Мы ВКонтакте

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

18 липня 2012 року                                                                         м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України у складі:

головуючого Яреми А.Г.,  судді Григор'євої Л.І.,   Жайворонок Т.Є.,Охрімчук Л.І.,Патрюка М.В., Лященко Н.П.,Онопенка В.В.,Романюка Я.М.-

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_9  про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року  в справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення коштів за договором позики

в с т а н о в и л а:

У квітні 2010 року ОСОБА_9 звернулася до суду із позовом мотивуючи вимоги тим, що 7 листопада 2007 року вона за договором позики передала відповідачам 1 тис. доларів США та 750 грн., які вони зобов'язувались повернути до 28 листопада 2008 року та сплачувати щомісячно 10 відсотків за користування коштами про що написали розписку. Вказувала, що у квітні 2008 року відповідачі повернули їй лише частину коштів в розмірі 100 доларів США та 75 грн. Просила стягнути з   ОСОБА_10 та ОСОБА_11 7 135 грн. 50 коп. основного боргу та 20 588 грн. відсотків за користування коштами.  

Рішенням Ладижинського міського суду Вінницької області від 18 травня 2010 року позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_11  та ОСОБА_10 на користь ОСОБА_9 7 132 грн. 50 коп. основного боргу за договором позики, 20 588 грн. процентів від суми позики, судовий збір в сумі 277 грн. 21 коп. та 120 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 22 липня 2010 року рішення міського суду скасовано.  Стягнуто   з   ОСОБА_11    та   ОСОБА_10 солідарно на користь ОСОБА_9 7 132 грн. 50 коп. основного боргу, три проценти річних від простроченої суми в розмірі 549 грн. 90 коп., 71 грн. судового збору та 120 грн. витрат на  інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року касаційну скаргу ОСОБА_9 відхилено.

У лютому 2012 року ОСОБА_9 подала заяву про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» до правовідносин сторін - фізичних осіб із договору позики.

                              

В обґрунтування заяви ОСОБА_9 додала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних  і  кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, в якій, на думку заявниці, по-іншому застосована зазначена правова норма.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 червня 2012 року справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, ОСОБА_11 про стягнення коштів за договором позики допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Так, ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_9 суд першої інстанції виходив з факту укладення сторонами - фізичними особами  договору позики, за умовами якого позикодавець має право одержувати щомісячно від позичальників 10 % від суми позики.

Оскільки  відповідачі  не  виконали  умови  договору,   суд   на   підставі  ст. ст. 525, 526, 530, ч. 3 ст. 545, 536, ч. 1 ст. 1046,  1048 ЦК України, стягнув на користь позивачки суму боргу та проценти за користування коштами.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що на правовідносини сторін поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», з урахуванням яких ОСОБА_9 не мала визначених цим законом повноважень на надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів.

В той же час, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 грудня 2011 року, що надана заявницею як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, в справі за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_12 про стягнення позики та процентів за користування коштами, суд касаційної інстанції скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій зазначав, що суди помилково застосували до спірних правовідносин Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки цей закон регулює відносини  пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам, який на правовідносини фізичних осіб, які не є учасниками ринку фінансових послуг не поширюється.

Таким чином, вбачається неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм ст. ст. 1046-1048 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в частині права позикодавців - фізичних осіб на отримання від позичальників обумовлених договором процентів за користування позикою (ч. 1 ст. 1048 ЦК України).

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні одних і тих самих норм права - ст. 1048 ЦК України  та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Верховний Суд України виходить із такого.

Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» від 12 липня 2001 року, який набрав чинності 23 серпня    2001 року, встановлює загальні правові засади у сфері надання фінансових послуг, здійснення  регулятивних та наглядових функцій за діяльністю з надання фінансових послуг.

Аналіз цього Закону дає підстави для висновку, що він належить до нормативного акту спеціальної дії та регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та наданням фінансових послуг споживачам.

В Законі зазначено, що його метою є створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення  єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

У частинах 1, 2 ст. 2 Закону, які визначають сферу його дії, вказано, що він регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з наданням фінансових послуг.

Фінансові установи в Україні діють відповідно до цього Закону з урахуванням норм законів України, які встановлюють особливості їх діяльності.

Визначення фінансових установ дано у п. 1 ст. 1 Закону.

У п. 7 ст. 1 Закону наведено вичерпний перелік суб'єктів, на яких поширюється дія цього Закону.  Це - учасники  ринків фінансових послуг, до яких відносяться юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України та споживачі таких послуг. При цьому Закон розповсюджує свою дію не на усі юридичні особи, а лише на ті, які є професійними учасниками ринку фінансових послуг.

В ч. 4 ст. 5 Закону вказано, що можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.

Визначення фінансової послуги наведено у п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону як операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, -      і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Перелік видів фінансових послуг міститься у ст. 4 Закону, до яких, зокрема, належать надання коштів у позику та надання поручительства.

З аналізу зазначених правових норм вбачається, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Позивачка за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, а відтак відсутні підстави застосування положень цього Закону до спірних правовідносин.

У свою чергу поняття «фінансова послуга» не пов'язане лише із фінансовими установами.

Аналіз норм чинного законодавства (зокрема п. п. 6, 7 ст. 4 Закону  України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» ст. ст. 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительства) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, то регулювання відносин між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки регулюються нормами ЦК України (ст. ст. 553 -559, 1046 - 1053 ).

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення  правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1  ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами   ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України.

До зазначеного висновку слід дійти і з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону у часі), виходячи з яких у випадку колізії законів (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного і того ж питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у випадку, коли про скасування старих норм прямо зазначено у новому законі, так і у випадку, коли таких застережень у новому законі немає.

Відтак, ураховуючи, що ОСОБА_9 не відноситься до суб'єктів, на яких поширюється дія Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (не є учасником ринку фінансових послуг) суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про застосування до спірних правовідносин Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».                            

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року в частині відмови ОСОБА_9 в задоволенні позову про стягнення відсотків за користування коштами за договором позики  підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

                              

Керуючись ст. ст. 360-2, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_9 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 грудня 2011 року  в частині відмови в задоволенні позову ОСОБА_9 про стягнення відсотків за користування коштами за договором позики скасувати, передати справу в цій частині на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема Судді:Л.І. Григор'єва   Т.Є. Жайворонок     В.В. Онопенко Н.П. Лященко    М.В. Патрюк Л.І. Охрімчук    Я.М. Романюк

Правова позиція

(постанова Верховного Суду України від 18 липня 2012 року № 6-79цс12)

                              

Договір позики, як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки ЦК України не містить жодного виключення як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок їх одержання встановлюється договором (ч. 1  ст. 1048 ЦК України).

Таким чином, слід дійти висновку, що Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами   ст. ст. 1046 - 1048 ЦК України.