Мы ВКонтакте

Стаття 208. Наслідки визнання господарського зобов'язання недійсним

1. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Коментар:

1. Частина 1 коментованої статті передбачає декілька варіантів наслідків визнання недійсним господарського зобов'язання, яке вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, залежно від наявності наміру на його укладення в однієї або в обох сторін. У зв'язку з цим не можна визнати вдалим вживання законодавцем терміна "намір", адже в юридичній науці та практиці найбільш вживаними є терміни "вина" та "умисел", а тому більш доцільним було б вживання саме цих понять.

Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного правочину і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала договір від імені юридичної особи, маючи на це належні повноваження.

Щодо безпосередньо наслідків такої недійсності зобов'язання, то перший варіант застосовується за наявності наміру в обох сторін. Якщо зобов'язання виконане обома сторонами, то в доход держави за рішенням суду стягується все отримане ними за зобов'язанням, а при виконанні зобов'язання тільки однією стороною з іншої сторони стягується в доход держави все отримане нею, а також все те, що належить першій стороні на відшкодування отриманого.

Другий варіант припускає наявність наміру лише в однієї із сторін господарського зобов'язання. У цьому випадку все отримане стороною, яка мала намір вчинити протиправний правочин, повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане іншою стороною, яка такого наміру не мала, або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Складність у цьому питанні полягає в тому, що добросовісна сторона в такому зобов'язанні, як правило, майже завжди позбавлена можливості отримати щось з іншої сторони через її нерідко фіктивний характер діяльності як контрагента та відсутність майна й коштів, необхідних для проведення реституції.

2. У разі визнання недійсним зобов'язання з інших підстав, ніж передбачено ч. 1 коментованої статті, ч. 2 цієї ж статті передбачає як загальне правило подвійну реституцію, внаслідок якої кожна із сторін зобов'язана повернути іншій стороні все отримане за зобов'язанням, а за неможливості повернути отримане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

При вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності господарських зобов'язань господарський суд виходить із змісту позовних вимог. Якщо спір з цього приводу між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх здійснювати дії, прямо передбачені ч. 2 статті, що коментується.

Наслідки недійсності правочину підлягають застосуванню лише щодо сторін даного господарського зобов'язання, а тому на особу, яка не є стороною правочину, не може бути покладений обов'язок щодо повернення майна за правочином, в якому вона не брала участі. Права особи, яка вважає себе власником спірного майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання недійсним правочину, стороною в якому така особа не є, а можуть бути захищені шляхом пред'явлення нею віндикаційного позову, якщо є підстави, встановлені ст. 388 ЦК України.