Мы ВКонтакте

Стаття 134. Право власності - основне речове право у сфері господарювання

1. Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

2. Майно, що використовується у господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

3. Правовий режим власності та правові форми реалізації права власності у сфері господарювання визначаються цим Кодексом і законом.

Коментар:

У коментованій статті закріплено положення про те, що основним речовим правом у сфері господарювання є право власності. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України).

Традиційно визначають, що зміст права власності складає тріада правомочностей власника - право володіння, право користування і право розпорядження річчю, причому засноване на законі. Ця відома тріада існувала ще в римському праві. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн. У Росії наведену тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії. Згодом тріада правомочностей була закріплена у цивільному законодавстві радянського періоду. Її було застосовано і в нині не чинному Законі України "Про власність" (п. 2 ст. 2), і в ст. 317 ЦК України.

Особливість класичних елементів права власності (тріади) проявляється в тому, що вони виникають у суб'єкта з набуттям права власності (наприклад, шляхом купівлі якої-небудь речі) і припиняються з його втратою (наприклад, у результаті продажу цієї речі).

Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном.

Кожен із окреслених критеріїв являє собою не лише необхідний елемент права власності, він також наділений певною специфікою і самостійністю, має своє призначення. Так, право володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Однак це право може належати і не власнику, зокрема, на основі договору.

Другим елементом права власності є право користування, що являє собою юридично закріплену можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Користування майном тісно пов'язане із володінням, яке є первинним для користування, хоча і здійснюються вони одночасно. Однак право користування може здійснюватись і без права володіння.

Юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам складає право розпорядження. Воно також включає можливість зміни стану майна та його призначення. Не викликає сумніву, що у випадках, коли власник продає свою річ, здає у найм чи заставу, передає у виді внеску до господарського товариства, - він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше кваліфікувати дії власника, який знищує річ, коли вона стала йому непотрібною, чи викидає її, або якщо річ за своїми властивостями розрахована на використання лише в одному акті виробництва чи споживання. Коли власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю шляхом здійснення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті одноразового використання речі (особа з'їла продукти, спалила дрова тощо), то воля власника спрямована не на припинення права власності, а на те, щоб виділити із певної речі її корисні властивості. Це означає, що в нашому прикладі мало місце здійснення лише права користування річчю, а не права розпорядження нею.

Розкриття змісту права власності не завершується визначенням належних власнику правомочностей. Річ у тім, що зазначені правомочності можуть належати не лише власнику, а й іншим особам. Тому необхідно виділити специфічну ознаку, яка властива цим правомочностям саме як правомочностям власника. Вона полягає в тому, що власник належні йому правомочності здійснює на свій розсуд. Стосовно права власності, здійснення права на свій розсуд, у тому числі і розпорядження ним, то це означає, що влада (воля) власника спирається безпосередньо на закон, існує незалежно від волі всіх інших осіб щодо цієї речі. Волевиявлення всіх інших осіб не лише спирається на закон, а й залежить від волі власника, зумовлене нею. Водночас у процесі реалізації права власності власник не повинен порушувати права і законні інтереси інших осіб, які в деяких випадках можуть суперечити інтересам власника. Тому закони більшості країн передбачають можливість певних обмежень права власності. Такі обмеження можуть бути: примусовими (на підставі закону) - санкція за правопорушення; або для задоволення публічних інтересів - реквізиція, обмеження права користування чи права розпорядження, встановлення публічних сервітутів; або в інтересах приватних осіб - встановлення приватних сервітутів. Законом може обмежуватися можливість укладення певних видів угод, вводитися режим їх ліцензування та ін.

Майно, що використовується суб'єктами господарювання в процесі їх господарської діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Ідея визначення конструкції права спільної власності належить римським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відносини, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі відносини отримали назву спільна власність. З того часу загальна концепція права спільної власності збереглася й набула усталених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином право спільної власності характеризується єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У частині 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що "майном" як особливим об'єктом вважаються: а) окрема річ; б) сукупність речей; в) майнові права; г) майнові обов'язки. З цього випливає, що майно може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворення. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому - про комплекс речей, прав та обов'язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності речей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утворення з них єдиного об'єкта. В іншому випадку буде існувати не спільна власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків у єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки можуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони у своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спільної власності (ст. 1134 ЦК) тощо.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної власності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам - співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чином, у даному випадку має місце багатосуб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права власності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відносин. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного майна за договором найму (оренди) потрібна згода кожного із співвласників. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права власності юридичних осіб, наприклад господарських товариств. В останньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права - юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Юридична особа самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчинення правочнну не треба.

Правовідносини, що виникають з приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: відносні правовідносини - між самими співвласниками щодо речі (внутрішні) та абсолютні правовідносини, які виникають між співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовідносини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких чітко визначений. Кожен із співвласників зобов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кожного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та усіма третіми особами, тобто невласниками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. За загальним правилом, спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома видами спільної власності насамперед полягає у визначеності часток співвласників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) господарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внеску кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які підлягають врахуванню, тощо.

Закон України "Про власність" від 07.02.91 р. втратив чинність, тому основними законодавчими актами у сфері відносин власності нині є ЦК України і ГК України.