Мы ВКонтакте

Стаття 240(1). Прийняття рішень органом, що розглядає трудові спори, у разі неможливості поновлення працівника на роботі внаслідок припинення діяльності підприємства, установи, організації

У разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 49-3 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України "Про зайнятість населення".

Коментар:

1. Якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство повністю не ліквідоване (не закінчена процедура його ліквідації), відповідачем у справі, на якого покладається обов'язок поновлення на роботі, є підприємство, хоч би і почалася або продовжувалася на цей день ліквідація підприємства. Тому саме по собі прийняття рішення про ліквідацію підприємства не може бути підставою для відмови в позові про поновлення на роботі і перекладення обов'язку здійснити на користь працівника визначені законодавством виплати на іншого суб'єкта, зазначеного в ст. 2401 КЗпП. Навіть якщо вважати ліквідатора самостійним суб'єктом у правовідносинах, які виникають у процедурі ліквідації підприємства, визнаного банкрутом (ст. 25 - 26 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"), позов про поновлення на роботі не повинен пред'являтися до ліквідатора. Відповідачем і в цьому випадку є підприємство.

2. Якщо на день прийняття судом рішення про поновлення працівника на роботі підприємство вже ліквідовано, суд повинен притягти до участі в справі суб'єктів, зазначених у ст. 2401 КЗпП.

3. Ліквідаційна комісія сама по собі не є суб'єктом трудо-правових або цивільно-правових відносин. Але можлива ситуація, коли протягом деякого часу після ліквідації підприємства вона буде існувати. Так, п. 1 ст. 21 Закону "Про господарські товариства" передбачено, що майно (кошти) товариства розподіляється між учасниками товариства в порядку і на умовах, установлених законом та установчими документами товариства, в шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію. Це правило, на наш погляд, слід розуміти як заборону розподілу майна до закінчення зазначеного строку. Отже, після припинення господарського товариства до закінчення розподілу його майна суд може покласти обов'язок виплатити середню заробітну плату за час вимушеного прогулу та вихідну допомогу на ліквідаційну комісію. Але практично притягти ліквідаційну комісію або її голову до участі у спорі навряд чи можливо, тому що ліквідаційна комісія не наділяється цивільною процесуальною правоздатністю.

4. Притягнення до справи як відповідача власника, на якого зазначається в ст. 2401 КЗпП, можливе. Але потрібно з'ясувати, кого ж законодавець має на увазі, коли веде мову про власника. Поняття "власник", яке вживається в цій статті, не тотожне цьому ж поняттю, як воно вживається в ст. 21 КЗпП і в цілому в цьому Кодексі. Законодавець у дужках у ст. 2401 КЗпП розкриває зміст поняття "власник", чого він не робить у жодній іншій статті Кодексу законів про працю.

5. Під поняттям "власник" у ст. 2401 КЗпП розуміється насамперед орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації. Такими є органи виконавчої влади (ст. 4 Закону України "Про управління об'єктами державної власності"), виконавчі органи сільських, селищних, міських рад (підпункт 1 п. "а" ст. 29 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні"). Отже, ці органи визначені законодавством досить чітко.

6. Правонаступника при ліквідації, як правило, не буває. Але зустрічаються такі випадки, коли органи виконавчої влади приймають рішення про ліквідацію підприємства, установи, організації і визначають правонаступника. Слід мати на увазі, що правонаступник, як це випливає з частини третьої ст. 184 КЗпП, несе обов'язок не лише виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але й працевлаштування працівників, зазначених в цій статті.

7. На нашу думку, зміст ст. 2401 КЗпП не дає підстав для твердження про те, що в дужках у цій статті цілком розкрито зміст поняття "власник", як його законодавець розуміє в цій статті. У дужках вказується лише на те, що під власником розуміються деякі певні суб'єкти. Разом з тим під терміном "власник" в цій статті слід розуміти не тільки орган управління майном або правонаступника, а і справжнього власника. Отже, на власника підприємства, установи, організації, не зазначеного прямо в ст. 2401 КЗпП, суд може покласти обов'язок виплатити працівникові заробітну плату за час вимушеного прогулу, а також здійснити виплату вихідної допомоги, якщо підприємство на день винесення рішення суду ліквідовано.

Відповідно до ст. 2401 КЗпП власник відповідає по боргах створеного ним підприємства. Це положення не відповідає загальному правилу ч. 3 ст. 96 Цивільного кодексу України, однак воно відповідає винятку з цього правила, викладеному там же. Це не допускає заперечень проти чинності положення, що розглядається, і дає підставу для висновку про те, що учасник (засновник) юридичної особи може бути притягнений до участі в справі про поновлення на роботі і на нього судом може бути покладений обов'язок виплатити на користь працівника середню заробітну плату за весь час вимушеного прогулу, а також здійснити виплату вихідної допомоги, якщо це передбачено законодавством.

8. Однак покласти відповідальність за зазначені виплати підприємства на користь працівників на власника, на наш погляд, можливо лише в тому випадку, коли власник безпосередньо є суб'єктом цивільного права. Іншими словами, цей обов'язок можуть нести засновники приватних, дочірніх та деяких інших підприємств. Якщо ж засновників кілька, то вони окремо від створеного ними підприємства іншого суб'єкта права не створюють. Таке підприємство єдиного організаційно та юридично оформленого власника-суб'єкта права не має. Покласти відповідальність на кількох суб'єктів - засновників підприємства неможливо, оскільки таким шляхом можна дійти висновку, що цю відповідальність можна покласти на акціонерів, яких може бути тисячі. А це практично неможливо. Коли ж ми визнаємо можливим покласти відповідальність відповідно до ст. 2401 КЗпП на двох співзасновників, то зупинитися на якомусь числі неможливо. Це число може встановити лише законодавець. Оскільки він його не встановив, треба зупинитися на тому, що кілька власників, як вони розуміються в ст. 96 Цивільного кодексу України, не можуть відповідати перед працівником відповідно до ст. 2401 КЗпП (крім випадків, коли така відповідальність випливає із спеціальних норм). Такими спеціальними нормами є правила про субсидіарну відповідальність засновників (учасників, членів) деяких видів підприємств - членів виробничих кооперативів, крім сільськогосподарських (ст. 27 Закону "Про кооперацію"), учасників повних товариств та учасників командитних товариств з повною відповідальністю (ст. 74, 77 Закону "Про господарські товариства"), учасників товариств з додатковою відповідальністю (ст. 65 того ж Закону), в тому числі довірчих товариств (ст. 2 Декрету "Про довірчі товариства").

9. Стаття 493 КЗпП з Кодексу законів про працю виключена. Тому посилання на цю статтю в тексті коментованої статті втратило юридичне значення.