Мы ВКонтакте

Стаття 123. Процесуальні права і обов'язки іноземних суб'єктів господарювання

Іноземні суб'єкти господарювання мають такі самі процесуальні права і обов'язки, що і суб'єкти господарювання України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

 

Коментар:

1. Частина 1 коментованої статті, як і вся стаття, має відсильний характер. Так, термін "іноземні підприємства та організації" відповідно до ст. 1 цього Кодексу — це "підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установ­леному порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності".

Виходячи зі змісту ст. З Закону України "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність" іноземні суб'єкти господарської діяльності (іноземні підприємства та організації) — це суб'єкти господарської діяльності, які мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Отже, аналіз нормативно-правових актів дозволяє зробити висновок, що до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів можуть звертатися іноземні суб'єкти господарської діяльності, які легітимно ввійшли у госпо­дарський обіг. До іноземних суб'єктів господарювання належать:

іноземні господарські організації — іноземні юридичні особи, зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави;

іноземні громадяни — зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави як підприємці, без утворення юридичної особи;

міжнародні об'єднання, організації, які виступають в якості юридичної особи;

держава як юридична особа та специфічний суб'єкт госпо­дарських відносин;

територіальні громади і органи регіонального управління, які мають статус юридичної особи.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право звертатися до господарських судів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому, якщо з поняттям "порушених або оспорюваних прав" в юридичній літературі все зро­зуміло, то щодо поняття "охоронюваний законом інтерес" донедавна існували розбіжності.

У зв'язку з відсутністю у законодавстві України чіткої дефініції поняття "охоронюваний законом інтерес" необхідно виходити із офіційного тлумачення цього поняття Конституційним Судом Украї­ни, викладеного у Рішенні від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004.

Поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у ч. 1 ст. 1, ч. 1 ст. 123 цього Кодексу, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумов­лений загальним змістом об'єктивний і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, який є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Імперативно встановлено, що процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні визначаються відповідно до права України.

На вимогу господарського суду іноземні підприємства або органі­зації повинні представити документ, що виданий уповноваженим органом іноземної держави у встановленій формі, легалізований, якщо інше не передбачено законом або міжнародним договором Ук­раїни, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торгового реєстру тощо).

Водночас необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для України набрала чинності Гаазька конвенція, яка скасовує вимогу легалізації офіційних документів. Однак Конвенція застосовується у відноси­нах з державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а про­довжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації. Консульська легалізація полягає у встановленні та засвід­ченні оригіналів підписів на документах і актах, та відповідності їх законам держави перебування (країни консула).

Офіційні документи, які використовуються на території держав — учасниць Конвенції, мають бути засвідчені спеціальним штампом "Апостиль", проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ.

Процедура засвідчення офіційних документів апостилем встановлена Правилами проставлення апостиля на офіційних документах, призначе­них для використання на території інших держав, затверджених наказом Міністерства закордонних справ, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. за № 237/803/151/5.

Відповідно до п. 2 вказаних Правил апостиль проставляється:

на документах, вихідних з органів судової влади України;

на документах, вихідних з органів прокуратури України, ор­ганів юстиції;

на адміністративних документах;

—на документах про освіту і вчені звання;

—на документах, оформлених державними і приватними нота­ріусами.

Між країнами СНД у м. Кишиневі 7 жовтня 2002 р. підписана Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сі­мейних та кримінальних справах, яка набула чинності 27 квітня 2004 р. Відповідно до ст. 12 цієї Конвенції документи, які на території однієї договірної сторони видані або засвідчені компетентною установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах її компетенції за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях всіх інших договірних сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї договірної сторони розглядаються як офіційні документи, користуються й на території всіх інших договірних сторін доказовою силою офіційних документів.

Відповідно до ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" спори, що виникають між іноземними суб'єктами госпо­дарської діяльності, у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним ко­мерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирі­шення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

Іноземні суб'єкти господарювання мають право звернутися за захистом порушених прав та інтересів до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів. На підставі інших статей цього Кодексу можна зробити висновок, що для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачений на­ціональний режим судового процесу при розгляді справ, підвідомчих господарським судам України. Оскільки у цьому Кодексі відсутній інститут договірної підсудності, зацікавлена сторона може зверну­тися до місцевого господарського суду тільки відповідно до вимог цього Кодексу про територіальну і виключну підсудність справ, які підлягають розгляду у першій інстанції.

Господарські суди вправі розглядати спори і в тих випадках, коли міжнародним договором передбачена можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності та іноземним суб'єктом господарської діяльності. Вибираючи госпо­дарський суд України як орган, який буде розглядати господарський спір між сторонами, сторони пророгаційної угоди повинні додержу­ватися вимог міжнародного договору та ст. 16 ГПК України щодо виключної компетенції господарських судів України. Це положення також кореспондується з роз'ясненням президії Вищого господарського суду від 31 травня 2002 р. № 04-5/608 "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організації}".

Однак арбітражні угоди (арбітражні обмовки) не завжди мають юри­дичну силу. Так, якщо колізійна норма вказує на виключну підсудність, то допускається тільки один варіант країни суду. Наприклад, абсолютна більшість конвенції! та національних законів відносить спори з при­воду нерухомого майна до виключної підсудності суду тієї країни, де знаходиться спірна нерухомість. Крім того, відповідно до загального правила позовні заяви до перевізника можуть пред'являтися тільки за місцем знаходження органу управління транспортною організацією.

При розгляді спорів за участю іноземних підприємств та організа­цій необхідно враховувати положення Закону України від 23 червня 2005 р. "Про міжнародне приватне право" щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.

2. Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права й обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями України, тобто на іноземних суб'єктів господарської діяльності розповсюджується національний режим.

Національний режим означає, що іноземні суб'єкти господа­рювання мають обсяг прав та обов'язків, не менший за суб'єктів господарювання України. Такий режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних підприємств й організацій цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною в економічні союзи. Отже, дана норма повторює ст. 1 ГПК України та узгоджується з п. 1 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, підписаної у Києві учас­никами Співдружності Незалежних Держав 20 березня 1992 р. та ратифікованої Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.

Ця Угода встановила, що підприємства та організації, які розташовані на території країн СНД, які підписали цю Угоду, можуть безперешкодно звертатися до господарського суду інших країн СНД і користуватися там правами і нести обов'язки, рівні з господарюючими суб'єктами країни, в якій буде розглядатися спір. Господарські спори, як правило, мають роз­глядатися арбітражними (господарськими) судами країни-відповідача.

Положення, які вказують на національний режим іноземних суб'єктів господарювання, містяться й у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, міжнародних угодах, яких на сьогоднішній день є близько тридцяти.

До країн, з якими в Україні укладені двосторонні міжнародні договори про правову допомогу, належать: Китайська Народна Республіка, Республіка Польща, Литовська Республіка, Республі­ка Молдова, Естонська Республіка, Монголія, Республіка Грузія, Латвійська Республіка, Республіка Узбекистан, Соціалістична Рес­публіка В'єтнам, Республіка Македонія, Чеська Республіка, Турецька Республіка, Угорська Республіка, Румунія, Грецька Республіка, Республіка Куба.

На території України у порядку правонаступництва застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР із Болгарією, Угор­щиною, В'єтнамом, Грецією, Єменом, Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, КНДР і Тунісом.

Оформлене правонаступництво України у таких міжнародних договорах, які діють на цей час: Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивіль­них, сімейних та кримінальних справах 1958 р.; Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу 1970 р.; Договір між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1978 р.; Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги 1982 р.; Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1984 р.

Так, відповідно до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах український позивач має право звернутися до українського суду із позовною заявою до нерези­дента із СНД, якщо на території країни позивача: здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства відповідача або його філії; вже виконано або має бути виконано зобов'язання за договором, що є предметом спору; йому було завдано шкоди, у справах про стягнення шкоди. Аналогічні положення містяться й у конвенціях України з Польщею, Італією та іншими країнами.

Отже, правосуб'єктні іноземні підприємства та організації нарівні із суб'єктами господарювання України мають процесуальні права та несуть процесуальні обов'язки сторін (позивача та відповідача), перед­бачені ст. 22 цього Кодексу, повинні виконувати зобов'язання, зокре­ма сплати судових витрат, мають право виступати у якості третіх осіб з відповідними правами та обов'язками, передбаченими статтями 26, 27 ГПК України, використовувати інститут процесуального правонаступництва, брати участь у провадженні зі справ про банкрутство відповідно до ст. 12 ГПК України та Закону України "Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору зі встановленням особливостей провадження зі справ про банкрутство для кредиторів-нерезидентів, на кредиторів-нерезидентів поширюєть­ся національний режим провадження у справах про банкрутство без будь-яких винятків і особливостей (роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій").

3. Коментованою статтею аргументовано, що нормативно-право­вими актами України можуть встановлюватися відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій Ук­раїни. Таким чином дана норма захищає міжнародний паритет прав національних суб'єктів господарської діяльності у господарських відносинах з підприємствами та організаціями іноземних держав.