Мы ВКонтакте

Стаття 49. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності

1. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

1) два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

2) три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

3) п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

4) десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;

5) п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

2. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років.

3. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.

4. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.

5. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у статтях 437 - 439 і частині першій статті 442 цього Кодексу.

Коментар:

1. Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності вважається істотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок спливу певного проміжку часу, що істотно позначається на досягненні мети покарання, виконанні завдань загальної і спеціальної превенції. Враховується також презумпція про втрату повністю або значною мірою суспільної небезпечності особи, яка тривалою законослухняною поведінкою після вчинення злочину демонструє своє виправлення. Покарання, призначене після того, як сплинув тривалий строк, є несправедливим актом, несумісним з принципом гуманізму, набуває рис необґрунтованої помсти з боку держави. Крім того, тривалий проміжок часу з моменту вчинення злочину істотно перешкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття і розслідування злочину, об'єктивний розгляд кримінальної справи в суді.

2. Передбачений ст. 49 вид звільнення від кримінальної відповідальності застосовується за наявності трьох умов: 1) закінчення зазначених у законі строків; 2) невчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості; 3) неухилення особи від слідства або суду.

Строки давності диференційовані залежно від виду вчиненого злочину, а щодо злочинів невеликої тяжкості - від виду передбаченої у санкції статті покарання. Про порядок визначення виду злочину за наявності кількох частин статті Особливої частини КК, альтернативної санкції такої статті тощо див. коментар до ст. 12. У разі, коли особа одночасно вчинила декілька злочинів, строки давності стосовно кожного із діянь, які складають ідеальну сукупність злочинів, обраховуються самостійно.

Із буквального тлумачення ч. 1 ст. 49 і ст. 51 випливає, що чинний кримінальний закон не встановлює будь-якого строку давності у тому разі, коли в санкції норми Особливої частини КК як максимальне покарання за злочин передбачено тримання у дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62).

3. Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину (про час вчинення злочину див. коментар до ст. 4). При вчиненні готування до злочину або замаху на злочин строк давності починає спливати з дня припинення злочинного діяння з причин, не залежних від волі винного.

Визначаючи початковий момент обчислення строку давності щодо співучасника у злочині, слід виходити із засад аналізованого інституту (див. п. 1 цього коментарю). Таким моментом слід визнавати: 1) для підбурювача, а так само для організатора і пособника, поведінка яких відповідно до їх ролі у кримінально караному діянні мала місце до вчинення злочину виконавцем, - час вчинення злочину виконавцем; 2) для організатора і пособника, дії яких вчинювались після скоєння злочину виконавцем, - час фактичного завершення дій таких співучасників.

Строки давності починають спливати з 0 годин тієї доби, яка настає після доби вчинення злочину; строк давності закінчується після того, як сплила передбачена ст. 49 кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.

4. Стаття 49 не передбачає особливостей перебігу строків давності у разі вчинення триваючих і продовжуваних злочинів. При триваючих злочинах протиправна поведінка, яка йде за первісним актом злочинного посягання і охоплюється складом злочину, має невизначено тривалий характер, тобто вона може здійснюватись як завгодно довго. Строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно ним зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів він ухилявся). Якщо визнати початковим моментом перебігу строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за триваючий злочин час вчинення первісної дії чи бездіяльності, яка вже утворює закінчений склад злочину, то реалізація такого підходу здатна потягти за собою фактичну безкарність злочинних посягань, які можуть тривати роками. У разі вчинення продовжуваного злочину строк давності починає спливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний різновид одиничного злочину (див. ст. 32 і коментар до неї).

5. Закон (ч. 1 ст. 49) чітко встановлює кінцевий момент перебігу строків давності. Ним є день набрання вироком суду законної сили. Ніякі процесуальні рішення щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності згідно з чинним КК перебіг строків давності не переривають. Така позиція узгоджується з принципом презумпції невинуватості (ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КК), захищає осіб, кримінальні справи, щодо яких невиправдано довго знаходяться в органах дізнання, досудового слідства і суді. Якщо строк давності сплив до набрання законної сили обвинувальним вироком суду, особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за ст. 49 незалежно від того: 1) на якій стадії процесу перебувала порушена щодо неї кримінальна справа і 2) як ця особа поводила себе (наприклад, обвинувачений може умисно затягувати проведення досудового слідства). До набрання чинності КК 2001 р. у судовій практиці панував більш обґрунтований підхід, згідно з яким строки давності закінчувались в день винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або про віддання до суду у справах, які порушувались не інакше як за скаргою потерпілого.

6. Під ухиленням від слідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності (ч. 2 ст. 49), розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважних причин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, і перехід її на нелегальне становище тощо). Якщо ухилення від слідства або суду набуває форми вчинення злочину середньої тяжкості або більш тяжкого злочину (наприклад, ст. 393), застосовується положення не про зупинення строку давності (ч. 2 ст. 49), а про переривання цього строку (ч. 3 ст. 49). Не є такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома правоохоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується, а також особа, хоч і відома таким органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено. Якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у ч. 1 ст. 49, не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття у зв'язку із закінченням строків давності.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затримання, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, зазначений у законі.

КК 2001 р. залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційований строк давності, по закінченні якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду. Особа, яка тривалий час переховувалась від правоохоронних органів, не повинна решту свого життя перебувати під загрозою кримінального переслідування.

7. Давність не може розглядатись як вибачення злочинцю за вчинене незалежно від його наступної поведінки. Переривання перебігу строку давності відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє юридичне значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають. Перебіг давності не може вважатись перерваним, якщо справа про вчинення нового злочину закрита за недоведеністю злочину.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин триває, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.

8. За загальним правилом, перебіг зазначених у законі строків давності є підставою обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Частина 4 ст. 49 встановлює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, що вчинили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування цього виду звільнення від кримінальної відповідальності вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для особливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативного звільнення від кримінальної відповідальності. У разі, коли суд зробить висновок про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, постановлюється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язковому порядку замінюється на позбавлення волі на певний строк, який визначається судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.

9. Відповідно до норм міжнародного права ч. 5 ст. 49 передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438), застосування зброї масового знищення (ст. 439), геноцид (ч. 1 ст. 442), повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності незалежно від часу, який минув з моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів проти миру та безпеки людства. Такі особи можуть бути засуджені у тому числі до довічного позбавлення волі.

10. Про особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх у зв'язку із закінченням строків давності див. ст. 106 та коментар до неї.

* * *

Конституція України (статті 8, 9, 62).

Конвенція про попередження злочинові геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 р. Ратифікована СРСР 18 березня 1954 р.

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 листопада 1968 р. Ратифікована СРСР 25 березня 1969 р. (статті 1, 2, 4).

Статут міжнародного воєнного трибуналу від 8 серпня 1945 р. (ст. 6).

Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 р. (статті 111, 12, 89, 401).

Закон України "Про ратифікацію Європейської конвенції про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів" від 6 березня 2008 р.

Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 р. "Про покарання осіб, винних у злочинах проти миру і людяності та воєнних злочинах, незалежно від часу вчинення злочинів".