Мы ВКонтакте

Стаття 69-1. Призначення покарання за наявності обставин, що пом'якшують покарання

1. За наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.

Коментар:

1. Статтею 691 визначаються правила, відповідно до яких строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу за сукупності таких умов:

1) покарання підсудного пом'якшують обставини, передбачені пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу. До таких обставин віднесені з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину (п. 1 ч. 1 ст. 66), а також добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди (п. 2 ч. 1 ст. 66). Буквальне тлумачення тексту ст. 691, в якій законодавцем застосовано єднальний сполучник "та", дозволяє стверджувати, що під "наявністю обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу" слід розуміти наявність обох обставин, передбачених вказаними пунктами частини 1 ст. 66, у будь-якому їх сполученні (наприклад, в одних випадках може мати місце з'явлення із зізнанням, щире каяття і добровільне відшкодування завданого збитку, в інших - активне сприяння розкриттю злочину й усунення заподіяної шкоди, в третіх - щире каяття і усунення заподіяної шкоди);

2) відсутні обставини, що обтяжують покарання. Йдеться про відсутність усіх передбачених ч. 1 ст. 67 обставин, які обтяжують покарання. Наявність же хоча б однієї з цих обставин виключає можливість застосування ст. 691. У ст. 691 під обставинами, що обтяжують покарання, розуміються тільки обставини, передбачені ч. 1 ст. 67, але не аналогічні за назвою обставини, передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, що впливають на його кваліфікацію;

3) підсудний визнає свою вину. Йдеться про визнання підсудним своєї вини у вчиненні злочину, який йому інкримінується - визнання вини в іншому злочині до уваги не береться. У процесі розгляду справи, виходячи із сукупності всіх її обставин, суд має встановити, є таке визнання щирим чи удаваним - виходячи із загального змісту ст. 691 удаване визнання вини, не поєднане із зізнанням, щирим каяттям або активним сприянням розкриттю злочину, не повинно оцінюватися як таке. Визнання підсудним своєї вини має бути всебічно перевірене. У разі зміни підсудним показань, даних під час досудового слідства, суд має з'ясувати причину цього, ретельно перевірити всі його показання і дати їм належну оцінку.

2. За вказаних вище умов суд зобов'язаний (а не має право) призначити покарання, строк або розмір якого не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Наприклад, якщо ч. 3 ст. 185 передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до шести років, то суд не може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк більше чотирьох років.

3. Особливістю передбачених чинним КК України покарань є те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дає змогу суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання. Отже, зазначені види покарань мають свої межі: максимальний строк або розмір.

4. Різними санкціями статей (санкціями частин статей) Особливої частини КК як найбільш суворі види основного покарання передбачені: штраф - від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, частинами 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220); позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю - до п'яти років; громадські роботи - до двохсот сорока годин; виправні роботи - до двох років із відрахуванням у дохід держави до двадцяти відсотків заробітку засудженого; службове обмеження для військовослужбовців - до двох років із відрахуванням у дохід держави до двадцяти відсотків суми грошового забезпечення засудженого; арешт - до шести місяців; обмеження волі - до п'яти років; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця - до двох років; позбавлення волі на певний строк - до п'ятнадцяти років. Деякі особливості мають максимальні межі покарань, які застосовуються до неповнолітніх: штраф призначається в межах до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; громадські роботи - до ста двадцяти годин; виправні роботи - до одного року; арешт - до сорока п'яти діб; позбавлення волі на певний строк, залежно від категорії вчиненого злочину та віку неповнолітнього (статті 99 - 102). При цьому підрахунок строку або розміру покарання треба робити, з огляду на максимальний строк покарання, передбаченого конкретною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини, а не визначеного Загальною частиною КК.

5. Положення ст. 691 в частині призначення покарання не поширюються на такий вид покарання, як довічне позбавлення волі, оскільки цей вид покарання, на відміну від усіх інших видів покарань (крім також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу), не має встановлених законом меж, що не дає можливості суду обирати певний розмір покарання (під межами покарань розуміються часові, грошові, майнові або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (статті 52 - 63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.

Отже, при призначенні покарання за злочин, за який передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, за наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66, відсутності будь-яких обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, "найбільш суворим видом покарання", про яке згадується у ст. 691, слід вважати позбавлення волі на певний строк. Такий підхід цілком узгоджується з принципом верховенства права (ст. 8 Конституції України), за якого не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод і не допускається дискримінація за будь-якими ознаками (статті 22, 24 Конституції України). Інший підхід, за якого особи, засуджені за злочин, передбачений статтею (частиною статті) КК України, санкція якої містить довічне позбавлення волі, не мають права на більш гуманне ставлення до них, ніж особи, засуджені за усі інші злочини, є неправовим і не може бути застосований.

Ще одним аргументом (практичного характеру) на користь того, що у зазначених випадках необхідно брати до уваги саме позбавлення волі на певний строк, є те, що з огляду на загальні засади призначення покарання та умови призначення довічного позбавлення волі, визначені у ст. 64 ("довічне позбавлення волі … застосовується лише у випадках …, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк"), у суду фактично немає підстав для призначення довічного позбавлення волі (а не позбавлення волі на певний строк) за наявності обставин, що пом'якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66, відсутності будь-яких обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні підсудним своєї вини, - навіть і за злочини, передбачені ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, статтями 348, 379, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443.

Загалом же ст. 691, як і ст. 68, у цьому контексті потребують законодавчих уточнень.

* * *

Постанова Пленуму Верховного Суду України N 2 від 11 лютого 2005 р. "Про практику застосування судами України законодавства, що регулює повернення кримінальних справ на додаткове розслідування" (п. 11).