Мы ВКонтакте

Стаття 125. Особи, яких не може бути виселено з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення

Без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено:

інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв'язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім'ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов'язків військової служби; сім'ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов'язків;

осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

осіб, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

осіб, звільнених у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім'ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; інвалідів праці І і ІІ груп, інвалідів І і ІІ груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України;

одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Коментар:

Коментована стаття визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених ст. 124 цього Кодексу:

1) п. 1 ч. 1 ст. 125 ЖК України необхідно застосовувати у системному аналізі з положеннями ст. 7 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", яким встановлено, що до інвалідів війни належать особи з числа військовослужбовців діючої армії та флоту, партизанів, підпільників, працівників, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва, захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання обов'язків військової служби (службових обов'язків) чи пов'язаних з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з'єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, визнаних такими законодавством України, в районі воєнних дій, на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю в бойових діях у мирний час. До інвалідів війни належать також інваліди з числа: 1) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов'язків військової служби, пов'язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами; 2) осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами; 3) осіб, які стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних у районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов'язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання; 4) осіб, які стали інвалідами внаслідок воєнних дій громадянської та Великої Вітчизняної воєн або стали інвалідами від зазначених причин у неповнолітньому віці у воєнні та повоєнні роки; 5) військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, а також колишніх бійців винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших осіб, які брали безпосередню участь у бойових операціях по ліквідації диверсійно-терористичних груп та інших незаконних формувань на території колишнього Союзу РСР і стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, одержаних під час виконання службових обов'язків у цих батальйонах, взводах і загонах у період з 22 червня 1941 року по 31 грудня 1954 року; 6) учасників бойових дій на території інших держав, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, пов'язаних з перебуванням у цих державах; 7) осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Великої Вітчизняної війни та війни з Японією і стали інвалідами внаслідок загального захворювання або захворювання, отриманого під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях; 8) осіб, залучених до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Учасниками війни визнаються військовослужбовці, які в період війни проходили військову службу у Збройних Силах колишнього СРСР, трудівники тилу, а також інші особи, передбачені цим Законом. Учасниками війни вважаються: 1) військовослужбовці, які проходили військову службу у Збройних Силах, військах і органах Міністерства внутрішніх справ, Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР чи в арміях його союзників у період Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років та війни 1945 року з імперіалістичною Японією або навчались у цей період у військових училищах, школах і на курсах; 2) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років та війни 1945 року з імперіалістичною Японією працювали в тилу на підприємствах, в установах, організаціях, колгоспах, радгоспах, індивідуальних сільських господарствах, на спорудженні оборонних рубежів, заготівлі палива, продуктів, переганяли худобу, навчались у цей період в ремісничих, залізничних училищах, школах і училищах фабрично-заводського навчання та інших закладах професійно-технічної освіти, на курсах професійної підготовки або під час навчання в школах, вищих і середніх спеціальних навчальних закладах працювали в народному господарстві та на відбудові об'єктів господарського і культурного призначення. До учасників війни належать також особи, які в період Великої Вітчизняної війни працювали на територіях, що після 1944 року ввійшли до складу колишнього Союзу РСР, а також громадяни, які за направленням державних органів колишнього Союзу РСР працювали в державах - союзницях СРСР. Учасниками війни визнаються особи, нагороджені орденами і медалями колишнього Союзу РСР за самовіддану працю і бездоганну військову службу в тилу в роки Великої Вітчизняної війни та війни з імперіалістичною Японією; 3) члени груп самозахисту об'єктових і аварійних команд місцевої протиповітряної оборони, народного ополчення, що діяли в період Великої Вітчизняної війни; 4) особи, які в період Великої Вітчизняної війни перебували у складі армії та флоту як сини, вихованці полків та юнги до досягнення ними повноліття; 5) працівники, які на контрактній основі направлялися на роботу в держави, де велися бойові дії (включаючи Республіку Афганістан у період з 1 грудня 1979 року по грудень 1989 року), і не входили до складу обмеженого контингенту радянських військ; 6) дружини (чоловіки) військовослужбовців, які працювали за наймом в державах, зазначених у пункті 6 цієї статті, в період ведення бойових дій у них і не входили до складу обмеженого контингенту радянських військ; 7) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років відбували покарання в місцях позбавлення волі або перебували в засланні і реабілітовані відповідно до чинного законодавства України та колишнього СРСР; 8) особи, які в період Великої Вітчизняної війни 1941 - 1945 років добровільно подавали матеріальну, фінансову чи іншу допомогу військовим частинам, госпіталям, партизанським загонам, підпільним групам, іншим формуванням та окремим військовослужбовцям у їх боротьбі проти німецько-фашистських загарбників за умови незаперечного підтвердження цих фактів; 9) особи, які після 9 вересня 1944 року були переселені на територію України з території інших країн; 10) особи, які під час оборони міста Севастополя з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942 року проживали на його території. На необхідність розширеного тлумачення положень п. 1 ч. 1 коментованої статті вказує і Верховний Суд України у своєму листі від 26.05.2001 року "Правові позиції щодо розгляду судами окремих категорій справ (Житлове право)";

2) особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років. Слід зазначити, що коментована стаття не визначає, чи повинен такий стаж бути безперервним чи сумарним, а отже, п. 2 ч. 1 ст. 125 ЖК УРСР може бути застосовано і до осіб, які у сукупності (в тому числі і на посадах, які не надавали право на отримання службового житла) пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

3) особи, що звільнені з посади, у зв'язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

4) особи, звільнені у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників. Положення п. 4 ч. 1 ст. 125 ЖК України поширюються виключно на осіб, що звільнені з підприємства, установи та організації, яке надало їм службове житло за п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України у зв'язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників. Достатнім підтвердження віднесення осіб до цієї категорії є трудова книжка із здійсненим у ній записом про звільнення за п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП та копія наказу про звільнення;

5) За змістом положень Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" пенсіонерами за віком є особи, які досягли встановленого законодавством віку і мають визначений законом стаж роботи. За загальним правилом до них відносяться: чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про реабілітацію інвалідів в Україні", ст. 2 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалід - особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав.

Пунктом 2.1 Інструкції про встановлення інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 7 квітня 2004 р. N 183, встановлено, що підставою для встановлення першої групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, неспроможності до самообслуговування і викликають потребу в постійному, що не регулюються, сторонньому нагляді, догляді чи допомозі. До I групи належать особи з найважчим станом здоров'я, які повністю нездатні до самообслуговування, потребують повного постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, абсолютно залежні від інших осіб або, які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування, потребують постійного стороннього догляду, допомоги або нагляду, залежні від інших осіб у забезпеченні життєво важливих соціально-побутових функцій. Пунктом 2.2 цієї ж Інструкції передбачено, що підставою для встановлення другої групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженим дефектом, що призводять до значного обмеження життєдіяльності людини, при збереженій здатності до самообслуговування, та не викликають потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді чи допомозі.

Відповідно до п. 9 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. N 221, інвалідність вважається такою, що настала внаслідок трудового каліцтва, якщо нещасний випадок, який спричинив інвалідність, стався (крім випадків протиправного діяння): а) під час виконання трудових обов'язків (у тому числі під час відрядження), а також здійснення будь-яких дій в інтересах підприємства, установи, організації (навіть без спеціального доручення); б) по дорозі на роботу або з роботи; в) на території підприємства, установи, організації або в іншому місці роботи протягом робочого часу (включаючи встановлені перерви); г) поблизу підприємства, установи, організації або іншого місця роботи протягом робочого часу (включаючи встановлені перерви), якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку; д) у разі виконання державних або громадських обов'язків; е) у разі виконання дій для рятування людського життя, охорони державної, колективної та індивідуальної власності, а також для охорони правопорядку. Крім того, п. 10 названого Порядку визначено, що інвалідність внаслідок професійного захворювання встановлюється відповідно до висновку спеціалізованого медичного закладу про наявність професійного захворювання. Список професійних захворювань затверджується в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Ступінь втрати працездатності військовослужбовців і військовозобов'язаних у період проходження служби визначається відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", п. 13 Порядку організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. N 221.

Для застосування положень ст. 125 ЖК УРСР до осіб, вказаних у цьому пункті, обов'язковою умовою є отримання ними службового житла у встановлено законом порядку;

6) одинокі особи з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними. Житловий кодекс України не містить поняття одинокої особи. Ст. 32 Цивільного кодексу України встановлено, що неповнолітньою є особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Пленум Верховного Суду СРСР у п. 19 постанови від 3 квітня 1987 р. N 2 роз'яснив, що до одиноких осіб крім одиноким матерів, які не створили в подальшому сім'ю, можуть відноситися, зокрема, розлучене подружжя, який залишився проживати в службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя, удовець, усиновитель, опікун (піклувальник). Крім того, враховуючи положення Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" та п. 16 постанови Пленуму Верховного суду СРСР від 09.12.82 року N 8 "Про практику застосування судами Основ житлового законодавства Союзу СРСР і Союзних Республік", до категорії одиноких осіб можуть бути віднесені і одинокі матері (які не перебувають у шлюбі), одинокі усиновлювачі, якщо у свідоцтві про народження дитини (рішенні про усиновлення дитини) відсутній запис про батька (матір) або запис про батька (матір) проведено в установленому порядку державним органом реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері (батька, усиновлювача) дитини (особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом вона не набуває прав повнолітньої раніше).

Виселення з службового приміщення з наданням іншого жилого приміщення проводиться не тільки у випадку, коли сам наймач службового житла відноситься до осіб, вказаних в ст. 125 Житлового кодексу України, але і тоді, коли у складі членів його сім'ї є такі особи.

Умови, які виключають можливість виселення із гуртожитку без надання іншого приміщення, беруться судом до уваги як у випадку, коли вони виникли на момент припинення трудових відносин, так і після, до вирішення судом справи про виселення.

Право наймодавця на виселення з службового жилого приміщення визначається моментом втрати ним трудового зв'язку. Якщо в цей момент наймач не може бути виселений без надання іншого жилого приміщення, він не підлягає виселенню і в подальшому. Наприклад, якщо до складу сім'ї наймача входив учасник війни, який помер після припинення трудових відносин наймачем, така сім'я не може бути виселена без надання іншого жилого приміщення.

Виходячи з положень ч. 7 ст. 8 ЦПК України про застосування аналогії закону, при вирішенні питання про виселення військовослужбовців зі службових приміщень має враховуватися встановлений ст. 125 ЖК перелік осіб, які не можуть бути виселені з них без надання іншого жилого приміщення. Практика застосування положень ст. 125 Житлового кодексу України свідчить про те, що у разі неможливості відселення осіб, зазначених у цій статті, без надання іншого жилого приміщення місцеві ради на підставі клопотань організацій, підприємств та установ, які надали службові жилі приміщення, з урахуванням потреби в них, проводять виключення службових жилих приміщень із числа службових (п. 2 розпорядження Київської міської державної адміністрації від 04.11.97 року N 1774 "Про вдосконалення порядку вирішення житлових питань громадян, які проживають у службових жилих приміщеннях").