Мы ВКонтакте

Стаття 2. Завдання адміністративного судочинства

1. Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

2. До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

3. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

 

Коментар:

 

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає спрямованість законодавства про адміністративне судочинство, а також діяльності суду щодо розгляду і вирішення адміністративних справ. На досягнення завдань адміністративного судочинства спрямовані правила КАСУ, тому цим завданням мають відповідати усі зміни, які вноситимуться до цього Кодексу. Суд, застосовуючи положення КАСУ, повинен давати їм таке тлумачення, яке відповідає завданням адміністративного судочинства і спрямоване на їх досягнення.

2. Стаття також визначає рішення, дії та бездіяльність суб'єктів владних повноважень як основний об'єкт адміністративного судочинства та встановлює загальні критерії для оцінювання судом таких рішень, дії або бездіяльності.

Правова основа статті

3. Завдання адміністративного судочинства обумовлені головним обов'язком держави - утвердження і забезпечення прав і свобод людини (стаття 3 Конституції України). Правовою основою для визначення завдань адміністративного судочинства є положення:

1) частин першої і другої статті 55 Конституції України про те, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;

2) статті 2 і частини першої статті 6 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року про те, що суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Об'єкт захисту

4. Адміністративне судочинство, згідно з частиною першою коментованої статті, спрямоване на захист прав, свобод та інтересів осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень).

5. У коментованій статті та інших положеннях КАСУ йдеться про захист не будь-якого інтересу, а тільки правового, або інакше - легітимного. Раніше для позначення такого інтересу науковці і законодавець вживали терміни "законний інтерес" та "охоронюваний законом інтерес". Конституційний Суд України визначив його як "прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам"2.

6. Права, свободи та інтереси, які захищають адміністративні суди, можуть бути різноманітними (від конституційних до цивільних). Тому при визначенні об'єкту захисту в адміністративному судочинстві не можна обмежуватися категорією "суб'єктивні публічні права". Важливо, щоб порушення прав, свобод та інтересів (байдуже, публічних чи цивільних) відбулося у публічно-правових відносинах та виходило від суб'єктів владних повноважень при здійсненні ними владних управлінських функцій. Значення поняття "публічно-правові відносини" розкрито у пункті 8 коментарю до цієї статті, а понять "суб'єкт владних повноважень" та "владні управлінські функції" - у пунктах 18 - 21 коментарю до статті 3 КАСУ.

У випадках, визначених КАСУ, порушення може виходити не від суб'єктів владних повноважень, але в суто публічно-правових відносинах. Йдеться про випадки порушення прав, свобод чи інтересів рішеннями, діями або бездіяльністю засобів масової інформації, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації (стаття 174 КАСУ), діями або бездіяльністю кандидатів, їхніх довірених осіб, партії (блоку), місцевої організації партії (блоку місцевих організацій партій), їхніх посадових та уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, офіційних спостерігачів від суб'єктів виборчого процесу (стаття 175 КАСУ).

7. У переважній більшості випадків захист прав, свобод та інтересів осіб є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. В адміністративних справах за зверненням суб'єкта владних повноважень з позовом до фізичної чи юридичної особи у випадках, визначених законом (пункт 4 частини першої статті 17, частина третя статті 50 КАСУ), адміністративний суд надає упереджувальний захист правам, свободам та інтересам особи. Заходи, які суб'єкт владних повноважень просить в адміністративного суду вжити до відповідача у таких справах, раніше, як правило, вживалися за рішенням самого суб'єкта владних повноважень. Щоб не допустити зловживань суб'єкта владних повноважень та можливих порушень прав, свобод чи інтересів особи, Конституцією та законами України встановлено судовий контроль за вжиттям таких заходів. Адміністративний суд у зазначених справах, згідно з частиною першою статті 2 КАСУ, повинен перевірити, зокрема, чи не буде порушено (у тому числі безпідставно обмежено) права, свободи та інтереси осіб у разі задоволення адміністративного позову суб'єкта владних повноважень.

Публічно-правові відносини

8. З урахуванням досягнень теорії права та сучасного стану правовідносин можна виділити такі ознаки публічно-правових відносин:

1) ці відносини пов'язані з виконанням державою чи територіальними громадами своїх публічних функцій, зокрема щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина;

2) у цих відносинах домінує публічно-правовий інтерес (прагнення забезпечити блага, які мають загальносуспільну вагу, тобто блага, що є важливими не лише для однієї окремої особи, а для значної кількості людей - громади, суспільства);

3) урегульовані нормами публічного права (передусім це норми, що закріплені в актах конституційного, кримінального, адміністративного, у тому числі фінансового, соціального тощо законодавства; також норми публічного права можуть містити окремі положення цивільного, господарського, сімейного законодавства).

Як правило, у публічно-правових відносинах є суб'єкт, уповноважений виконувати функції держави чи місцевого самоврядування і ці функції не завжди пов'язані з реалізацією влади. Наприклад, публічно-правовими є відносини у сфері освіти між освітнім закладом та особою, яка використовує гарантоване державою право на безоплатне навчання. Те ж саме стосується відносин у сфері охорони здоров'я: наприклад, між державною чи комунальною лікарнею і пацієнтом, якому держава гарантує право на безоплатну медичну допомогу у цих закладах.

Додатковими ознаками публічно-правових відносин, тобто такими, що проявляються не в усіх публічно-правових відносинах, але які характеризують адміністративну юрисдикцію, можна назвати:

1) участь у цих відносинах суб'єкта, який наділений публічно-владними повноваженнями (для визнання відносин публічно-правовими потрібно, щоб суб'єкт, якого наділено публічно-владними повноваженнями, здійснював у цих відносинах ці повноваження; таким суб'єктом, як правило, є державний орган, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа або інший суб'єкт, якому делеговані відповідні повноваження держави чи місцевого самоврядування);

2) можливість суб'єкта владних повноважень, здійснюючи свої повноваження, вирішувати питання про права, свободи, інтереси та обов'язки іншої особи, яка бере участь у правовідносинах;

3) зв'язаність суб'єкта владних повноважень межами, підставами та способом реалізації повноважень, що визначені законом.

Не є публічно-правовими відносини, у які орган влади вступає з метою задоволення власних потреб та інтересів як юридична особа, а не суб'єкт, що наділений публічно-владними повноваженнями (наприклад, оплачує послуги щодо прибирання, опалення свого приміщення, закуповує офісну техніку, канцприладдя для своїх потреб). У цих відносинах він реалізує свою цивільну правосуб'єктність.

Потрібно зауважити, що до юрисдикції адміністративних судів належать не усі публічно-правові спори, а лише ті, одним із учасників у яких є суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції, за незначними винятками, зокрема, у сфері виборчих правовідносин. Тобто не відносяться до адміністративної юрисдикції спори з публічно-правових відносин, де відсутній суб'єкт, який наділений публічно-владними повноваженнями, а також з відносин, де такий суб'єкт хоч і є, але він не здійснює владні управлінські функції (наприклад, з відносин щодо прийняття законів чи ухвалення судового рішення).

Об'єкт адміністративного судочинства

9. Стаття 55 Конституції України не визначає, які саме рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади і місцевого самоврядування чи посадових і службових осіб можуть бути оскаржені, а тому встановлює принцип, відповідно до якого в суді можуть бути оскаржені будь-які їхні рішення, дії та бездіяльність3. Суд не може відмовити у правосудді, якщо особа вважає, що її права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод4. За цією ж логікою побудована і частина друга коментованої статті: до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень. Винятки з цього правила встановлено Конституцією та законами України, які можуть визначати інший порядок судового провадження для таких рішень, дій чи бездіяльності (детальніше про це див. частину другу статті 17 КАСУ і коментар до неї). Тут враховано принцип, за яким жоден правовий акт (нормативний чи індивідуальний) не може бути виведено з-під контролю судової влади на предмет конституційності, законності цього акта чи його відповідності правовому акту вищої сили5.

10. Рішеннями суб'єкта владних повноважень можуть бути як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - це рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб (тобто є персоніфікованими) або які стосуються конкретної ситуації.

Усі рішення суб'єкта владних повноважень повинні бути прийняті на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.

11. Дії суб'єкта владних повноважень - це активна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на права, свободи та інтереси фізичних та юридичних осіб (наприклад, дії щодо вилучення майна, затримання особи тощо).

12. Бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це пасивна поведінка суб'єкта владних повноважень, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод, інтересів фізичної чи юридичної особи (наприклад, неприйняття рішення за заявою особи, ненадання допомоги працівниками міліції, неоприлюднення нормативно-правового акта тощо).

Критерії оцінювання судами рішень, дій та бездіяльності суб'єктів владних повноважень

13. У частині третій коментованої статті закріплено загальні критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн. Суб'єкти владних повноважень повинні враховувати ці критерії-принципи, знаючи, що адміністративний суд керуватиметься ними у разі оскарження відповідних рішень, дій чи бездіяльності. Законодавче закріплення цих критеріїв-принципів також дає можливість фізичній чи юридичній особі сформувати уявлення про якість та природу належних рішень чи дій, які вона має право очікувати від суб'єкта владних повноважень.

14. Прийняття рішень, вчинення (невчинення) дій на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України - за змістом цей критерій випливає з принципу законності, що закріплений у частині другій статті 19 Конституції України: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України".

"На підставі" означає, що суб'єкт владних повноважень:

має бути утворений у порядку, визначеному Конституцією та законами України (далі - законом);

зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

"У межах повноважень" означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. Під встановленими законом повноваженнями прийнято розуміти як ті, на наявність яких прямо вказує закон - так звані "прямі повноваження", так і повноваження, які прямо законом не передбачені, але безпосередньо випливають із положень закону і є необхідними для реалізації суб'єктом владних повноважень своїх функцій (завдань) - так звані "похідні повноваження".

"У спосіб" означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

15. Прийняття рішення, вчинення дії з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, - цей критерій інакше може бути сформульовано як принцип використання повноваження з належною метою. Належною є та мета, що визначена в законі або випливає з його цілей. Для забезпечення дотримання цього принципу доцільно, щоб у законодавчому акті чітко зазначалася мета, задля якої надається повноваження. Цілі закону часто можуть бути виведені з його назви, преамбули або загальних положень. Часто для з'ясування мети повноважень та цілей закону доцільно звертатися до пояснювальної записки відповідного законопроекту та матеріалів його обговорення. Якщо мету повноваження в законі не визначено, то слід виходити із загальної мети, яка визначена у статті 3 Конституції України, - утвердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави.

Використання повноважень з неналежною метою за своїм змістом є зловживанням ними: використання їх нечесно, із протиправними намірами, з недоброю волею, зі спотвореним тлумаченням мети, з якою надано повноваження, з наявністю особистого інтересу у прийнятті рішення або вчиненні дії. Якщо рішення було прийнято для досягнення результатів, на які повноваження суб'єкта владних повноважень аж ніяк не спрямоване, таке рішення має бути визнано протиправним. Так, несумісним з метою повноваження можна визнати рішення місцевої влади провести ремонт на громадському майдані, де заплановано проведення законних акцій протесту, для того, щоб їм перешкодити, хоча потреби у такому ремонті немає. Так само несумісним з метою повноваження можна визнати рішення керівника органу про ліквідацію посади в органі і звільнення у зв'язку з цим державного службовця з цієї посади, якщо таким рішенням керівник органу хотів лише позбутися "небажаного" співробітника.

16. Прийняття рішення, вчинення (невчинення) дії обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії. Цей критерій відображає принцип обґрунтованості рішення або дії. Він вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, висновки експертів тощо. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.

17. Прийняття рішення, вчинення дії безсторонньо (неупереджено) - цей критерій-принцип зобов'язує суб'єкта владних повноважень не мати упередженого ставлення до особи у своїх рішеннях та діях. Упереджено ставитися означає бути прихильним до особи чи навпаки поводитися з нею дискримінаційно через особисту симпатію чи антипатію або через власний інтерес у справі (фінансовий, родинний тощо), соціальний (корпоративний) інтерес, пов'язаний із належністю до певної спільноти, професії тощо. Приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.

18. Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії добросовісно (із лат.: bona fide - щиро, правдиво, чесно, без обману; bona fides - чесний та щирий намір) - цей критерій-принцип вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії. Добросовісне прийняття рішень, вчинення дій чи допущення бездіяльності не заперечує можливості відхилення при цьому від закону, однак виключає умисел на таке порушення.

19. Прийняття рішення, вчинення (невчинення) дій розумно (розсудливо). Під нерозсудливими (інакше - безглуздими, ірраціональними) рішеннями, діями, бездіяльністю суб'єкта владних повноважень можна розуміти такі, яких жоден суб'єкт владних повноважень не міг би допустити, діючи відповідно до здорового глузду та обов'язків, покладених на нього законом. Нерозсудливими слід вважати також рішення, дії, бездіяльність, що є неприпустимими з погляду законів логіки та загальноприйнятих моральних стандартів.

20. Прийняття рішення, вчинення дій з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, - метою цього критерію-принципу є запобігання та усунення несправедливої (безпідставної) дискримінації. Суб'єкт владних повноважень повинен забезпечити рівне ставлення до осіб під час прийняття рішення або вчинення дії за однакових (схожих) обставин. Це, звичайно, не означає ігнорування індивідуальних обставин кожної справи, а означає, що за схожих умов мають бути враховані принципи та підходи, які були застосовані під час розгляду подібної справи.

Несправедлива дискримінація буде відсутня, якщо орган надаватиме переваги певним категоріям осіб, виходячи із законних підстав та розумних об'єктивних обставин. Наприклад, не можна говорити про несправедливу дискримінацію, якщо суб'єкт владних повноважень надаватиме першочергове право на прийом вагітним жінкам, інвалідам тощо.

Принцип рівності (недискримінації) тісно пов'язаний із принципом безсторонності (неупередженості), адже упереджене ставлення може виявлятися у дискримінації особи.

21. Прийняття рішень, вчинення дій пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване ці рішення (дії), - цей критерій відображає принцип пропорційності (адекватності). Дотримання принципу пропорційності особливо важливе при прийняті рішень або вжитті заходів, які матимуть вплив на права, свободи та інтереси особи. Метою дотримання цього принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямовані рішення або дії суб'єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи. Принцип пропорційності, зокрема, передбачає, що:

1) здійснення повноважень, як правило, не має спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, яких заплановано досягти;

2) якщо рішення або дія можуть обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження мають бути виправдані необхідністю досягнення важливіших цілей;

3) несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення чи дії;

4) для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш "шкідливі" засоби.

Таким чином, принцип пропорційності має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення.

22. Прийняття рішення з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення - цей критерій випливає з принципу гласності прийняття рішень. Суб'єкт владних повноважень повинен застосовувати його, приймаючи рішення, що матиме вплив на права, свободи чи інтереси особи, особливо, якщо це рішення може мати несприятливі наслідки для особи. Особа, щодо якої приймають рішення, має право бути вислуханою суб'єктом владних повноважень: вона може наводити обставини та докази на їх підтвердження, правові аргументи тощо. Ця вимога не є обов'язковою, якщо спілкування із суб'єктом владних повноважень відбувається письмово і повноваження суб'єкта владних повноважень не є дискреційним. Наприклад, якщо для надання адміністративної послуги необхідно надати певні документи і за їх наявності суб'єкт владних повноважень зобов'язаний надати цю послугу, то немає сенсу у наданні особі можливості бути вислуханою.

Принцип гласності також вимагає від суб'єкта владних повноважень забезпечити особі доступ до інформації про обставини, які можуть бути покладені в основу рішення. Вибір способу надання інформації особі є прерогативою суб'єкта владних повноважень. Наприклад, через місцеві засоби масової інформації або поштою мешканці будинку можуть бути повідомлені про готування рішення щодо будівництва і відкриття автозаправки неподалік будинку. Звичайно, що дотримання цього принципу має бути узгоджено з положеннями законів про доступ до різних видів інформації.

Принцип гласності включає право особи на допомогу з боку суб'єкта владних повноважень у вигляді роз'яснення її прав, процедур тощо, а також право на захист, право мати представника, право знати про рішення, прийняте суб'єктом владних повноважень.

23. Прийняття рішення, вчинення дії своєчасно, тобто протягом розумного строку - цей критерій-принцип означає не лише необхідність дотримання часових рамок, що визначені у нормативно-правових актах, а й ухвалення рішення або вчинення дії протягом розумного строку, без невиправданого для конкретної ситуації зволікання. Тривалість розумного строку залежить від складності певного питання, нагальності його вирішення, кількості людей, залучених до справи, їхньої поведінки тощо.

24. Під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім зазначеним вимогам (пункт 1 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" від 6 березня 2008 року N 2).

Встановлення невідповідності діяльності суб'єкта владних повноважень хоча б одному із зазначених критеріїв для оцінювання його рішень, дій та бездіяльності може бути підставою для задоволення адміністративного позову, однак лише за умови, що встановлено порушення прав, свобод та інтересів позивача. Якщо ж права, свободи та інтереси позивача не були порушені, суд повинен відмовити у задоволенні позову і постановити окрему ухвалу, якою звернути увагу суб'єкта владних повноважень на недопустимість відхилення від принципів адміністративної процедури.

Зарубіжний досвід

25. Зазвичай у європейських країнах адміністративні суди при перевірці адміністративних актів не втручаються у вільний розсуд органів публічної адміністрації. Однак там такий розсуд чітко регламентований правом (насамперед процедурними нормами, що регулюють діяльність публічної адміністрації), що дає можливість адміністративним судам контролювати здійснення й дискреційних повноважень органів.

Наприклад, у Німеччині відповідно до § 114 Положення про адміністративні суди суд, розглядаючи питання дискреції адміністративного органу, обмежується перевіркою лише того, чи відповідають рішення, дії чи бездіяльність адміністративного органу межам власного розсуду, які передбачені законом, або меті уповноваження діяти на власний розсуд. На основі цього суд може констатувати протиправність рішення, дії чи бездіяльності адміністративного органу.

В Естонії, якщо установа, посадова чи інша особа, що здійснює публічно-правові адміністративні функції, уповноважені діяти дискреційно (на власний розсуд), то суд перевіряє також дотримання під час видання адміністративного акта чи вчинення дії меж і цілей дискреції, а також принципів пропорційності і рівного поводження з усіма, а також інших загальновизнаних принципів права (частина шоста статті 19 Адміністративного процесуального кодексу Естонії).

Рекомендована література

Георгієвський Ю. В. Адміністративна юстиція: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.2007 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2004. - 19 с.

Основи адміністративного судочинства та адміністративного права / Навч. посібник / За заг. редакцією Куйбіди Р. О., Шишкіна В. І. - К.: Старий світ, 2006. - С. 79 - 86, 373 - 387, 427 - 451.

Перепелюк В. Г. Адміністративне судочинство: проблеми практики. - К.: Конус-Ю, 2007. - С. 20 - 25.

Шишкін В. Завдання адміністративного судочинства // Право України. - 2005. - N 11. - С. 11 - 14.