Мы ВКонтакте

Стаття 71. Обов'язок доказування

1. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

2. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

3. Якщо особа, яка бере участь у справі, не може самостійно надати докази, то вона повинна зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані, та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази. Про витребування доказів або про відмову у витребуванні доказів суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про відмову у витребуванні доказів окремо не оскаржується. Заперечення проти неї може бути включене до апеляційної чи касаційної скарги на рішення суду, прийняте за наслідками розгляду справи.

4. Суб'єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов'язку суд витребовує названі документи та матеріали.

5. Суд може збирати докази з власної ініціативи.

6. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.

Коментар:

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття визначає, як розподіляються обов'язки щодо доказування і подання доказів між особами, які беруть участь у справі, та передбачає активну роль суду у процесі доказування.

2. Стаття спрямована на забезпечення повного з'ясування обставин у справі на основі поєднання принципів змагальності та офіційності.

Розподіл обов'язків щодо доказування

3. За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона (частина перша коментованої статті). Такий самий обов'язок є і в третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, оскільки вона за процесуальним становищем прирівняна до позивача.

Крім сторін, докази мають право подавати й інші особи, які беруть участь у справі.

Немає потреби доводити обставини, які не підлягають доказуванню відповідно до статті 72 КАСУ (див. коментар до ст. 72 КАСУ).

4. Однак в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості (частина друга коментованої статті). Оскільки таких справ найбільше з-поміж інших справ, то фактично загальним є правило про те, що тягар доказування правомірності своїх рішень, дій чи бездіяльності покладається на відповідача - суб'єкта владних повноважень. Йдеться не лише про справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень фізичними чи юридичними особами за пунктом 1 частини першої статті 17 КАСУ, а про всі адміністративні справи, у яких оскаржується рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень - справи з відносин публічної служби, частина виборчих спорів тощо.

Презумпція винуватості суб'єкта владних повноважень

5. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов.

Зазначена презумпція значно посилює позиції невладної особи (людини), якій бракує правових знань, щоб самостійно довести перед судом слушність своїх тверджень. Потенційний обов'язок суб'єкта владних повноважень довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності в суді посилює його відповідальність при прийнятті рішень, вчиненні інших дій чи допущенні бездіяльності.

6. Зазвичай суб'єкт владних повноважень повинен спростувати презумпцію своєї винуватості, адже вона дає можливість вважати встановленою неправомірність його рішень, дій чи бездіяльності. Позивач не зобов'язаний доводити ці обставини.

Однак це аж ніяк не означає, що кожен адміністративний позов, навіть очевидно необґрунтований та безпідставний, зобов'язує суб'єкта владних повноважень забезпечувати своє представництво у кожному такому процесі. З презумпції винуватості суб'єкта владних повноважень не випливає його автоматичний програш у справі, якщо він ніяким чином не відреагував на позов або просто його не визнав.

Презумпція винуватості не є абсолютною, як у судовому процесі прецедентної системи права, де відсутність заперечення позову та нез'явлення відповідача у судове засідання розцінюється судом як визнання позову і тягне за собою програш відповідача. Презумпція винуватості суб'єкта владних повноважень - відповідача означає припущення, що повідомлені позивачем обставини у справі про рішення, дії, бездіяльність відповідача і про порушення права, свободи чи інтересу відповідають дійсності, доки відповідач їх не спростує на основі доказів. Отож застосування принципу презумпції винуватості суб'єкта владних повноважень не обумовлює його автоматично програшного становища у справі. Невиконання обов'язку відповідача довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, не звільняє суд від обов'язку ухвалити справедливе і правосудне судове рішення. Однак презумпція винуватості позбавляє суд необхідності перевіряти повідомлені позивачем обставини, якщо вони не викликають обґрунтованого сумніву.

Обов'язок суб'єкта владних повноважень подати усі докази

7. В адміністративному судочинстві позивачем, як правило, є фізична чи юридична особа, а основна частина доказів у справі акумулюється у відповідача - суб'єкта владних повноважень, адже вирішуючи те чи те питання суб'єкт владних повноважень збирає цілу низку матеріалів. Отож особа перебуває у гіршому становищі щодо можливості збору і подання доказів порівняно із суб'єктом владних повноважень. До того ж, необізнаний у бюрократичному механізмі громадянин погано орієнтується у тому, які докази можуть підтвердити обставини, на які він посилається. Тому суб'єкт владних повноважень - відповідач у справі зобов'язаний подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі, незалежно від того, на чию користь вони можуть бути використані - на користь відповідача чи навіть позивача.

У разі невиконання цього обов'язку суд своєю ухвалою витребовує названі документи та матеріали (частина четверта коментованої статті). Невиконання ухвали про витребування доказів може мати наслідком застосування такого заходу процесуального примусу, як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом (стаття 271 КАСУ). Якщо ж суб'єкт владних повноважень не надає наявні у нього докази, на які сам посилається на підтвердження своєї позиції, тоді суд вирішує адміністративну справу на основі доказів, що є у ній (частина шоста коментованої статті).

Роль суду у доказуванні

8. Принцип офіційності в адміністративному судочинстві обумовлює низку особливостей у процесі доказування. Суд не є пасивним спостерігачем за тим, що подають особи, які беруть участь у справі, на обґрунтування своїх вимог. Тягар збору доказів на відміну від цивільного судочинства лежить не лише на сторонах.

Суд, щоб правильно встановити фактичний бік справи, наділено повноваженням як за клопотанням особи, яка бере участь у справі, так і з власної ініціативи збирати докази (частини третя, п'ята коментованої статті). Особа може заявити клопотання про витребування доказів, якщо не може самостійно надати докази. Щоб клопотання було задоволено, їй слід зазначити причини, через які ці докази не можуть бути надані (причини мають бути лише поважними), та повідомити, де вони знаходяться чи можуть знаходитися. Суд сприяє в реалізації цього обов'язку і витребовує необхідні докази відповідною ухвалою, що надсилається особам, у яких знаходиться доказ.

Наслідки неподання доказів особою, яка бере участь у справі

9. Частина шоста коментованої статті спрямована на дисциплінування осіб, які беруть участь у справі. Суд не може ухвалювати свої рішення на основі припущень. Тому якщо особа стверджує про певну обставину, вона має довести це доказами. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів і не зобов'язаний проявляти будь-яку ініціативу.

Це обумовлено тим, що особа повинна добросовісно ставитися до своєї справи і виконання своїх обов'язків. Якщо вона цього не робить, суд не має працювати замість цієї особи. Однак необхідно звернути увагу, що суд не повинен проявляти ініціативи щодо витребування доказу лише в тому випадку, якщо доказ може підтвердити обставини, на які посилається саме та особа, яка його не подала, та цей доказ не надано з поважної причини.

Поважною слід визнавати причину, яка зумовила об'єктивну неможливість своєчасного подання доказу за добросовісного ставлення особи до виконання своїх процесуальних обов'язків.

Відмінність від цивільного судочинства

10. Цивільне судочинство більш вимогливе, ніж адміністративне, до обов'язку сторін довести обставини, на які вони посилаються. Повнота встановлення обставин у справі там залежить від сторін, - суд не проявляє ініціативи щодо збору доказів, тоді як в адміністративному судочинстві запроваджено більш активну роль суду, щоб вирівняти заздалегідь нерівні можливості сторін щодо доказування обставин у справі.