Мы ВКонтакте

Стаття 193. Незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї

1. Незаконне привласнення особою знайденого чи такого, що випадково опинилося у неї, чужого майна або скарбу, які мають особливу історичну, наукову, художню чи культурну цінність, - карається штрафом від ста до ста п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців.

Коментар:

1. Об'єктом злочину є право власності. Це право порушується винним тоді, коли він за законом не має права володіти, користуватися чи розпоряджатися чужим майном, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або набувати права власності на скарб.

2. Предметом злочину може бути лише: 1) чуже для винного майно, яке знайдене ним чи випадково опинилося в нього, або 2) скарб, - які мають особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність.

Знайденим слід вважати таке чуже майно, яке вийшло із фактичного володіння власника і на момент його привласнення винним знаходиться у бездоглядному стані. Зокрема, йдеться про загублені речі, тобто предмети, які, як правило, не мають ідентифікаційних ознак належності і перебувають у невідомому для власника місці. Виявлення таких речей відповідно до цивільного законодавства розцінюється як знахідка. Закон зобов'язує того, хто знайшов загублену річ, негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Особа, яка знайшла загублену річ у приміщенні або транспортному засобі, зобов'язана передати її особі, яка представляє володільця цього приміщення чи транспортного засобу. Особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, або місце її перебування невідомі, то особа, яка знайшла загублену річ, зобов'язана заявити про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування.

Обставини, за яких знайдене майно вийшло із фактичного володіння його власника або стало бездоглядним, можуть бути різними (втрата внаслідок перевезення, залишення при перебуванні у певному місці тощо) і значення для кваліфікації дій винної особи не мають. Не має значення для наявності складу цього злочину і те, чи знала винна особа, кому конкретно належить знайдене майно, чи була поінформована про цю обставину, чи була вона свідком втрати власником майна або це трапилось за її відсутності.

Не визнається знахідкою майно, яке хоча спеціально і не охоронялось, але знаходилось у сфері виробничої діяльності власника чи тимчасово було залишено ним, законним володільцем чи іншою особою, якій воно було довірено, у певному місці. Заволодіння таким майном при усвідомленні винним зазначених обставин слід розглядати як викрадення.

Таким, що випадково опинилося у винного, вважається майно, яке надійшло в його володіння в результаті випадкового збігу обставин (випадку),- винний не вчиняв якихось спеціальних дій для того, щоб отримати це майно. Це може статися, наприклад, внаслідок неправильного адресування поштових відправлень, предметом яких є зазначене у ст. 193 майно, помилкового його вручення винному як власникові чи законному володільцю тощо. Якщо особа якимось чином сприяла заволодінню чужим майном, вчинене за наявності для того інших підстав може бути розцінене як викрадення.

Склад розглядуваного злочину має місце лише за умови, що знайдене чи таке, що випадково опинилося у винного, чуже майно або скарб мали відповідну цінність, а саме: особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність. Таким чином, привласнення іншого, ніж зазначене вище, знайденого або такого, що випадково опинилося у винного, чужого майна або скарбу не утворює складу злочину, передбаченого ст. 193.

Особлива історична, наукова, художня, культурна цінність привласнених предметів (майна) або скарбу визначається у кожному конкретному випадку на підставі експертного висновку з урахуванням не лише їх вартості у грошовому вимірі, а й значення для історії, науки, культури. Формальною ознакою особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності майна (скарбу) може бути, зокрема, визнання його національним надбанням України.

Слід зазначити, що міжнародно-правові акти та акти вітчизняного законодавства визначають родові ознаки окремих предметів, привласнення яких утворює склад злочину, передбаченого ст. 193. Так, на підставі Конвенції про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності відповідним Законом України культурними цінностями визнаються об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури; предмети, пов'язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури; предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок; унікальні та рідкісні музичні інструменти; рідкісні монети, ордени, медалі, печатки та інші предмети колекціонування; рідкісні поштові марки тощо). Культурними можуть визнаватися цінності як світського, так і релігійного характеру або їхні колекції.

Слід зазначити, що особливу історичну, наукову, художню, культурну цінність можуть становити як окремі твори, речі тощо, так і колекції предметів, які набувають такої цінності лише у своїй сукупності (наприклад, зібрані за певними ознаками стародавні монети, поштові марки, предмети побуту, виробництва, книги тощо, які в окремих примірниках можуть і не являти особливої історичної, наукової, художньої, культурної цінності).

Скарбом визнаються закопані в землю чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності.

Привласнення скарбу, який не має особливої історичної, наукової, художньої чи культурної цінності, а так само привласнення знайдених дорогоцінних металів чи дорогоцінного каміння, які не є скарбом, не утворюють складу цього злочину і за наявності підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 214.

3. З об'єктивної сторони злочин полягає у незаконному привласненні особою знайденого чи чужого майна, що випадково опинилося у неї, або скарбу.

Привласнення - це звернення такого майна на свою користь. За своєю правовою суттю привласнення особою знайденого чи чужого майна, що опинилося у неї, а також скарбу є приховуванням факту його знайдення або отримання винним з подальшим його використанням на свою користь.

На відміну від привласнення як способу вчинення злочину, передбаченого ст. 191, привласнення як спосіб вчинення злочину, передбаченого ст. 193, характеризується тим, що: а) майно, яке є предметом цього злочину, на момент його звернення на користь винного чи користь інших осіб не перебувало у правомірному його володінні; б) винний не вживав будь-яких дій для протиправного вилучення такого майна.

Згідно з редакцією ст. 193, прийнятою згідно із Законом від 15 квітня 2008 р., привласнення зазначеного вище майна або скарбу утворює склад цього злочину лише тоді, коли воно є незаконним. Незаконний характер такого привласнення означає, що винна особа за законом не мала права привласнювати знайдене чи таке, що у неї випадково опинилося, майно або виявлений нею скарб. У таких випадках вона зобов'язана негайно повідомити визначених законом суб'єктів про таке майно чи скарб і передати (повернути) їх відповідним особам чи органам.

Слід мати на увазі, що за певних обставин особа, яка знайшла загублену річ або скарб, має право звернути їх на свою користь - набути право власності на них. Так, особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо: 1) не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі; 2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про своє право на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

За загальним правилом, особа, яка виявила скарб, набуває права власності на нього. Держава набуває права власності на скарб лише у тому випадку, якщо він є пам'яткою історії або культури. Отже, за наявності в особи права на знахідку чи скарб, звернення нею їх на свою не є привласненням у розумінні ст. 193 КК, тобто таке привласнення не має характеру незаконного, а отже, не утворює складу цього злочину.

Не становить незаконного привласнення також продаж особою знайденої речі, що швидко псується, або речі, витрати на зберігання якої є непропорційно великими порівняно з її вартістю. Однак при цьому особа, яка знайшла таку річ, має дотриматися двох умов: 1) одержати письмові докази, що підтверджують суму виторгу; 2) повернути суму грошей, одержаних від продажу знайденої речі, особі, яка має право вимагати її повернення.

Закінченим цей злочин вважається з моменту, коли винний незаконно привласнив знайдене ним майно чи майно, яке випадково у нього опинилось, або скарб і мав можливість повідомити про володіння ним таким майном власника, відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування.

4. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Винний усвідомлює той факт, що незаконно привласнює чуже майно, яке він знайшов чи яке у нього випадково опинилось, або скарб, який має бути зданий державі, і, незважаючи на цю обставину, бажає це зробити. Особливістю суб'єктивної сторони злочину є те, що умисел у винної особи на привласнення зазначеного майна виникає після фактичного встановлення володіння над таким майном.

5. Суб'єкт злочину загальний.

* * *

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про заходи, спрямовані на заборону та попередження незаконного вивезення, ввезення та передачі права власності на культурні цінності від 14 листопада 1970 р. Ратифікована УРСР 10 лютого 1988 р. (ст. 1).

Конвенція Організації Об'єднаних Націй про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 р. Ратифікована УРСР 4 жовтня 1988 р. (статті 1, 2).

Угода про вивезення та ввезення культурних цінностей, підписана у м. Москві 28 вересня 2001 р. Ратифікована Україною 11 січня 2006 р. (ст. 1).

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (статті 337 - 343).

Закон України "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей" від 21 вересня 1999 р. (статті 1, 3).

Закон України "Про народні художні промисли" від 21 червня 2001р. (статті 1, 12, 13).

Постанова Верховної Ради України від 24 травня 2001 р. "Про визнання колекції образотворчого мистецтва національним надбанням України".

Порядок укладення охоронних договорів на пам'ятки культурної спадщини. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України N 1768 від 28 грудня 2001 р.