Мы ВКонтакте

Стаття 78. Зміст права власності на землю

1. Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Коментар:

До ч. 1. Коментована норма визначає право власності на землю через окремі правомочності, що зазвичай належать власнику. Разом із тим, далеко не завжди власник має одночасно всі три правомочності; можна уявити ситуацію, коли в певний момент він не має жодної з них (наприклад, майно передане в оренду, а на розпорядження ним встановлена заборона), проте залишатиметься власником. З іншого боку, не завжди особа, яка має усі три правомочності, є власником - наприклад, теоретично орендар може бути комісіонером, тобто матиме усі три правомочності щодо речі, що не зробить його власником. Тому визначення права власності через правомочності обґрунтовано критикується у правовій літературі203.

Ч. 1 ст. 316 ЦКУ визначає право власності загалом як "право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб". Таке визначення, на наш погляд, є більш вдалим, ніж визначення права власності через його зміст, проте і воно не відбиває всіх істотних ознак права власності й фактично охоплює всі речові права.

На наш погляд, з метою відмежування права власності на землю від інших речових прав, з урахуванням наведеного вище право власності на землю (земельну ділянку) доцільно визначати як право особи на землю (земельну ділянку), що полягає у можливості найбільш повного панування над нею, з обмеженнями, встановленими законом або договором, і яке особа здійснює за власною волею, незалежно від волі інших осіб204. Адже право власності відрізняється від інших речових прав саме своїм обсягом - найбільш повним205.

Разом із тим, хоча право власності й не можна звести до сукупності повноважень із володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, вони, поза сумнівом, складають основний зміст права власності, що підтверджено, окрім даної статті, ще і положеннями інших нормативно-правових актів (ст. 317 ЦКУ, ст. 134 ГКУ).

Розглянемо детально правомочності із володіння, користування та розпорядження земельними ділянками.

Право володіння. Існують різноманітні визначення права володіння земельними ділянками, проте найбільш вдалим нам видається визначення володіння як усвідомленої юридично гарантованої можливості мати річ у своєму фактичному господарському пануванні. Таким чином, визначення права володіння містить у собі два критерії - (1) фактичний (фактична можливість мати річ під своїм пануванням, в римському праві - corpus, "тіло") та (2) вольовий (усвідомлення можливості і бажання панування над річчю в своїх інтересах, від animus, лат. "душа")206.

Слід, проте, звернути увагу на специфіку застосування такого визначення у випадку із настільки особливим майном, як земельна ділянка. Йдеться, насамперед, про фактичний критерій володіння. Специфіка земельної ділянки як об'єкту права власності полягає у тому, що земельна ділянка є локалізованою у просторі, і "фактичне панування" над нею є умовністю. Слід сказати, що таку умовність визнавало ще римське цивільне право, за яким володіння могло утримуватися без фактичного панування, лише волею (solo animo) під час відсутності власника207.

На наш погляд, із аналізу чинного законодавства (ст. 334 ЦКУ, ст. 125 ЗКУ) можна зробити висновок, що закон під фактичним пануванням над земельною ділянкою розуміє оформлення прав на неї.

Правило, за яким право власності на землю виникало виключно після його оформлення відповідними документами, було закріплено і у первинній редакції ЗКУ УРСР 1990 р., і в редакції 1992 р. (ст. ст. 22, 23). Таке ж правило було закріплено у ЗКУ УРСР 1970 р. (ст. ст. 20 - 22). ЗКУ УСРР 1922 р. аналогічного правила не містив, хоча й передбачав видачу певних посвідчуючих документів після державного запису (державної реєстрації) утворених землекористувань (ст. 193), вказуючи при цьому, що інші документи є недійсними та не є доказами законності землекористування (ст. 194). Викладене необхідно враховувати, маючи справу із земельними ділянками, права на які могли виникнути під час дії нечинних нині актів законодавства.

Право користування208. Право користування земельними ділянками визначається по-різному209, проте традиційним і найбільш визнаним є підхід, за яким право користування розглядається як юридично забезпечена можливість застосовувати корисні властивості речі. Вважаємо, що таке визначення є найбільш вдалим із існуючих.

На відміну від загального правила, встановленого ст. 319 ЦКУ ("власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону"), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки. Земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. 91 ЗКУ, п. 4 ст. 373 ЦКУ). Належність до певної категорії земель, які виділяються за цільовим призначенням, сама по собі не може достатньо конкретно визначити правовий режим земельної ділянки, у тому числі обмеження права користування нею. Правовий режим залежить від існування спеціальних обмежень у використанні земельної ділянки (в загальному вигляді передбачені у ст. ст. 110 - 115 ЗКУ, пов'язуються із існуванням охоронних зон, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель тощо). Вимоги до використання конкретної земельної ділянки зазвичай містяться у містобудівній та землевпорядній документації (проектах відведення, внутрігосподарського землеустрою тощо). Детальніше з цього приводу див. статті, присвячені правовому режиму окремих категорій земель, та коментар до них.

Право розпорядження. Право розпорядження земельними ділянками визначається по-різному210. Ми приєднуємося до "класичного" визначення, за яким право розпорядження розглядається як юридично забезпечена можливість визначати подальшу долю речі шляхом вчинення щодо неї юридичних актів211.

Слід враховувати, що право розпорядження земельними ділянками має певні особливості. Законодавством передбачені особливі правила відчуження та надання земельних ділянок в користування (див. розділ IV "Набуття і реалізація права на землю" ЗКУ та коментар до нього), особливі правила щодо обмеження та обтяження права власності (див. гл. 16 - 18 ЗКУ та коментар до гл. 16, 17, 18); особливий порядок зміни цільового призначення земельних ділянок (див. ст. 20 ЗКУ та коментар до неї). Пошкодження (псування) і тим більше знищення земельних ділянок заборонене і тягне настання юридичної відповідальності (див. ст. 211 ЗКУ та коментар до неї).

До ч. 2. Згідно із Конституцією України (ч. 2 ст. 14), право власності на землю "набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону". Коментована частина до певної міри відображає дане положення. Схожі положення можна зустріти і в інших актах законодавства, наприклад, ст. 150 ГКУ.

Вважаємо, що у даному випадку, виходячи з контексту, поняття "закон" вживається у вузькому, буквальному розумінні - як акт парламенту, прийнятий за специфічною (законодавчою) процедурою.

До ч. 3. Даною частиною передбачено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

У земельно-правовій доктрині України "приватна, комунальна та державна власність" розглядаються як форми власності. На думку М. В. Шульги, форма права власності на землю - це "форма приналежності землі конкретним суб'єктам, наділеним конкретними правомочностями"212.

Щодо права приватної власності на землю див. ст. ст. 80 - 82 ЗКУ та коментар до ст. 80, 81, 82.

Щодо права комунальної власності на землю див. ст. ст. 80, 83 ЗКУ та коментар до ст. 80, 83.

Щодо права державної власності див. ст. ст. 80, 84 ЗКУ та коментар до ст. 80, 84.

Поза наведеною у коментованій нормі класифікацією форм права власності на землю залишається право власності іноземних держав, яке передбачено ст. ст. 85, 129 ЗКУ (див. коментар до цих статей 85, 129).

Колективна власність на землю. Положення ч. 3 ст. 78 ЗКУ не відбивають тієї обставини, що в Україні продовжує існувати таке явище, як колективна власність на землю. Колективна власність на землю в Україні виникла в процесі земельної реформи внаслідок масової передачі (в основному у 1993 - 1995 рр.) земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власність сільськогосподарських юридичних осіб т.з. "кооперативного типу" (сільськогосподарський кооператив, садівницьке товариство, сільськогосподарське акціонерне товариство, колективне сільськогосподарське підприємство). Процедура передачі земель у колективну власність, як і інші правові питання, пов'язані із колективною власністю на землю, визначалися головним чином ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., а також ст. 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Згодом (на виконання Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" від 03.12.99 N 1529) більшість підприємств - суб'єктів права колективної власності припинили своє існування.

Питання про те, чи існує в сучасних умовах право колективної власності на землю, є дискусійним.

Деякі авторитетні представники правової доктрини (П. Ф. Кулинич) вважають, що "інститут права колективної власності … втратив свою легітимність у зв'язку з прийняттям нового Земельного кодексу"213 або навіть раніше - "з прийняттям 28 червня 1996 року нової Конституції України"214, де колективна власність також не згадана.

З подібними підходами погодитися не можна. Існують землі, надані раніше саме на такому правовому титулі ("право колективної власності") і не переоформлені як землі приватної або державної власності. У колективній власності перебуває 0,1 % території держави, що складає 76,9 тис. га215). Ні Конституція України, ні ЗКУ не передбачають припинення або переходу права колективної власності до інших суб'єктів (хоча й не згадують про колективну власність).

Аналогічно, не можна погодитися із думкою, за якою до відносин щодо земель, переданих свого часу до колективної власності, слід застосовувати положення чинного ЗКУ про спільну власність на земельні ділянки (ст. ст. 86 - 89 ЗКУ)216. Натомість, поділяємо підхід І. О. Костяшкіна, який зазначає, що "поширення відповідних правових конструкцій на право колективної власності передбачатиме перехід від власності, суб'єктом якої виступає колективне підприємство, до спільної власності фізичних осіб, що потребує визначення юридичної підстави, порядку такого переходу, виготовлення нового державного акта", що без законодавчих змін неможливо217.

Не має однозначного вирішення у правовій доктрині питання про суб'єкта права колективної власності, що обумовлено насамперед суперечливістю положень законодавства (ст. 5 ЗКУ в ред. 1992 р., ст. 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство"): з одного боку, закон проголошував, що земельна ділянка належить "співвласникам"-громадянам, але в той же час суб'єктом права називається юридична особа.

На наш погляд, при існуванні відповідних юридичних осіб суб'єктом права власності на земельні ділянки, передані у колективну власність, слід визнавати саме ці юридичні особи. Підтвердженням цьому є пряма вказівка ст. 5 ЗКУ в редакції 1992 р., ст. 10 Закону України "Про колективне сільськогосподарське підприємство". Положення тих самих норм законів, які називали громадян співвласниками, є декларативними, оскільки закріплений законодавчо порядок володіння, користування та розпорядження земельними ділянками колективної власності свідчив про те, що правомочності власника здійснює саме юридична особа в особі своїх статутних органів, а не громадяни - "співвласники". Виходячи з цього, громадяни - "співвласники" не мали по відношенню до земельних ділянок права власності.

Натомість, громадяни - "співвласники" мали специфічне право вимагати виділення в натурі із земель колективної власності спершу середньої земельної частки (ст. 5, 6 ЗКУ в ред. 1992 р.), а із прийняттям Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" від 10.11.94 N 666 - земельної частки (паю). Право вимоги громадян співіснувало із правом власності на землю юридичних осіб, і у разі колізії мало над ним пріоритет, що свідчить про його речову природу. Проте ототожнювати право на земельну частку (пай) з правом колективної власності немає підстав: громадяни не володіли, не користувалися та не розпоряджалися земельною ділянкою; ці повноваження здійснювала юридична особа.

Необхідно відзначити, що конструкція колективної власності на землю є вкрай суперечливою. Крім того, світовий досвід свідчить, що колективне землеволодіння та засновані на ньому колективні форми ведення сільського господарства в багатьох країнах, що здійснюють земельну реформу, не виправдали себе218. Це і зумовило відхід від концепції права колективної власності у Конституції України та більшості чинних актів земельного законодавства "на чолі" із ЗКУ.

Право власності на землю Українського народу. На думку багатьох дослідників (див. нижче), окрім названих вище форм права власності на землю (приватної, комунальної, державної та колективної) існує також право власності на землю Українського народу. Ч. 1 ст. 13 Конституції України передбачає, що "земля … та інші природні ресурси … є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування …". Разом із тим, у ч. 2 ст. 14 Конституції України мова йде про набуття права власності на землю "громадянами, юридичними особами та державою", а у ч. 1 ст. 142 - про те, що "… земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад" є "матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування".

Відтак, постає питання про співвідношення між наведеними нормами Основного Закону, а також про те, як співвідноситься власність Українського народу, з одного боку, та власність громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад, з іншого.

У земельному законодавстві України окрема форма права власності на землю - право власності Українського народу - не закріплена. Визнається лише право власності громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад.

У доктрині земельного права думки розділилися.

На думку деяких дослідників, народ України є самостійним суб'єктом права власності на землю219. В. І. Андрейцев220 та В. В. Костицький221 розділяють державну, комунальну та народну власність на землю.

Деякі науковці вважають народ не лише окремим, але й єдиним суб'єктом права власності на землю222.

Звертає на себе увагу теорія "поділеної власності", запропонована І. І. Каракашем223. На його думку, власність народу України "повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів"224. Дослідник приєднується до думки, за якою існує фактична неможливість "здійснення народом своїх правомочностей як суб'єктом права власності на природні об'єкти", і "у цьому зв'язку більш придатним є юридичне закріплення … не права власності народу на природні об'єкти, а права народного надбання природних багатств. Народне надбання - це те, що освоювалось, облагороджувалось, натуралізовувалось і на цій підставі дісталося від минулих поколінь народу теперішнім поколінням і підлягає передачі майбутнім поколінням народу".

Схожої позиції тримається П. Ф. Кулинич, на думку якого, ст. ст. 13 та 14 Конституції України виключають одна одну. При встановленні співвідношення цих норм слід, на його думку, виходити із загальної спрямованості політики держави. Зміст ст. 13 Конституції України слід "витлумачити як проголошення земельного фонду країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу …"226. На думку П. Ф. Кулинича, саме таке тлумачення співвідношення між ст. 13 та ст. 14 було дане ВРУ при прийнятті нового ЗКУ227. Проголошення землі національним надбанням, на думку науковця, означає, що "правові рамки володіння, користування та розпорядження" національним надбанням "з боку власників мають бути закріплені в законах України", поряд із цим, юридична коректність ст. 13 Конституції України викликає у дослідника сумнів.

У цьому ж руслі знаходиться і підхід В. Карабаня, який, даючи оцінку положенням ст. 324 ЦКУ, де передбачено прав власності Українського народу на землю та інші природні ресурси, вважає, що "право власності Українського народу на зазначені об'єкти має лише публічно-правовий зміст, що виключає участь Українського народу в цивільно-правових відносинах та обумовлює можливість суміщення цього права з цивільними правами інших осіб на зазначені об'єкти (їх ділянки, частини тощо)".

В. В. Носік пропонує і розвиває конструкцію "дворівневої власності на землю", за якою "право власності держави, юридичних осіб та громадян (право нижчого рівня) є похідним та залежним від права власності Українського народу (права вищого рівня)".

На думку М. В. Шульги, народ не може повсякденно здійснювати правомочності власника, за своєю економічною природою власність Українського народу на землю є фактично державною, а народ і держава як суб'єкти права власності не можуть протиставлятися.

На наш погляд, право Українського народу є загальним поняттям по відношенню до права власності держави та територіальних громад - публічно-правових різновидів права власності. Таким чином, право власності Українського народу може виступати або у формі державної, або у формі комунальної власності. Це ніяк не виключає можливості існування права власності громадян та юридичних осіб, оскільки ч. 1 ст. 13 Конституції України не вживає формулювання "об'єкт виключної власності", натомість, у ст. 14 прямо передбачаючи можливість набуття землі у власність юридичних та фізичних осіб.

До ч. 4. У коментованій нормі закріплюється важливий принцип земельної реформи в Україні, яка повністю заперечує можливість реституції (повернення) земель, націоналізованих при встановленні радянської влади в Україні.

Дата "до 15 травня 1992 року" обрана законодавцем, очевидно, тому, що саме наступного дня після вказаної дати набрала чинності нова редакція ЗКУ (від 13.03.92), що вперше у новітній історії України передбачила можливість існування приватної власності на землю. Будь-яке право приватної власності, що існувало до цієї дати, було скасовано радянським законодавством при націоналізації всіх земель (у різні періоди першої половини 20-го ст. ). Обрання іншої, більш ранньої дати, наближеної до моменту націоналізації, було можливим, проте утрудненим, оскільки процес націоналізації земель в Україні мав дещо розмиті часові рамки, особливо враховуючи зміни в її території (приєднання Галичини, Закарпаття та Буковини).

Між тим, посилання на те, що 15 травня 1992 року є днем "набрання чинності Земельним кодексом України", є некоректним. Як вже зазначалося, 16 (а не 15) травня 1992 року набрала чинності лише нова редакція Кодексу (від 13.03.92), прийнятого 18.12.90.