Мы ВКонтакте

Стаття 130. Покупці земель сільськогосподарського призначення

1. Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:

а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;

б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва.

2. Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.

Коментар:

До ч. 1. Ч. 1 ст. 130 ЗКУ обмежує коло покупців земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Проте на даний час через мораторій на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного виробництва дані положення фактично не діють.

Маємо зауважити, що і після припинення мораторію застосування коментованої норми буде ускладнене.

По-перше, п. "а" містить нечіткі критерії для визначення громадян України, що мають переважне право. Зокрема, не розкрите поняття "сільськогосподарська освіта". На наш погляд, даний термін за відсутності законодавчої конкретизації означає сільськогосподарську освіту будь-якого освітнього, освітньо-кваліфікаційного рівня (ст. 30 Закону України "Про освіту").

Так само не конкретизовано вимогу щодо наявності досвіду роботи у сільському господарстві - категорії посади, часу роботи тощо. Під зайняттям "веденням товарного сільськогосподарського виробництва" можна, на наш погляд, розуміти наявність у особи земельної ділянки відповідного призначення, роботу за наймом у сфері товарного сільськогосподарського виробництва, зайняття фермерством тощо.

По-друге, критерій, покладений в основу п. "б", теж видається не зовсім коректним. На даний час цивільне законодавство передбачає правила про загальну правоздатність юридичної особи (ст. 91 ЦКУ). Правило, передбачене п. "б", виглядає у цьому відношенні невиправданим винятком. З іншого боку, за існуючою практикою в установчих документах більшості юридичних осіб вказуються усі теоретично можливі види діяльності, що навряд чи є запорукою їх ефективного та професійного здійснення.

Реалізацію коментованої норми ускладнює те, що поняття "земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва" законодавчо не визначене. До таких земель можна віднести насамперед землі, надані для ведення фермерського господарства (виходячи із визначення фермерського господарства - див. коментар до ст. 31 ЗКУ), та земельні ділянки, виділені в рахунок права на земельну частку (пай), за умови, що у відповідних державних актах було зазначено саме таке цільове призначення (див. коментар до п. 17 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ).

Враховуючи те, що угоди щодо відчуження земельних ділянок мають укладатися в нотаріальній формі (ч. 3 ст. 132 ЗКУ), а відповідно до ч. 2 ст. 54 Закону України "Про нотаріат" нотаріус при посвідченні угоди повинен перевірити відповідність змісту угоди закону, перевірка відповідності набувача вимогам, викладеним у коментованій статті, має здійснюватися саме нотаріусом при посвідченні угоди. Проте враховуючи неясність положень ст. 130 ЗКУ, прогнозуємо, що при реалізації коментованої статті виникнуть значні проблеми.

До ч. 2. Коментованою нормою передбачене переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Можливість застосування цього правила вважаємо сумнівною, оскільки закон не встановлює механізму його реалізації.

Застосування за аналогією норм ЦКУ щодо права переважної купівлі частки у спільній частковій власності (ст. 362) є неможливим з огляду на широке коло суб'єктів права переважної купівлі: видається сумнівною можливість їх письмового повідомлення про майбутній продаж. Так само, через численність суб'єктів права не працюватиме і механізм переведення на суб'єкта, що має переважне право, прав і обов'язків покупця у разі порушення права переважної купівлі (ч. 4 ст. 362 ЦКУ).