерні товариства, понад 50 відсотків акцій яких перебувають у державній власності; компанії, що здійснюватимуть управління інтегрованими науково-виробничими структурами відповідно до стратегічно важливих напрямів створення і розвитку виробництва озброєння та військової техніки. Передбачається можливість участі суб'єктів господарювання недержавної форми власності у відповідних інтегрованих науково-виробничих структурах, що забезпечуватимуть замкнений технологічний цикл виробництва. Основними напрямами інституційних перетворень є:

- оптимізація відносин власності, здійснення корпоратизації та приватизації об'єктів оборонно-промислового комплексу за індивідуальними планами;

- утворення макротехнологічних виробництв з урахуванням пріоритетів інноваційного розвитку;

- оптимізація структури регіональних промислових комплексів та виробничих потужностей підприємств;

- створення умов для провадження ефективної підприємницької діяльності та взаємодії великих, середніх і малих підприємств;

- поліпшення умов праці та вдосконалення систем соціальних гарантій і екологічної безпеки в оборонно-промисловому комплексі.

Мінпромполітики здійснює контроль за виконанням Програми та в межах своїх повноважень координує дії міністерств, інших органів виконавчої влади, які відповідають за виконання Програми та забезпечують подання Мінпромполітики пропозицій до кожного плану заходів, їх погодження та виконання.

За результатами виконання Програми передбачається досягти загального зростання обсягів реалізації товарної продукції оборонно-промислового комплексу згідно з індикативними показниками Державної програми розвитку промисловості на 2003 - 2011 роки. Проте, відповідно до Рішення Ради Національної безпеки і оборони України "Про хід реалізації Державної програми реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу на період до 2010 року" від 20.07.2007 р., яке було введено в дію Указом Президента України від 20.08.2007 р. N 721/2007, заходи, здійснені Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення реформування та розвитку оборонно-промислового комплексу, визнано недостатніми.

Кабінету Міністрів України у зв'язку з цим доручено: визначити пріоритетні напрями розвитку оборонно-промислового комплексу та перелік високих технологій, які потребують створення, розвитку та збереження в інтересах забезпечення національної безпеки і оборони; вирішити питання щодо створення національного агентства з питань оборонно-промислового комплексу із зосередженням у сфері його управління державних підприємств, які здійснюють в установленому порядку господарську діяльність у сфері розроблення, виготовлення, реалізації, ремонту, модернізації та утилізації озброєння, військової техніки, військової зброї і боєприпасів до неї, та корпоративних прав, що належать державі у статутних фондах акціонерних товариств, які здійснюють в установленому порядку господарську діяльність у зазначеній сфері; забезпечити підготовку та внесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту щодо державного регулювання у сфері оборонно-промислового комплексу, передбачивши комплексне вирішення питань його функціонування.

Основні засади державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку аграрного сектору національної економіки на період до 2015 року, системності та комплексності під час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами державної влади та органами місцевого самоврядування відповідно до Закону України "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року" від 18.10.2005 р.

Основними напрямами вдосконалення системи державного регулювання в аграрному секторі є:

- реформування системи органів виконавчої влади, що здійснюють державне регулювання аграрного сектору, шляхом перегляду та чіткого розмежування їх повноважень і запровадження прямої підпорядкованості починаючи з районного рівня, наближення її до стандартів Європейського Союзу;

- розроблення та впровадження з урахуванням положень загальнодержавних програм регіональних програм розвитку аграрного сектору;

- спрямування діяльності органів виконавчої влади на посилення стратегічного аналізу, прогнозування та моніторингу, інспекційних і контрольних функцій.

Реалізація положень державної аграрної політики здійснюється шляхом удосконалення нормативно-правової бази, створення відповідних інфраструктури та інституцій, забезпечення заходів з її реалізації фінансуванням з Державного бюджету України та місцевих бюджетів, узгодження з міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості та комплексного розвитку сільських територій є Міністерство аграрної політики України, статус якого визначено постановою КМУ "Про затвердження Положення про Міністерство аграрної політики України" від 01.11.2006 р. N 1541.

Основними завданнями Мінагрополітики є:

- формування та реалізація державної аграрної політики, організація розроблення та виконання заходів із забезпечення продовольчої безпеки держави;

- здійснення державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості (далі - галузі агропромислового виробництва); розроблення і здійснення заходів, спрямованих на комплексний розвиток галузей агропромислового виробництва і сільських територій;

- участь у формуванні та реалізації інноваційної, інвестиційної і соціальної політики у сільській місцевості;

- координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної аграрної політики, забезпечення продовольчої безпеки держави та удосконалення структури галузей агропромислового виробництва.

Мінагрополітики є юридичною особою, в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Міністерства в установленому законодавством порядку підлягають державній реєстрації. Міністерство очолює міністр.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо визначення основних напрямів розвитку аграрної науки, техніки і технологій, обговорення найважливіших програм у Мінагрополітики можуть утворюватися науково-технічна (наукова) рада, інші консультативні та дорадчі органи з числа вчених та висококваліфікованих спеціалістів.

Про політику у сфері будівництва та архітектури йдеться в Законах України "Про архітектурну діяльність" від 20.05.99 р., "Про основи містобудування" від 16.11.92 р., "Про планування і забудову територій" від 20.04.2000 р., "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" від 19.06.2003 р., в інших нормативно-правових актах.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сферах будівництва, містобудування, архітектури, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту є Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України (далі - Мінбуд України), статус якого визначено Указом Президента України "Про Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України" від 19.12.2005 р. N 1801/2005. Основними завданнями Мінбуду України є:

- участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах будівництва, містобудування, архітектури, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту, а також державної житлової політики;

- здійснення управління, міжгалузевої координації діяльності та функціонального регулювання у зазначених сферах;

- збереження традиційного характеру середовища, історичних ареалів населених місць, пам'яток архітектури і містобудування;

- проведення реформи житлово-комунального господарства та перетворень у будівництві і промисловості будівельних матеріалів;

- технічне регулювання у сферах будівництва, містобудування, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту;

- регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері централізованого водопостачання та водовідведення, а також участь у регулюванні діяльності у сфері теплопостачання, крім діяльності суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела енергії.

Мінбуд України у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Мінбуду України підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку. Мінбуд України очолює міністр. Для розгляду наукових рекомендацій і пропозицій щодо визначення основних напрямів діяльності Мінбуду України можуть утворюватися науково-технічна, архітектурно-містобудівна і науково-методична ради, інші дорадчі та консультативні органи.

Законодавець не обмежує визначення структурно-галузевої політики лише трьома її видами: промисловою, аграрною та будівельною. Отже, в інших сферах економічної політики держава також може здійснювати заходи стимулюючого впливу.

2. У другій частині п. 1 коментованої статті закріплено положення, згідно з яким інвестиційна політика повинна спрямовуватися на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно в галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним. Наведена норма дає підстави визначити суб'єктів, предмет і мету інвестиційної політики. Суб'єктами інвестиційної політики, щодо яких спрямовуються заходи інвестиційної політики, є суб'єкти господарювання. Предметом інвестиційної політики можна визначити дії (заходи): а) пов'язані зі створенням для суб'єктів господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва; б) щодо забезпечення ефективного і відповідального використання коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва; в) щодо здійснення контролю за забезпеченням ефективного і відповідального використання коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва. Саме на реалізацію зазначених заходів спрямовується інвестиційна політика. Таким чином, мета стосується не визначення дій (заходів), а досягнення певного результату внаслідок їх реалізації. Законодавець також зазначає на сферу реалізації заходів - переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети саме структурно-галузевої політики.

Правовою підставою для закріплення та реалізації заходів інвестиційної політики стало прийняття Законів України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91 р., "Про режим іноземного інвестування" від 19.03.96 р., а також Указів Президента України "Про заходи щодо реформування інвестиційної політики в Україні" від 18.07.96 р. N 576/96, "Про додаткові заходи щодо збільшення надходжень інвестицій в економіку України" від 22.02.2001 р. N 108. З часом, в силу актуальності питання, постановою КМУ від 28.12.2001 р. N 1801 було затверджено Програму розвитку інвестиційної діяльності на 2002 - 2010 роки. У цій Програмі визначено основне завдання держави - активізація інвестиційної діяльності та значне нарощування обсягів інвестицій. Для активізації інвестиційної діяльності запропоновано:

- знизити рівень державного регулювання підприємницької діяльності та забезпечити стабільність відповідного законодавства;

- усунути неоднозначність трактування нормативно-правових актів та завершити судову реформу;

- удосконалити нормативну базу з питань реалізації прав власності;

- завершити адміністративну реформу, забезпечити публічність та прозорість у прийнятті рішень органами влади і в результаті подолати бюрократизм та прояви корупції;

- запровадити ефективні методи корпоративного управління;

- сприяти розвиненості ринків капіталу, в першу чергу банківського сектору, фондового та страхового ринків;

- знизити податкове навантаження;

- скоротити перелік пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні, забезпечивши таким чином концентрацію ресурсів державної підтримки на актуальних напрямах розвитку науки і техніки;

- забезпечити стабільність політичного середовища;

- сприяти створенню позитивного іміджу держави.

Задля цього визначено основні напрями виконання Програми: дерегулювання підприємницької діяльності, лібералізація ділової активності та створення ефективного конкурентного середовища; формування нормативно-правової бази реформування податкової системи; розвиток корпоративного управління; поліпшення інвестиційного клімату в процесі приватизації; удосконалення та підвищення ефективності державного управління; стимулювання довготермінового банківського кредитування; розвиток фондового ринку; створення системи інвестування пенсійних коштів; розвиток спеціальних (вільних) економічних зон, територій, де запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності, депресивних територій та ін. Контроль за виконанням Програми покладено на Мінекономіки, яке кожного півріччя інформує Кабінет Міністрів України про стан справ з внесенням у разі потреби пропозицій щодо її коригування.

Проте Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про хід виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України щодо поліпшення інвестиційного клімату в Україні" від 15.06.2007 р., введеним в дію Указом Президента України від 20.07.2007 р. N 659/2007, було відзначено, що заходи, вжиті Кабінетом Міністрів України, виявилися недостатніми для суттєвого поліпшення інвестиційного клімату в Україні. Інвестиційний клімат у державі продовжує залишатися несприятливим через недостатній рівень захисту права власності, у тому числі державної, а також через недосконалість законодавства з корпоративного управління та низьку корпоративну культуру.

Суттєво стримує інвестиційну діяльність незавершеність процесів нормативно-правового забезпечення розвитку фондового ринку та ринків фінансових послуг, а також недосконалість механізму державного регулювання зазначених ринків. З огляду на це, Кабінету Міністрів України доручено:

1) забезпечувати супроводження у Верховній Раді України законопроектів: про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо орендних відносин); про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації; про внесення змін до Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" щодо вдосконалення діяльності інститутів спільного інвестування відповідно до світового досвіду; про внесення змін до Закону України "Про страхування" щодо повноважень у сфері регулювання ринків фінансових послуг; до Господарського процесуального кодексу України (нова редакція);

2) внести на розгляд Верховної Ради України законопроекти: про акціонерні товариства; про Державну програму приватизації; про державні унітарні підприємства; про похідні (деривативи); про ломбарди і ломбардну діяльність; про внесення змін до Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" (нова редакція) щодо приведення регулювання діяльності Національної депозитарної системи у відповідність із вимогами ЄС; про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання фіктивному банкрутству; та інші;

3) реалізацію інших заходів: забезпечити завершення роботи та подати відповідні звіти про формування Єдиного реєстру об'єктів державної власності; провести інвентаризацію об'єктів незавершеного будівництва тощо.

З огляду на це також було створено Державне агентство України з інвестицій та інновацій, яке діє відповідно до Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2007 р. N 749. Державне агентство України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем'єр-міністра України.

Держінвестицій є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Основними завданнями Держінвестицій є: а) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності; б) створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики, координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності. Держінвестицій, відповідно до покладених на нього завдань, має значну кількість повноважень та прав. Всі вони наведені у зазначеному Положенні. Держінвестицій видає у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства накази, організовує і контролює їх виконання. Рішення Держінвестицій, прийняті в межах його повноважень, обов'язкові для виконання іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

Держінвестицій очолює голова, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Для вироблення рекомендацій з питань формування та реалізації державної політики у зазначеній сфері, для обговорення найважливіших напрямів діяльності Держінвестицій, проектів нормативно-правових актів, для розгляду інших питань в Агентстві утворюється колегія у складі його голови (голова колегії), заступників голови та керівників структурних підрозділів. Для розгляду пропозицій щодо визначення основних напрямів діяльності, для обговорення найважливіших проблем та інших питань в Держінвестицій можуть утворюватися дорадчі та консультативні органи.

Держінвестицій є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в органах Державного казначейства, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Метою амортизаційної політики, відповідно до змісту коментованої статті, є створення суб'єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов для забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі. Про основні заходи реалізації амортизаційної політики йдеться у Концепції амортизаційної політики, затвердженій Указом Президента України від 07.03.2001 р. N 169/2001. Амортизаційна політика визначена як чинник активізації інвестиційної діяльності в державі.

Амортизаційна політика має бути спрямована на підвищення фінансової заінтересованості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів. Задля цього пропонується:

- запровадити нарахування амортизаційних відрахувань на всі основні фонди (крім землі);

- закріпити за суб'єктами господарювання право на використання коштів власного амортизаційного фонду та заборонити будь-які централізовані вилучення з нього;

- надавати податкові знижки тільки тим суб'єктам господарювання, які мають документальне підтвердження інвестиційного використання коштів амортизаційного фонду;

- збільшити кількість методів нарахування амортизаційних відрахувань;

- розробити класифікацію основного капіталу за групами відповідно до характеру і строків його використання та зносу;

- запровадити для кожної групи основного капіталу економічно обгрунтовані індикативні норми для нарахування економічної амортизації та діапазони припустимих відхилень, у межах яких суб'єкти господарювання обирають конкретні норми економічної амортизації самостійно;

- затвердити максимальні граничні рівні податкової амортизації, в межах яких її обсяг може перевищувати обсяг економічної амортизації.

З метою поєднання підприємницьких і загальнодержавних інтересів реалізація положень Концепції відбуватиметься поступово. На основі Концепції має бути розроблено і подано на розгляд Верховної Ради України проект закону про амортизацію.

Метою політики інституційних перетворень відповідно до коментованої статті є: а) формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів; б) забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб'єктами господарювання; в) державна підтримка і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідація будь-яких протизаконних економічних структур.

Про правові засади та основні заходи реалізації політики інституційних перетворень буде йти мова у коментарях до інших статей цього Кодексу, присвячених питанням визначення принципів підприємницької діяльності, правового режиму майна суб'єктів господарювання тощо.

Цінова політика спрямовується на регулювання державою відносин обміну між суб'єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін. Основні засади цінової політики визначено в Законі України "Про ціни і ціноутворення" від 03.12.90 р.

Політика ціноутворення є складовою частиною загальної економічної і соціальної політики України і спрямована на забезпечення:

- рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій і адміністративно-територіальних регіонів республіки;

- збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

- протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;

- об'єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

- розширення сфери застосування вільних цін;

- підвищення якості продукції;

- соціальних гарантій - в першу чергу для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв'язку із зростанням цін і тарифів;

- створення необхідних економічних гарантій для виробників;

- орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Урядовим органом державного управління, який здійснює державний контроль у сфері ціноутворення, є Державна інспекція з контролю за цінами (далі - Держцінінспекція). Держцінінспекція діє у складі Мінекономіки і підпорядковується йому.

Основними завданнями Держцінінспекції є організація та здійснення контрольно-наглядових функцій з питань додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо формування, встановлення та застосування цін і тарифів.

Начальники державних інспекцій з контролю за цінами та їх заступники від імені органів державного контролю за цінами приймають рішення про вилучення до відповідного бюджету сум всієї необґрунтовано одержаної підприємством, установою, організацією виручки у результаті порушення державної дисципліни цін та штрафу у двократному її розмірі, розглядають справи про адміністративні правопорушення і накладають адміністративні стягнення.

Уповноважені посадові особи органів державного контролю за цінами у разі виявлення на підприємствах, в установах та організаціях фактів порушень порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, а також невиконання вимог органів державного контролю за цінами крім актів перевірок складають протоколи про адміністративні правопорушення і надсилають їх відповідній державній інспекції з контролю за цінами для розгляду.

Держцінінспекція видає накази організаційно-розпорядчого характеру. Держцінінспекцію очолює начальник, який призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра економіки. Держцінінспекція має територіальні органи - державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, які становлять єдину систему органів державного контролю за цінами. Держцінінспекція та її територіальні органи є юридичними особами, мають самостійні баланси, реєстраційні рахунки в установах Державного казначейства, печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

Антимонопольно-конкурентна політика спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, на забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, на сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки. Антимонопольна політика - це економічна політика, спрямована на запобігання монопольній діяльності, її обмеження та припинення, а також на розвиток конкуренції. Основні заходи реалізації антимонопольної політики визначені в Державній програмі демонополізації економіки і розвитку конкуренції, затвердженій Постановою Верховної Ради України від 21.12.93 р. N 3757-XII.

Зважаючи на наявність в Кодексі окремих статей та розділів, присвячених питанням обмеження монополізму та захисту суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції (ст. 18, глави 3, 28), основні положення щодо заходів реалізації антимонопольної політики розкриватимуться у коментарях до них.

Бюджетна політика спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу. Правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законодавства визначені у Бюджетному кодексі України від 21.06.2001 р. (надалі - БКУ).

Бюджет - це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. Бюджетна програма - це систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій.

Бюджетна система України складається з державного бюджету та місцевих бюджетів. Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Головними розпорядниками бюджетних коштів відповідно до ст. 22 БКУ можуть бути виключно:

- за бюджетними призначеннями, передбаченими законом про Державний бюджет України, - органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, а також спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, в особі їх керівників;

- за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;

- за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, - керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Відповідно до ст. 47 БКУ забезпечення виконання Державного бюджету України покладається на Кабінет Міністрів України. Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України, координує діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Податкова політика спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб'єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб'єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів. Принципи побудови системи оподаткування в Україні, податки і збори (обов'язкові платежі) до бюджетів та до державних цільових фондів, а також права, обов'язки і відповідальність платників визначені в Законі України "Про систему оподаткування" від 25.06.91 р.

Під податком і збором (обов'язковим платежем) до бюджетів та до державних цільових фондів слід розуміти обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, здійснюваний платниками у порядку і на умовах, що визначаються законами України про оподаткування. Сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування.

Відповідно до ст. 4 наведеного Закону платниками податків і зборів (обов'язкових платежів) є юридичні і фізичні особи, на яких згідно з законами України покладено обов'язок сплачувати податки і збори (обов'язкові платежі). Оскільки п. 8 ст. 19 ГК такий обов'язок покладає на всіх суб'єктів господарювання, це є підставою вважати їх платниками податків і зборів (обов'язкових платежів). Облік платників податків і зборів здійснюється органами державної податкової служби та іншими державними органами відповідно до законодавства.

Див. також коментар до ст. 16, 17, 19, 71, 90, 145 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 коментованої статті держава здійснює екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки затверджені Постановою Верховної Ради України від 05.03.98 р. N 188/98-ВР відповідно до ст. 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи - катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави. Постановою визначено основні пріоритети охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів:

- гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

- поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води;

- стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

- будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд;

- запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану;

- формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;

- збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, заповідна справа.

Державна політика у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві, регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення визначених пріоритетів.

Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель, екологічної безпеки, заповідної справи, поводження з відходами, формування, збереження та використання екологічної мережі, геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльності є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди). Мінприроди діє відповідно до Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р. N 1524.

Основними завданнями Мінприроди є:

а) забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (землі, надр, поверхневих і підземних вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України), поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами, агрохімікатами, екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, розвитку мінерально-сировинної бази, заповідної справи, формування, збереження й використання екологічної мережі, геологічного вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяльності;

б) здійснення управління й регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення й охорони природних ресурсів, геологічного вивчення надр, забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, організації охорони і використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, формування, збереження й використання екологічної мережі;

в) здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів, зокрема за використанням та охороною земель, екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, охорону й використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, формування, збереження та використання екологічної мережі, з питань поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, а також забезпечення здійснення державного геологічного контролю, державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю.

3. Відповідно до ч. 3 коментованої статті у соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, соціального захисту та соціального забезпечення.

Відповідно до Указу Президента України "Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціального діалогу в Україні" від 19.05.2008 р. N 451/2008 з метою прискорення розвитку громадянського суспільства, залучення громадських об'єднань до формування і реалізації основних напрямів соціально-економічної політики держави було доручено Кабінетові Міністрів України прискорити розроблення та внесення в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроектів щодо: а) загальнодержавної програми розвитку трудового потенціалу України; б) захисту грошових вимог працівників у разі неплатоспроможності роботодавця; в) внесення до законодавчих актів з питань державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні змін, які передбачали б залучення уповноважених представників сторін соціального діалогу (всеукраїнських професійних спілок та їх об'єднань, всеукраїнських об'єднань організацій роботодавців) до участі у вирішенні питань щодо реалізації державної політики у сфері регулювання природних монополій. Назва зазначеного Указу вказує на залучення до роботи в напрямі розроблення та реалізації соціальної політики не лише органів державної влади, а й різного роду установ та організацій. У зв'язку з цим Президентом України було створено Національну тристоронню соціально-економічну раду. До пріоритетних напрямів роботи Національної тристоронньої соціально-економічної ради віднесено: визначення та встановлення державних соціальних стандартів і державних соціальних гарантій, у тому числі прожиткового мінімуму, з урахуванням динаміки розвитку економіки та суспільних потреб, поліпшення якості життя населення; удосконалення функціонування системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в Україні та ін.

Головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, загальнообов'язкового державного соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу є Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці). Мінпраці діє відповідно до Положення про Міністерство праці та соціальної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р. N 1543. Основними завданнями Мінпраці є:

- участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення, соціального страхування, соціально-трудових відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю, оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу;

- проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили;

- забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, у тому числі всіх видів державної соціальної допомоги, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо;

- забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю;

- та інші.

З метою науково-експертного забезпечення формування та реалізації державної політики у сфері соціально-економічного розвитку відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Про утворення Науково-експертної колегії з проблем соціально-економічного розвитку при Кабінеті Міністрів України" від 26.03.2008 р. N 234 було утворено Науково-експертну колегію з проблем соціально-економічного розвитку при Кабінеті Міністрів України. Колегія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом, до її складу входять провідні вчені у сфері державного управління, права, економіки, політології, соціології та інших галузей науки. Основними завданнями Колегії є:

- проведення аналізу та прогнозування розвитку процесів у суспільно-політичній та економічній сфері;

- підготовка пропозицій щодо визначення пріоритетів державної політики у соціально-економічній сфері та забезпечення їх реалізації;

- участь у розробленні проектів законодавчих актів, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, у тому числі прогнозних і програмних документів з питань соціально-економічного розвитку, підготовка науково-експертних висновків до них;

- організація робіт з наукового дослідження суспільних процесів;

- та інші.