Мы ВКонтакте

Стаття 70. Належність та допустимість доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

3. Докази, одержані з порушенням закону, судом при вирішенні справи не беруться до уваги.

4. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Коментар:

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття встановлює правила належності доказів, які визначають об'єктивну можливість доказу підтверджувати обставину, що має значення для вирішення справи, а також правила допустимості доказів, що визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину у справі.

2. Правила належності доказів спрямовані на досягнення процесуальної економії через усунення з судового розгляду доказів, які не мають значення для вирішення справи.

3. Правила допустимості доказів встановлені задля досягнення справедливості, об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися задля досягнення легітимної мети. Інакше правосудність судового рішення, ухваленого з урахуванням нелегітимного доказу, завжди залишатиметься під сумнівом.

Належність доказів і предмет доказування

4. Належними вважаються докази, що містять інформацію щодо предмета доказування.

5. Предметом доказування, згідно з частиною першою статті 138 КАСУ, є обставини (факти), якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду, розмір судових витрат тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі. Водночас до предмета доказування не включають обставини, визнані сторонами, якщо у суду не виникає сумніву щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання, а також інші обставини, які не належить доказувати (стаття 72 КАСУ).

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року N 9 "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції" при судовому розгляді предметом доказування є факти, які становлять основу заявлених вимог і заперечень проти них або мають інше значення для правильного розгляду справи (причини пропуску строку позовної давності та ін.), і підлягають встановленню для прийняття судового рішення. З'ясуванню і перевірці доказами підлягають також причини і умови, які сприяли правопорушенню або виникненню спору. Видається за можливе застосування цього положення і в адміністративному процесі, адже стаття 166 КАСУ уповноважує суд постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

6. Узагальнено алгоритм встановлення предмета доказування можна визначити у такий спосіб:

1) визначення предмета (вимог) позову;

2) визначення кола обставин, наявність яких відповідно до закону необхідна для застосування встановлених ним правових наслідків, щоб ухвалити рішення щодо вимог позову;

3) вилучення із цього кола обставин, які відповідно до статті 72 КАСУ не потрібно доказувати.

Алгоритм визначення належності доказів

7. Чи містить доказ інформацію щодо предмета доказування, суд може визначити, вирішуючи клопотання особи про виклик свідка, про витребування доказу або приєднання доказу до матеріалів справи тощо. Адже особа завжди вказує, яку обставину може підтвердити доказ.

8. Заявляючи клопотання, сторона чи інша особа, яка бере участь у справі, має право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження вимог або заперечень (частина друга коментованої статті). Інша сторона має право заперечувати проти задоволення цього клопотання, посилаючись на те, що доказ не є належним.

9. Вирішуючи питання щодо належності доказу, суд може керуватися таким алгоритмом:

1) визначення, чи належить обставина, для встановлення якої особа, яка бере участь у справі, просить залучити доказ, до предмета доказування;

2) визначення, чи може бути об'єктивний зв'язок між доказом і обставиною, що належить встановити.

Якщо відповіді на обидва питання позитивні, то доказ потрібно залучити до справи як належний. У разі якщо суд не бере доказ до розгляду з мотивів, що він не є належним, суд повинен своєю ухвалою відмовити у задоволенні клопотання та обґрунтувати відмову.

10. Можливі випадки, коли те, що доказ все-таки не є належним, з'ясовується в процесі його дослідження, тоді суд у мотивувальній частині постанови повинен зазначити про це і про мотиви, з яких він вважає, що доказ не є належним.

11. Обсяг належних доказів у справі може змінюватись у разі зміни позивачем фактичних підстав і предмету позову.

Правила допустимості доказів

12. Виходячи з коментованої статті, недопустимими є такі докази:

1) докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом;

2) докази, які походять із інших засобів доказування, ніж ті, що визначені законом для підтвердження певних обставин.

13. Суд може встановити, що доказ є недопустимим:

1) під час розгляду клопотання про залучення доказу - у цьому випадку суд відмовляє у задоволенні клопотання із зазначенням мотивів, з яких він вважає доказ недопустимим;

2) під час дослідження доказів - тоді суд припиняє дослідження цього доказу і виключає його з числа доказів у справі;

3) після дослідження доказів - тоді суд, ухвалюючи рішення, не бере відповідного доказу до уваги, а в мотивувальній частині постанови зазначає про недопустимість доказу і наводить відповідне обґрунтування;

4) в суді вищої інстанції - тоді суд вищої інстанції має повноваження змінити або скасувати судове рішення, ухвалене з урахуванням недопустимого доказу;

5) під час провадження за нововиявленими обставинами - у цьому випадку суд, що здійснює цей вид провадження, скасовує судове рішення у справі та постановляє нове без урахування недопустимого доказу (наприклад, якщо доказ, покладений в основу рішення, було сфальсифіковано).

Докази, одержані з порушенням порядку, встановленого законом

14. Недопустимі за частиною третьою коментованої статті докази можна поділити на:

1) докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами матеріального права (наприклад, запис телефонної розмови, який проводився без рішення суду, або фото із зображенням особи у приватній обстановці, зроблене без її згоди);

2) докази, одержані з порушенням порядку, встановленого нормами процесуального права (наприклад, показання повнолітнього свідка, надані без попередження його про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання).

15. До цієї категорії доказів можна віднести і сфальсифіковані докази. Детальніше про сфальсифіковані докази див. частину третю статті 143 і частину четверту статті 146 КАСУ та коментарі до ст. 143 та до ст. 146 КАСУ.

Докази, які походять із нелегітимних засобів доказування

16. Випадки, коли певні обставини у справі повинні бути підтверджені визначеними засобами доказування (або не можуть бути підтверджені певними засобами доказування), встановлені:

1) нормами матеріального права. Наприклад, частина перша статті 218 ЦКУ передбачає, що рішення суду щодо факту вчинення правочину, для якого закон встановлює обов'язкову письмову форму, в іншій формі не може ґрунтуватися на свідченнях (показаннях) свідків;

2) нормами процесуального права. Наприклад, завідома неправдивість показань свідка або неправильність висновку експерта як нововиявлені обставини за пунктом 2 частини другої статті 245 КАСУ повинні бути підтверджені вироком суду, що набрав законної сили.

Випадки, коли обставини у справі повинні бути підтверджені певними засобами доказування, зустрічаються у законах нечасто.