Мы ВКонтакте

Стаття 193. Загальні умови виконання господарських зобов'язань

1. Суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

2. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

3. Застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

4. Управнена сторона має право не приймати виконання зобов'язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

5. Зобов'язана сторона має право виконати зобов'язання достроково, якщо інше не передбачено законом, іншим нормативно-правовим актом або договором, або не випливає із змісту зобов'язання.

6. Зобов'язана сторона має право відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання другою стороною обов'язків, що є необхідною умовою виконання.

7. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

8. Управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов'язання, на вимогу зобов'язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов'язання повністю або його частини.

Коментар:

1. Будь-яке господарське зобов'язання спрямоване на досягнення його сторонами певного результату шляхом реалізації суб'єктами зобов'язань своїх прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Бажаний сторонами результат зобов'язання досягається лише в разі його належного виконання, чому і присвячена ч. 1 коментованої статті.

Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (або утримання від дії), яка є об'єктом зобов'язального правовідношення. Виконання зобов'язання здійснюється за загальними правилами або принципами виконання зобов'язань, до яких у юридичній літературі відносили: 1) принцип реального виконання; 2) принцип належного виконання; 3) принцип взаємного співробітництва; 4) принцип економічності.

Питання співвідношення реального і належного виконання завжди було спірним у юридичній науці. Принцип реального виконання - це загальне правило, згідно з яким зобов'язання має бути виконане у тому вигляді, в якому воно визначене законом або договором. Доки зобов'язання не порушено жодною із сторін, воно має виконуватися у точній відповідності зі всіма елементами, що становлять його зміст (за предметом, строком, способом тощо). У цьому разі реальне виконання означає належне виконання, і не лише боржник має належно його виконати, а й кредитор не має права ухилятися від прийняття такого виконання. Але коли зобов'язання порушено, можливість належного виконання у повному обсязі виключається, проте зберігається можливість фактично здійснити ті дії, що є основною метою зобов'язання, тобто виконати його в натурі. При цьому саме лише вчинення особою дії, яка є об'єктом відповідного правовідношення, свідчить тільки про дотримання вимоги реального виконання, і лише з'ясування того, яким чином ця дія вчинена, дозволяє відповісти на питання, чи дотримані вимоги належного виконання.

Відповідно до змісту коментованої статті до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Так, згідно з ч. 1 даної статті та ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Аналіз положень ст. 527, 530, 532 ЦК України дозволяє зробити висновок, що поняття належного виконання зобов'язання охоплює виконання його належними суб'єктами, у належному місці, в належний строк (термін), щодо належного предмета та належним способом.

Якщо при виконанні зобов'язання порушується хоча б одна із вищевказаних вимог, таке виконання вважається неналежним. А коли боржник взагалі не вчинив дії (або не утримався від дії), яка складає предмет зобов'язання, або допустив порушення таких умов, що надають кредитору право відмовитися від прийняття виконання і останній реалізував це право, має місце невиконання зобов'язання.

2. Частина 2 статті, що коментується, містить загальне положення, згідно з яким кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси іншої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Дотримання цієї вимоги зобов'язаною особою не тільки відповідає загальним принципам виконання зобов'язань, але й у силу ч. 2 ст. 218 ГК України, за умови його доведення, може бути підставою для звільнення боржника від покладення на нього господарсько-правової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання господарського зобов'язання.

Порушення зобов'язань є підставою для застосування передбачених законами або договором господарських санкцій, якими визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Відповідно до ч. 2 ст. 217 ГК України у сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків (гл. 25 ГК України); штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (гл. 26 ГК України).

3. Положення ч. 3 коментованої статті засноване на обов'язку реального виконання зобов'язання (див. коментар до ч. 1 ст. 193 ГК). За загальним правилом, встановленим даною нормою, передбачено обов'язковість виконання зобов'язання в натурі, тобто шляхом здійснення боржником саме тієї дії, яка складає зміст зобов'язання без заміни цієї дії грошовим еквівалентом у вигляді відшкодування збитків і сплати неустойки, крім випадків, коли інше передбачене законом чи договором або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання.

Обов'язок виконати зобов'язання в натурі і обов'язок сплатити неустойку або відшкодувати збитки незалежні один від одного. Право кредитора на стягнення збитків або неустойки не обумовлене пред'явленням вимоги про реальне виконання. Виконання зобов'язання в натурі (після закінчення строку (терміну) виконання) не є мірою відповідальності і, фактично будучи лише виконанням з запізненням, не тягне за собою для боржника будь-яких додаткових зобов'язань, заміну існуючого зобов'язання новим тощо. Боржник просто виконує те, що був зобов'язаний зробити, якщо управнена сторона не відмовилася від прийняття виконання зобов'язання. Водночас кредитор має право не вимагати сплати неустойки і відшкодування збитків, обмежившись вимогою про виконання зобов'язання в натурі.

4. Зазвичай зобов'язання може виконуватись у формі однократного акта або кількох відокремлених у часі дій, тобто частинами. Частина 4 коментованої статті закріплює право відмови кредитора від прийняття виконання зобов'язання частинами.

Вказане право безпосередньо пов'язане з поняттям способу виконання зобов'язання, який, як правило, перебуває у прямій залежності від предмета виконання.

Предмет виконання - це сукупність юридичних та матеріальних об'єктів зобов'язального правовідношення, тобто ті дії, що мають бути вчинені суб'єктами (або утримання від дії), та майно, що має бути передане за зобов'язанням (якщо останнє пов'язано з його переданням). В юридичній та науковій літературі предмет виконання інколи називають предметом зобов'язання.

Неодмінною умовою допустимості часткового виконання зобов'язання є подільність предмета виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення.

Відповідно до положень коментованої статті та ст. 529 ЦК України кредитор має право не приймати від боржника виконання його обов'язку частинами, якщо інше не встановлено договором, законом та іншими нормативно-правовими актами, у тому числі цивільного законодавства, або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. Тоді належним визнається лише виконання в повному обсязі у формі однократного акта.

На практиці кредитор може і не реалізувати це право. Тоді часткове виконання, здійснене за його згодою, буде вважатися належним. Про згоду кредитора прийняти часткове виконання можуть свідчити як пряма заява, так і конклюдентні дії.

Відмова від часткового виконання також має бути чітко виражена у фактичному його неприйнятті або, якщо це неможливо, в заяві про відмову.

Від виконання зобов'язання частинами слід відрізняти виконання триваючих зобов'язань, реалізація яких не може бути проведена одноразово або частинами, а триває протягом певного часу.

5. Строк виконання зобов'язання є однією з умов належності виконання. Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч. 5 коментованої статті та ст. 531 ЦК України передбачено загальне правило, за яким боржник має право виконати свій обов'язок достроково, якщо інше не встановлено договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом, у тому числі актами цивільного законодавства, або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.

Указані виключення або обмеження можуть стосуватися тих випадків, коли дочасне виконання зобов'язання може призвести до зміни суті зобов'язання, несприятливих для кредитора наслідків або викликати певні незручності для нього, особливо при здійсненні ним підприємницької діяльності (наприклад, збільшення внаслідок цього періоду зберігання товару, необхідність дотримання строків його придатності або реалізації тощо). За таких обставин кредитор має право відмовитися від дострокового прийняття зобов'язання.

Від права боржника достроково виконати зобов'язання слід відрізняти випадки, коли в силу закону у кредитора виникає право вимагати дострокового виконання зобов'язання боржником (наприклад, у разі припинення юридичної особи - боржника або зменшення ТОВ чи АТ розміру статутного капіталу (фонду), право дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою тощо). У названих випадках дострокове виконання зобов'язань боржником є його обов'язком, а не правом.

6. Частина 6 коментованої статті передбачає право боржника відмовитися від виконання зобов'язання у разі неналежного виконання іншою стороною своїх обов'язків, які є необхідною умовою виконання обов'язків боржником. Як правило, такі ситуації мають місце при виконанні зустрічних зобов'язань, коли виконання свого обов'язку однією із сторін відповідно до договору обумовлене виконанням іншою стороною свого обов'язку.

Аналогічні коментованим положення містяться в ст. 538 ЦК України, яка є дещо ширшою за змістом за коментовану статтю та передбачає право іншої сторони зупинити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі в разі невиконання однією із сторін свого обов'язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це кредитора. Якщо зустрічне виконання обов'язку здійснене однією із сторін, незважаючи на невиконання іншою стороною свого обов'язку, ця сторона повинна виконати свій обов'язок.

7. Частина 7 статті, що коментується, закріплює два важливих принципи, які забезпечують належне виконання зобов'язань:

- по-перше, неприпустимість односторонньої відмови від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом;

- по-друге, неприпустимість відмови від виконання або відстрочки виконання з мотиву, що зобов'язання іншої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

У цьому сенсі важливо зауважити, що господарське законодавство, на відміну від цивільного, не допускає можливості односторонньої відмови від виконання зобов'язань навіть з підстав, передбачених у договорі. Лише закон як нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, може встановити випадки правомірної односторонньої відмови сторони від виконання зобов'язання.

Прикладом такої правомірної відмови від виконання зобов'язання може слугувати право покупця відмовитися від договору купівлі-продажу (ч. 1 ст. 665, ч. 2 ст. 666, ч. 2 ст. 678, ч. 2 ст. 684 ЦК); право наймача відмовитися від договору найму (п. 2 ч. 1 ст. 766 ЦК) або таке ж відповідне право наймодавця (ст. 782 ЦК); право замовника відмовитися від договору підряду (ч. 4 ст. 844, ст. 849, ч. 3 ст. 858, ч. 2 ст. 867 ЦК); право підрядника відмовитися від договору підряду (ст. 848, ч. 2 ст. 878, ч. 3 ст. 879 ЦК); право односторонньої відмови сторін від договору про надання послуг (ст. 907 ЦК); право клієнта або експедитора відмовитися від договору транспортного експедирування (ст. 935 ЦК), право страховика відмовитися від договору страхування (ст. 997 ЦК); право довірителя або повіреного відмовитися від договору доручення (ст. 1008 ЦК); право комітента або комісіонера відмовитися від договору комісії (ст. 1025, 1026 ЦК) тощо.

Частина 7 статті, що коментується, забороняє також відмову від виконання або відстрочку виконання з мотиву, що зобов'язання іншої сторони за іншим договором не було виконано належним чином. Указане положення витікає з суті комерційної господарської діяльності, яка здійснюється її суб'єктами на власний ризик, а тому невиконання або неналежне виконання тим чи іншим суб'єктом своїх зобов'язань за одним договором не повинно впливати на виконавчу дисципліну за іншим зобов'язанням, що суперечило б принципу належного виконання зобов'язання.

Указане положення найбільше стосується випадків, коли в силу вимог ч. 1 ст. 194 ГК України виконання господарського зобов'язання покладається в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов'язанні, але з якою боржник пов'язаний адміністративною підлеглістю або відповідним договором, оскільки у будь-якому разі перед управненою особою відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання нестиме сторона за договором, з якого воно виникло. Так, наприклад, підрядник, залучаючи до виконання договору субпідрядників, особисто відповідає перед замовником за результати їх роботи. При цьому він не має права відмовитися від виконання своїх зобов'язань перед замовником або відстрочити їх виконання з мотивів, що субпідрядники не виконують або виконують неналежним чином свої обов'язки в рамках укладених з ними субпідрядних договорів.

Прийнявши виконання зобов'язання, кредитор, якщо цього вимагає боржник, повинен видати останньому інше письмове підтвердження про одержання виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. Таким підтвердженням може слугувати розписка, акт приймання-передачі майна, виконаних робіт, наданих послуг тощо.

У разі необхідності боржникові можуть бути повернуті всі боргові документи, які він видав кредиторові, а в разі неможливості їх повернення кредитор повинен вказати про це у своєму підтвердженні або розписці. У разі відмови кредитора повернути борговий документ, видати розписку на підтвердження виконання зобов'язання боржник має право затримати виконання, а кредитор у цьому разі вважається як такий, що прострочив його прийняття. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання зобов'язання. Цей факт свідчить про припинення останнього, оскільки сторони вчинили дії, що складали предмет виконання зобов'язання.