Мы ВКонтакте

Стаття 265. Договір поставки

1. За договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

2. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.

3. Сторонами договору поставки можуть бути суб'єкти господарювання, зазначені у пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу.

4. Сторони для визначення умов договорів поставки мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації, правила міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо або у виключній формі цим Кодексом чи законами України.

5. Поставка товарів без укладення договору поставки може здійснюватися лише у випадках і порядку, передбачених законом.

6. Реалізація суб'єктами господарювання товарів негосподарюючим суб'єктам здійснюється за правилами про договори купівлі-продажу. До відносин поставки, не врегульованих цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.

 

Коментар:

 

Частина 1 коментованої статті дає легальне визначення договору поставки. Так, договором поставки визнається господарський договір, за яким одна сторона, яка поіменована законодавцем як постачальник, зобов'язується у визначені строки (строк) передати чи поставити товари (товар) іншій стороні - покупцеві, а останній зобов'язується прийняти товар (товари) та оплатити його.

Ще одна дефініція договору поставки міститься у ч. 1 ст. 712 ЦК України, яка визначає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Наведені визначення з ГКУ та ЦКУ не є ідентичними.

По-перше, ЦК України обмежує коло постачальників та покупців особами, які здійснюють підприємницьку діяльність. Під останньою ст. 42 Господарського кодексу України визначає самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Водночас ГК України визнає постачальником (покупцем) як суб'єкта підприємницької діяльності, так і не підприємницької. Зазначена відмінність може бути певним чином узгоджена при використанні ст. 86 ЦК України, яка дозволяє здійснювати підприємницьку діяльність і непідприємницьким товариствам (споживчим кооперативам, об'єднанням громадян тощо) та установам, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

По-друге, якщо за ГК України сфера застосування договору поставки обмежена сферою господарювання, то ЦК України встановлює обмеження менш значні: договір поставки може укладатися у підприємницькій діяльності, а також може використовуватися в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Тобто ЦК України не містить заборон застосування договору поставки у відносинах між виробником чи торговельною організацією щодо матеріально-технічного забезпечення статутної діяльності закладів медицини, культури, релігійних та інших організацій.

По-третє, ЦК України передбачає обов'язкове передання товару у власність покупця, натомість ГК України не містить такої вказівки. А тому цілком можливою є ситуація, коли за договорами поставки товар може передаватися у повне господарське відання або оперативне управління суб'єкта господарювання. Це у першу чергу стосується державних або комунальних підприємств.

У радянський період розвитку права договір поставки розглядався як окремий самостійний договір, визнавався основною правовою формою відносин організацій щодо постачання і збуту продукції в народному господарстві. Прийняті в 2003 р. Цивільний та Господарський кодекси України визнали договір поставки як різновид договору купівлі-продажу. На це вказують ч. 2 ст. 712 ЦК України і ч. 6 ст. 265 ГК України, відповідно до яких до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж в частині, не врегульованій спеціальним законодавством. Безумовно, договір поставки має спільну з договором купівлі-продажу економічну природу (платна передача товару від одного суб'єкта до іншого), проте має і низку особливостей. Серед них можна виділити наступні. Між моментом укладення і моментом реального виконання договору поставки існує великий проміжок часу, в момент укладення договору товар у постачальника, як правило, відсутній, предметом поставки є товар, призначений для господарської діяльності, сторонами в договорі поставки є суб'єкти господарювання, між постачальником і покупцем існують довгострокові договірні зв'язки.

Договір поставки є консенсуальним, двостороннім і оплатним. Як консенсуальний договір він вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов. До згоди сторін прирівнюється і відсутність належного протягом певного строку реагування постачальника на зроблені покупцем у протоколі розбіжностей пропозиції щодо умов договору або рішення господарського чи третейського суду з переддоговірного спору у випадках, передбачених угодою сторін або законодавством. Договір поставки є двостороннім, оскільки права і обов'язки виникають для обох котрагентів. Оплатний характер цього договору полягає в тому, що одержана від постачальника продукція оплачується покупцем за погодженими цінами.

Основні ознаки договору поставки дозволяють відмежувати його від інших видів договору купівлі-продажу, що регулюються ГКУ та ЦКУ, зокрема від договору контрактації сільськогосподарської продукції та договору роздрібної купівлі-продажу.

При відмежуванні договорів поставки і контрактації потрібно враховувати професійну діяльність продавця і контрактанта, вид товарів, що підлягають передачі. Продавцем за договором контрактації є виробник сільськогосподарської продукції, а покупцем - заготівельне (закупівельне) або переробне підприємство чи організація. Товаром, що передається за договором, є визначена сільськогосподарська продукція.

У договорах поставки та роздрібної купівлі-продажу різною є мета придбання товару, оскільки, по-перше, на відміну від договору поставки, за договором роздрібної купівлі-продажу товар придбавається для цілей, що не пов'язані із здійсненням господарської діяльності. По-друге, визначаючи договір роздрібної купівлі-продажу, законодавець чітко встановлює вид підприємницької діяльності, якою займається продавець (діяльність з продажу товару). Інша ситуація спостерігається при визначенні договору поставки, оскільки у ньому не конкретизується навіть вид господарської діяльності постачальника. Відтак, можна зробити висновок, що постачальником може бути особа, яка займається будь-якою господарською діяльністю, наприклад виробництвом продукції. По-третє, за загальним правилом, товар у момент укладення договору роздрібної купівлі-продажу знаходиться у продавця. У той час коли постачальник у момент укладення договору може і не мати товару, а виготовити його через деякий час. По-четверте, на відміну від договору поставки, договір роздрібної купівлі-продажу є публічним договором. Крім того, звичайно, договір роздрібної купівлі-продажу укладається в усній формі, в той час коли договір поставки, як правило, укладається в письмовій формі.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті за ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань поставки розрізняють: регульовані (непланові) договори поставки та планові договори поставки. Регульовані (непланові) договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин. Планові договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб", державне замовлення - це засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів товарів, робіт і послуг, необхідних для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності. Державними замовниками виступають Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та інші установи - головні розпорядники коштів державного бюджету. Слід зауважити, що виконання державного замовлення може бути обов'язковим та добровільним. Зокрема, згідно з п. 8 ст. 2 Закону України "Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб", для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або частково на державній власності (державних підприємств, установ та організацій, акціонерних товариств, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендних підприємств, заснованих на державній власності), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності, визнаних монополістами на відповідному ринку продукції, державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення.

3. Частина 3 коментованої статті визначає суб'єктний склад договору поставки. Як постачальником, так і покупцем договору можуть бути лише суб'єкти господарювання, а саме учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність. До них ГК України відносить: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Чітка вказівка коментованої частини саме на пп. 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК України була пов'язана з тим, що до змін до Кодексу від 04.02.2005 р. суб'єктами господарювання визнавалися також філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності. У зв'язку з виключенням п. 3 ч. 2 ст. 55 ГК України зазначене вище положення втратило своє функціональне навантаження.

4. У ч. 4 ст. 265 ГК України міститься дуже важливе положення щодо умов договору поставки: вони повинні укладатися відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів INCOTERMS.

INCOTERMS - це всесвітні стандарти договірної діяльності, що полегшують ведення міжнародної торгівлі. Вперше звід міжнародних правил тлумачення торговельних термінів було розроблено та опубліковано Міжнародною торговою палатою в 1936 р. Ці правила відомі як "Інкотермс-1936". Пізніше були внесені зміни та доповнення 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 р. Основною причиною черги нових редакцій Інкотермс була потреба їх адаптації до сучасної комерційної практики. Так, при перегляді Інкотермс у 1990 р., у статтях, що стосувалися обов'язку продавця надати докази поставки, було дозволено замінити паперовий документообіг електронним обміном даними (EDI-повідомленнями) за умови, що сторони заздалегідь домовилися здійснювати спілкування за допомогою електронної пошти.

До прийняття ГК України спроба введення INCOTERMS в практику господарської діяльності в Україні була здійснена на підставі Указу Президента України "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" від 04.10.94 р. N 567/94. Згідно з цим нормативно-правовим актом при укладенні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, повинні застосовуватися Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 р. На виконання Указу Кабінет Міністрів України опублікував Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 р.

Позитивним моментом Указу від 04.10.94 р. є встановлення обов'язку для уряду забезпечувати опублікування державною мовою України наступних змін до Правил ІНКОТЕРМС. Так, Правила ІНКОТЕРМС-2000 були опубліковані у N 63 "Урядового кур'єру" від 10.04.2002 р. та почали підлягати застосуванню з 21.04.2002 р. Саме ця редакція Правил підлягає використанню наразі суб'єктами господарювання в Україні.

Указ Президента України від 04.10.94 р. N 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" цікавий також тим, що він зобов'язує застосовувати правила ІНКОТЕРМС і для внутрішніх договорів, хоча ІНКОТЕРМС, як правило, застосовується для міжнародної торгівлі, оскільки метою ІНКОТЕРМС є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Однак до введення в дію Господарського кодексу позиція державних органів та практика застосування склалася таким чином, що Правила ІНКОТЕРМС обов'язково застосовувалися лише у зовнішньоторговельних угодах, оскільки митні органи не приймали до оформлення договори, якщо базисні умови поставки не відповідали вимогам Правил ІНКОТЕРМС. Зокрема, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України у листі від 27.01.2003 р. N 83-20/34 зазначило, що можливим є застосування Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати у редакції 2000 року у договірних відносинах між суб'єктами господарювання - резидентами України з урахуванням доцільності застосування тих чи інших термінів у внутрішній торгівлі. Подібну позицію зайняв і Вищий господарський суд України, який у роз'ясненні "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій" від 31.05.2002 р. N 04-5/608 зазначив, що згідно з Указом Президента України від 04.10.94 р. N 567/94 Правила ІНКОТЕРМС можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари. У зв'язку з указаним суб'єкти господарювання досить рідко до внутрішніх поставок застосовували Правила ІНКОТЕРМС у своїх договорах.

З набуттям чинності ГК України ситуація щодо використання Правил ІНКОТЕРМС у внутрішніх поставках має змінитися. Наведене формулювання норми ст. 265 ГК України носить імперативний характер, не містить жодних виключень, а тому не допускає свободи вибору сторонами договору поставки щодо застосування Правил ІНКОТЕРМС. Таким чином, усі суб'єкти господарювання при укладенні договорів поставки, у тому числі і внутрішніх, повинні застосовувати Правила ІНКОТЕРМС. Видається, що така імперативність ч. 4 коментованої статті є не достатньо вмотивованою. Насамперед Правила ІНКОТЕРМС є диспозитивними за своєю природою. Суб'єкти господарювання наділені правом, а не обов'язком застосовувати Правила. На це вказує і статус розробника та видавця Правил - Міжнародної торгової палати - неурядової організації, яка об'єднує суб'єктів приватного права. Необов'язковість застосування Правил ІНКОТЕРМС також випливає із тексту редакції 2000 р. Відповідно до ст. 4 Правил їх застосування можливе у тих випадках, коли є волевиявлення сторін це робити. Окрім цього, Правила ІНКОТЕРМС не охоплюють увесь спектр можливих варіантів поставки, а отже їх обов'язкове використання суб'єктами господарювання призводитиме до обмеження свободи договору.

Правила ІНКОТЕРМС у редакції 2000 р. визначають 13 термінів торгових звичаїв, які класифікуються за чотирма категоріями. В основі кожної із категорій закладена різниця в об'ємі зобов'язань контрагентів з поставки товарів.

Перша категорія ("E") - відправлення товарів. До першої категорії входить один термін "франко-завод" (EXW). Цей термін передбачає ситуацію, коли продавець передає покупцю товар безпосередньо в місці знаходження продавця і визначає мінімальний об'єм обов'язків продавця.

Друга категорія ("F") - основний фрахт не заплачений. До другої категорії входять три терміна: "франко-перевізник" (FCA), "вільний біля борту судна" (FAS), "вільний на борту" (FOB). Ці терміни відображають умови, коли в обов'язки продавця входить доставка товару перевізнику, визначеному покупцем.

Третя категорія ("C") - основний фрахт заплачений. До цієї категорію входять чотири терміна: "вартість і фрахт" (CFR), "вартість, страхування, фрахт" (CIF), "доставка заплачена до..." (CPT), "доставка і страхування заплачені до..." (CIP). Ця категорія враховує умови, згідно з якими продавець повинен забезпечити доставку, але не зобов'язаний брати на себе ризик (а значить, і витрати) випадкової загибелі товару, його пошкодження чи інших додаткових витрат, які з'являються уже після відправлення товарів.

Четверта категорія ("D") - доставка товарів. Дана категорія охоплює п'ять термінів: "доставлено на кордон" (DAF), "доставлено з борту судна" (DES), "доставлено з пристані" (DEQ), "доставлено без оплати мита" (DDU), "доставлено з оплатою мита" (DDP). Ці терміни враховують всі витрати і ризики, які можуть появитися в процесі доставки вантажу в країну призначення і які оплачуються продавцем.

Слід зауважити, що відповідно до розд. 11 "Вступ" Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати у редакції 2000 р. передбачена можливість сторін варіювати норми Правил на власний розсуд. Так, термін "поставка до кордону" (DAF) означає, що продавець виконав свої обов'язки щодо поставки, коли товар, що пройшов митне очищення для експорту, але ще не для імпорту, наданий у розпорядження покупця не розвантаженим на прибулому транспортному засобі в названому місці та пункті на кордоні, але перед митним кордоном суміжної країни. Однак якщо сторони бажають покласти на продавця обов'язки щодо розвантаження товару з прибулого транспортного засобу та всі ризики й витрати такого розвантаження, то достатньо лише чітко обумовити це шляхом включення відповідного застереження до договору купівлі-продажу.

5. Відповідно до ч. 4 ст. 263, ч. 1 ст. 265 ГК України така господарсько-торговельна діяльність, як матеріально-технічне постачання та збут продукції, опосередковується господарськими договорами поставки та купівлі-продажу. Враховуючи вказане, ч. 5 коментованої статті забороняє здійснювати поставку товарів без укладення договору поставки. Винятки із загального правила може бути встановлено лише законами України, які повинні передбачати як випадки, так і порядок здійснення поставки без укладення відповідного договору.

6. Остання частина коментованої статті містить два положення. Перше з них визнає, що негосподарюючі суб'єкти можуть придбавати товари у суб'єктів господарювання на підставі договору купівлі-продажу. Що стосується поняття "негосподарюючий суб'єкт", то воно зустрічається в декількох статтях ГК України. Наприклад, відповідно до ч. 3 ст. 3 ГК України діяльність негосподарюючих суб'єктів, що спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування і здійснюється за участі або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. А ст. 175 визначає, що суб'єктами майново-господарських зобов'язань можуть бути негосподарюючі суб'єкти - юридичні особи. Зобов'язання ж майнового характеру, що виникають між суб'єктами господарювання та негосподарюючими суб'єктами - громадянами, не є господарськими і регулюються іншими актами законодавства. І врешті-решт, у силу ст. 179 майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.

Аналіз усіх наведених норм дозволяє зробити висновок, що договір купівлі-продажу як господарський договір опосередковує відносини щодо реалізації товарів суб'єктами господарювання лише негосподарюючим суб'єктам - юридичним особам. Такі договори спрямовані на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов функціонування зазначених негосподарюючих суб'єктів. Договір купівлі-продажу між суб'єктом господарювання та негосподарюючи суб'єктом - громадянином не є господарським, оскільки не породжує господарських зобов'язань.

Друге положення ч. 6 ст. 265 ГК України передбачає можливість субсидіарного застосування положень Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу до відносин поставки, не врегульованих ГК України. Видається, що можливим є застосування лише ст. 655 - 697 ЦК України, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 712 цього Кодексу до договору поставки застосовуються лише загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Підкреслимо, що положення ЦК України про купівлю-продаж застосовується до відносин поставки в частині, що не суперечить ГК.