1. За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

2. Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно.

Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.

Коментар:

1. Вперше в історії української цивілістики вітчизняний законодавець закріпив договір управління майном як самостійний договірний тип і спосіб здійснення прав на чуже або власне майно з визначеною метою та в чужому інтересі. Передбачена вітчизняним законодавством конструкція договору управління майном не має аналогів в попередніх актах вітчизняної цивільної кодифікації (зокрема, ЦК УРСР 1922 та 1963 років). Відносини довірчого управління майном регулюються ЦК України, Законами України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" N 978-IV від 19.06.2003 р., "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" N 979-IV від 19.06.2003 р., "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" від 19 червня 2003 р. N 979-IV, "Про іпотечні облігації" від 22.12.2005 р. N 3273-IV, "Про державне регулювання ринку цінних паперів" (ч. 4 ст. 4), "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23.02.2006 р. N 3480-IV, іншими законодавчими і підзаконними нормативно-правовими актами.

ЦК України містить загальні положення про договір управління майном: поняття, умови, відповідальність сторін, підстави і наслідки припинення цього договору тощо. В ЦК України договору управління майном присв'ячена глава 70 "Управління майном" (статті 1029 - 1045 ЦК), а також норми про довірчу власність (п. 2 ст. 316 ЦК) та управління майном, яке використовується в підприємницькій діяльності, органом опіки та піклування (ст. 54 ЦК).

Поняття договору управління майном закріплено ст. 1029 ЦК України, якою передбачено можливість виникнення на підставі зазначеного договору двох видів прав управителя на отримане в управління майно: права управителя на чуже майно (власником майна, що перебуває в управлінні, залишається установник); або права довірчої власності (право власності на довірене майно переходить від установника до управителя).

Відповідно до ч. 1 ст. 1029 ЦК за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).

Договір управління майном є реальним або консенсуальним (у визначених законом випадках), двостороннім, оплатним, строковим правочином. Предмет договору управління становить не лише майно, передане в управління, але й вчинення управителем від свого імені будь-яких припустимих юридичних та фактичних дій, необхідних для управління майном в інтересах установника або визначеної ним третьої особи, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом.

Цей договір є реальним правочином, оскільки установник управління передає, а не зобов'язується передати управителеві майно в управління. Тому для набрання чинності договором управління майном, як і будь-яким іншим реальним договором, недостатньо однієї зустрічної згоди сторін (оферти та акцепту). Обов'язковою умовою укладання цього договору буде вчинення фактичних дій у вигляді передачі майна управителеві. Обіцянка передати майно в управління не тягне у даному випадку правових наслідків. Згода потенційного управителя і потенційного установника управління до моменту передачі майна, коли один передасть його, а інший прийме і відокремить від іншого майна, що знаходиться в управлінні, може вважатися лише попереднім договором, тобто домовленістю сторін у майбутньому укласти договір.

Моментом укладення договору управління майном вважається вручення установником майна управителеві. Оскільки цей договір вважається реальним, то установнику надається право односторонньої відмови від виконання договору в ситуації, коли договір за будь-яких причин укладений до передачі майна в управління. Умови договорів, за якими при укладенні такої угоди потенційний управитель наполягає на оформленні його як консенсуального, намагаючись отримати юридичні важелі для примушення контрагента реально виконати зобов'язання, а у випадку відмови установника управління від передачі майна управитель передбачає також можливість притягнення власника до матеріальної відповідальності у формі відшкодування збитків, мають визнаватися недійсними. Однак в окремих випадках договір управління може розглядатися як консенсуальний. Зокрема, управління державними корпоративними правами здійснюють управителі, визначені на конкурентних засадах за результатами конкурсів на право управління відповідним державним майном. Звичайно, договори управління державними корпоративними правами (пакетами акцій, частками, паями) вважаються укладеними від дати їх підписання. Договір управління нерухомим майном також розглядається як консенсуальний, враховуючи спеціальні правила, які пред'являються законодавством до його форми. Договір управління нерухомим майном не може бути реальним, оскільки згідно із ЦК України правочини з нерухомим майном вважаються укладеними з моменту державної реєстрації, проведеної у встановленому порядку. Тому договір управління нерухомим майном вважається укладеним з моменту державної реєстрації. Отже, договір управління майном є реальним, якщо інше не передбачено законом або не випливає із суті цих відносин.

За кількістю зобов'язаних сторін договір управління майном відноситься до двосторонніх договорів, оскільки права і обов'язки щодо цього договору виникають як з однієї, так і з іншої сторони зобов'язання. У договорі управління майном відсутній єдиний боржник і єдиний кредитор. Кожна із сторін виступає як кредитор і як боржник.

Після укладення договору установник зобов'язується передати частину свого майна в управління управителеві, не вчиняти ніяких угод з цим майном, що перешкоджатимуть здійсненню управління, і одночасно набуває право здійснювати контроль за виконанням умов договору, отримувати вигоди від управління майном. Управитель повинен виконувати свої обов'язки виключно в інтересах установника (вигодонабувача) і давати звіт про свою діяльність, а за здійснення управління майном отримувати на винагороду.

Договір управління майном залишається двостороннім також у випадку призначення вигодонабувачем третьої особи. Коли в даному договорі з'являється третій учасник - вигодонабувач, договір не перетворюється на трьохсторонній, а лише набуває властивостей договору на користь третьої особи. Договір між установником управління та управителем не породжує для вигодонабувача ніяких обов'язків, а лише права. Боржником за цим договором визнається управитель, який має виконати те, до чого його зобов'язує договір, а кредитором - установник управління.

За суб'єктною направленістю виконання зобов'язань договір управління майном може бути договором на користь сторін договору (установник назначає вигодонабувачем самого себе) і договором на користь третіх осіб (вигодонабувачів).

На договір управління майном, укладений в інтересах вигодонабувача, поширюються загальні положення про договір на користь третьої особи. Зокрема, за таким договором управитель зобов'язується перед установником виконати певні дії не установнику, а іншій особі (вигодонабувачу) і, виконавши такі дії, управитель погашає свої зобов'язання перед установником. Суб'єктний склад договору управління майном на користь вигодонабувача не збігається з суб'єктним складом правовідношення, яке ним породжується. Будучи учасником правовідношення, вигодонабувач не стає стороною за договором, однак його виконання можуть вимагати як установник, так і вигодонабувач.

Договір управління майном є особливим правочином, якому притаманні: висока ступінь довіри та особливе значення особистості його учасників, що знайшло відображення у предметі договору, наданні управителеві надмірних повноважень, встановленні з метою недопущення безпідставного збагачення обов'язку їх здійснення виключно у чужому інтересі - вигодонабувача та (або) установника, а також підвищених вимогах до відповідальності управителя та підставах припинення договору у зв'язку з втратою довіри.

Надмірність повноважень управителя полягає в наділенні його невизначено широким колом повноважень здійснення права власності на чуже майно, обмежене законом і волею власника. Тривалий, пролонгований характер відносин з управління майном зумовив особливість предмета договору управління майном, яка полягає у здійсненні управителем від свого імені не однієї або кількох юридичних чи фактичних дій, а невизначеної їх кількості, які необхідні для управління майном. У зв'язку з цим договір управління не може укладатися для вчинення будь-якої разової угоди. Зокрема, не визнається договором управління правочин, за яким управитель зобов'язався перед установником реалізувати на фондовому ринку належний останньому вексель, оскільки предметом такого договору є надання посередницької послуги разового характеру, а не діяльність з управління чужим майном.

Управління майном є специфічним способом здійснення права власності у чужому інтересі, що полягає в зобов'язанні управителя діяти в інтересах вигодонабувача та (або) установника. Під діями в інтересах вигодонабувача або установника необхідно розуміти вчинені з належною дбайливістю дії, що не суперечать закону і мають своєю метою зберігання та примноження вартості переданого в управління майна, вчинені без невиправданого ризику можливих втрат так, як вчинив би на місці управителя сам установник за аналогічних обставин.

2. ЦК у ч. 2 ст. 1029 містить правило, згідно з яким договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя.

Закріплене ч. 2 зазначеної статті ЦК положення про право довірчої власності управителя майном є новим для цивільного права України і переважної більшості країн континентального права, в яких, за відсутності загального поняття цього правового інституту, використовуються лише окремі його різновиди (зокрема, забезпечувальне право власності, що ґрунтується на угодах з передачі майна у власність як способу забезпечення виконання зобов'язання).

У правовому регулюванні законодавств різних іноземних країн угоди забезпечувальної власності знайшли відображення у сплаті боргу у формі security interest (зокрема в країнах англосаксонського права), та інституту забезпечувальної (фідуціарної) власності (в країнах континентального права).

Конструкція security interest передбачає придбання права власності на предмет забезпечення. За своїм змістом security interest є правом кредитора вважати себе власником певного майна боржника у випадку невиконання (неналежного виконання) останнім, забезпеченого цим майном, зобов'язання.

Під впливом англо-американського права законодавцями багатьох європейських країн вироблено інститут забезпечувального права власності (наприклад, Sicherungseigentum у Німеччині); довірчого відчудження або гарантійної передачі власності (transfer de patrimoine comme garantie) у Франції; фідуціарний заклад в Японії, який, зокрема, охоплює не лише товари в обігу, а й обладнання, цінні папери та інші види рухомих речей.

Відповідно до ч. 2 ст. 316 ЦК право довірчої власності є особливим видом права власності, що виникає внаслідок закону або договору управління майном.

В науці цивільного права під правом довірчої власності розуміють безоплатно набуте довірчим власником право власності на визначене майно, обтяжене фідуціарним зобов'язанням здійснення цього титулу з метою і з обмеженнями, встановленими договором управління майном чи законом.

Довірча власність здійснюється у відповідності з вказаною установником метою в інтересах третьої особи - вигодонабувача.

Визначеність довірчої власності метою обумовлює притаманні їй такі властивості довірчого характеру: а) довірче (фідуціарне) зобов'язання довірчого власника здійснювати власницький титул особисто, в чужому інтересі, для досягнення визначеної мети, з дотриманням обмежень, встановлених установником або законом; б) пролонгованість, невідчужуваність і незалежність права довірчої власності від змін її об'єктного та суб'єктного складу.

Дискусійним є питання щодо правової природи права довірчої власності. Заслуговує на увагу теза про те, що за своєю природою фідуціарна (довірча) власність є належним довірчому власникові дуалістичним титулом у вигляді визначеного метою речового права на довірчий майновий фонд, обтяженого зобов'язанням його здійснення виключно або переважно в чужому інтерес.

У цьому зв'язку довірчу власність пропонується розглядати як особливо довірчий (фідуціарний) майновий фонд з елементами правоздатності. Під фідуціарним майновим фондом розуміється особлива сукупністю юридично відокремленого і персоніфікованого майна, права на яке не залежать від зміни суб'єкту та об'єкту (окремої речі, простої (розрізненої) сукупності речей або прав майнового комплексу), і поширюються положення про єдиний майновий комплекс, якщо інше не передбачено законом або не випливає із сутності довірчої власності. Тому фідуціарний майновий фонд є представленим довірчим власником квазі-суб'єктом права, що володіє самостійною правоздатністю.

Довірча власність змінює традиційні уявлення щодо права власності загалом, як діяльності особи-власника у власному інтересі і за власним розсудом. Довірчий власник переважно або виключно діє в чужому інтересі і від цього не перестає бути власником, оскільки зберігається головна риса власності - здійснення власницьких повноважень за власним розсудом і від імені довірчого власника. Водночас дискреційність здійснення повноважень довірчого власника сягає меж мети управління такою власністю. Таке обмеження тиутули є припустимим, оскільки не суперечить доктринальним уявленням про обмеження права власності (на підставі закону чи правочину).

Вітчизняний законодавець встановив можливість встановлення довірчої власності на підставі договору управління майном без будь-яких обмежень щодо сфери застосування такого правочину для цілей довірчої власності. Застосування принципу свободи договору дає підстави для висновку про припустимість договірного створення довірчої власності для будь-яких цілей. Однак такий висновок потребує уточнення, оскільки не можна виключити можливість існування заборонених сфер застосування довірчої власності за такою підставою її створення. Перш за все, досить обережно ця конструкція має застосовуватися в спадкових відносинах, з тим, щоб не порушити принцип абсолютності права власності спадкоємця. В силу поширення на правила слідування та майнового імунітету спадкоємці установників та вигодонабувачів можуть отримувати у певному відношенні "голе" право власності (наприклад, коли прямо передбачено третю особу - вигодонабувача). Потребує подальшого усвідомлення перспектива використання довірчої особи як внеску до статутного капіталу юридичної особи. Зокрема, чи не створюватимуть обмеження повноважень довірчого власника невиправданих перешкод у відносинах цієї юридичної особи з третіми особами-контрагентами? Зокрема, довірча власність як внесок до статутного капіталу юридичної особи юридично не виконуватиме гарантійної функції статутного капіталу, оскільки на таке майно кредитори юридичної особи зможуть звернути стягнення лише у визначеним законом випадках (при визнанні довірчого власника-юридичної особи банкрутом та передачі такого майна в заставу кредиторам цієї юридичної особи).

Праву довірчої власності має притаманні йому підстави виникнення та особливості здійснення цих фідуціарних правовідносин.

Особливість цивільно-правового регулювання довірчої власності в Україні полягає у встановленні обмеженого і виключного переліку підстав виникнення цього речового титулу.

Частиною 2 ст. 1029 ЦК передбачено, що "договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя".

ЦК України, таким чином, допускає лише дві підстави виникнення права довірчої власності: 1) пряму вказівку закону; та/або 2) договір управління майном. Довірча власність не може виникати з будь-яких інших підстав, у тому числі на підставі односторонніх правочинів, рішення суду, неправомірних дій (деліктів тощо), будь-яких інших договорів, крім договорів управління майном.

Довірча власність може виникати в силу прямої вказівки закону, зокрема, при здійсненні окремих угод з [номінального] придбання об'єктів приватизації, до яких слід віднести: купівлю-продаж об'єктів приватизації під інвестиційні зобов'язання; тимчасове залишення і закріплення у власності держави на певний строк пакету акцій товариств, створених у процесі приватизації; безоплатну передачу акцій у власність емітенту з їх наступною персоніфікацією серед працівників; номінальну довірчу власність іншими корпоративними правами [частками, паями]; управління майном, яке не ввійшло до статутного фонду товариства, створеного на базі державного підприємства.

Підставою припинення довірчої власності може бути досягнення мети, для якої передавалося майно у довірчу власність. Довірча власність може припинитися за ініціативою установника (фідуціанта) на підставі рішення суду у випадку неналежного виконання довірчим власником умов договору.

Не можна виключити того, що в середньостроковій перспективі (3 - 5 років) зміст і характер такого переліку підлягатиме дотичному розширенню через створення довірчої власності в силу рішення суду і на підставі заповіту, можливо, у визначених законом випадках або з дотриманням встановлених законом умов. При цьому, краще коли б така перспектива була результатом сформованої судової, іншої практики правозастосування довірчої власності, а не наслідком законотворчості, відірваної від реального стану і тенденцій розвитку існуючих суспільних відносин. У цьому зв'язку слід зазначити, що український законодавець правильно вирішив, закріпивши обмежене і виключне коло підстав виникнення довірчої власності - внаслідок закону або договору управління майном. Інші підстави довірчої власності (заповіт, рішення суду, делікт тощо) потребують більш досконалої техніки регулювання цих відносин. З формуванням традицій (судової, іншої практики застосування) застосування інституту довірчої власності цілком припустимо допустити створення довірчої власності на підставі заповіту і рішення суду. В сучасних умовах, враховуючи відсутність чітких положень про зміст фідуціарного зобов'язання довірчого власника і зрозумілих критеріїв відмежування цього титулу від суміжних конструкцій, загально-дозвільний режим підстав довірчої власності може заподіяти шкоду і дискредитувати ідею довірчої власності в цілому.

Отже, інші підстави довірчої власності (крім договору управління майном та прямої вказівки закону) в сучасних умовах не на часі, оскільки це може спровокувати свавілля в суддівському тлумаченні і зловживання з боку довірчих власників.

У зв'язку з цим, враховуючи відсутність усталеної практики і стрункої доктрини застосування цього інституту невиправдано широкий або відкритий перелік підстав виникнення довірчої власності може призвести до масових порушень прав вигодонабувачів та установників як більш слабких учасників цих відносин.

Суб'єктний склад відносин довірчої власності може передбачати наявність двох або трьох учасників наведених відносин. Обов'язковими учасниками відносин довірчої власності виступають установник (фідуціант) і довірчий власник (фідуціарій). У випадках, прямо визначених договором або законом, поряд із зазначеними учасниками цих відносин з'являється фігура вигодонабувача (бенефіциарія).

Установником довірчої власності може бути власник майна або особа, яка набуде право власності в майбутньому, з наступною передачею його у довірчу власність.

Довірчим власником визнається фізична або юридична особа-суб'єкт підприємницької діяльності, якій передається майно у довірчу власність.

Вигодонабувачем є фізична або юридична особа, на користь якої передаються вигоди від довірчої власності.

Зміст права довірчої власності полягає у передачі установником титулу або майна і титулу власності довірчому власнику для досягнення визначених цілей, обтяженого довірчим (фідуціарним) зобов'язанням передати у подальшому титул і майно визначеним вигодонабувачам після настання певних юридичних фактів на умовах договору. У випадку досягнення цілей управління право довірчої власності припиняється фактичною передачею (datio) довірчим власником цього майна вигодонабувачу. Відмова чи ухилення довірчого власника від вчинення datio може бути подолано зобов'язально-правовим позовом установника або вигодонабувача про виконання зобов'язання в натурі або про відшкодування збитків. Ризик невчинення datio і є проявом особливої довіри установника до довірчого власника.

Структура титулу довірчої власності також характеризує особливості цього речово-зобов'язального титулу. За своєю структурою титул довірчої власності складається з двох елементів - права власності та фідуціарного зобов'язання, які є невід'ємними складовими і лише в сукупності формують цей вид суб'єктивного права.

Фідуціарне зобов'язання обмежує право власності шляхом "звуження можливості здійснення суб'єктивного права власності". За своїм характером фідуціарне зобов'язання має розглядатися як невідчужуване речове обтяження права довірчої власності активно-пасивного типу. Таке обтяження слідує долі речі, яка знаходиться в довірчій власності, його носієм-боржником може бути лише довірчий власник. Крім того, фідуціарне зобов'язання припиняється з припиненням довірчої власності. Довірчий власник фідуціарно зобов'язаний вчиняти як пасивні, так і активні дії в інтересах третьої особи (зокрема, вигодонабувача). За цим критерієм право довірчої власності відрізняється від сервітутного обтяження, зміст якого становить пасивний обов'язок власника, обтяженого сервітутом, утримуватися від порушень носія сервітутного права.

Переваги і перспективи довірчої власності, обумовлені визначальними рисами і місцем цієї конструкції в системі суб'єктивних цивільнх прав. Закріплення інституту довірчої власності в українське законодавство є результатом тривалої наукової дискусії і пошуку юристами-практиками адекватних конструкцій з управління майном в чужому інтересі.

В українському праві ідея припустимості введення довірчої власності почала формуватися на доктринальному рівні, що знайшло відображення в позитивному сприйнятті цієї конструкції рядом провідних вітчизняних вчених-цивілістів з цих питань. І лише пізніше (через 2 - 3 роки) їх наукові дослідження були творчо враховані розробниками законодавчих актів, які ввели довірчу власність в українське законодавство.

Такий підхід вселяє певний оптимізм в питання щодо перспектив довірчої власності. Важливо, що цей інститут має більший потенціал, порівняно з договором довірчого управління майном, позаяк визнання довірчого власника позбавляє багатьох ризиків установника і вигодонабувача, які неможливо уникнути при довірчому управлінні майном.

Шляхи нормативного регулювання відносин довірчої власності визначатимуться переважно чинниками практичної користі від такої конструкції при вирішенні суто прагматичних проблем правозастосування. У зв'язку з цим сід звернути увагу на акутальну в сучасних умовах проблему відсутності детального нормативного регулювання відносин довірчої власності. Однак цей недолік має тимчасовий характер і поступово усуватися з прийняттям все нових спеціальних нормативних актів (законів і підзаконних актів), які регулюватимуть окремі види довірчої власності.

Перехід прав довірчого власника до третіх осіб є максимально обмеженим в силу фідуціарності цих правовідносин. Особистий характер виконання фідуціарного зобов'язання встановлює обмеження переходу права довірчої власності до третіх осіб. З точки зору доктринального розуміння довірчої власності титул довірчого власника може переходити лише до інших довірчих власників, які є співдовірчими власниками (за аналогією з трастом - cotrustee). Тому застосування цесії, переводу боргу, інших способів правонаступництва (зокрема, реорганізація і спадкування) не можуть бути застосовані до відносин довірчої власності, якщо інше прямо не передбачено законом, або якщо інше передбачено договором управління і така умова не суперечить закону (наприклад, принципам спадкового права).

Однак складність тлумачення цих положень полягає в тому, що чинне законодавство не містить такого роду обмежень щодо переходу права довірчої власності до третіх осіб, що робить можливим застосування на практиці будь-яких способів правонаступництва. У зв'язку з цим можна зробити припущення, що розвиток цих відносин піде шляхом формування судовою, іншою правозастосовною практикою окремих складів обмежень правонаступницництва права довірчої власності, як умови їх нормативного закріплення у вигляді універсального правила в ЦК України про неприпустимість цесії, спадкування та реорганізації права довірчої власності.

Майновий імунітет довірчої власності від стягнення є однією з її привабливих рис. Довірча власність містить у своєму змісті так званий відносний майновий імунітет від стягнення, який полягає в "неприпустимості звернення стягнення на майно, щодо якого міститься заборона в законі". При цьому йдеться про два майнові імунітети - за вимогами кредиторів як установника, так і довірчого власника.

Вимоги кредиторів довірчого власника за боргами, що виникли не у зв'язку із здійсненням управління довірчим власником, не можуть задовольнятися за рахунок майна, переданого в довірчу власність. Відповід но до ч. 3 ст. 1030 ЦК України таке майно юридично і технічно відділяється від іншого майна довірчого власника як управителя (власного майна або від інших випадків довірчої власності).

Неможливість звернення стягнення на майно в довірчій власності за вимогами кредиторів довірчого власника щодо боргів, які виникли у зв'язку із здійсненням управління довірчим власником, передбачена спеціальними законодавчими актами з питань довірчої власності. Відповідно до ст. 7 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" управитель при реалізації права довірчої власності не може відповідати за своїми боргами активами ФФБ і ФОН. Аналогічне положення законодавчо закріплено щодо довірчої власності на іпотечні активи. Згідно зі ст. 27 Закону України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" управитель не може відповідати за своїми боргами іпотечними активами, які знаходяться у нього в управлінні, та не має права використовувати ці активи для забезпечення виконання своїх зобов'язань.

Майновий імунітет від стягнення за вимогами кредиторів установника довірчої власності випливає з норм ЦК України. Згідно зі ст. 1040 ЦК України звернення стягнення на майно, передане в управління, за вимогою кредитора установника управління не допускається, крім випадку визнання установника управління банкрутом або звернення стягнення за вимогою заставодержателя на майно, що є предметом договору застави. У разі визнання установника управління банкрутом договір управління цим майном припиняється і воно включається до ліквідаційної маси.

Не вирішеним залишається питання про те, чи поширюються на відносини довірчої власності норми ст. 1040 ЦК України щодо можливості стягнення кредиторів установника на довірчу власність, яка є предметом застави, і в разі визнання установника банкрутом. Буквальне тлумачення цієї норми не виключає можливості поширення цієї норми на відносини довірчої власності і звернення стягнення кредиторів установника на довірчу власність.

Однак системний аналіз цієї норми ЦК і норм про загальні умови звернення стягнення за вимогами кредиторів (ст. 576 ЦК) запречує припустимість застосування буквального тлумачення норми ст. 1040 ЦК України. Стягнення за вимогами кредиторів може проводитися лише на власне майно установника довірчої власності-боржника, яке може бути відчужене ним. До майна установника передане в довірчу власність майно не відноситься. Тому кредитори установника не можуть звернути стягнення на майно, передане ним в довірчій власності.

Водночас визнання установника банкрутом має визнаватися підставою припинення довірчої власності, оскільки застосування норми ст. 1040 ЦК України не суперечить суті довірчої власності і має розглядатися як випадок зворотного повернення титулу власності до установника-банкрута внаслідок прямої вказівки закону.

Кількома особливостями характеризується відповідальність довірчого власника за порушення фідуціарного зобов'язання. Наступною колізійною проблемою є питання припустимості застосування до довірчого власника положень ЦК України щодо субсидіарної відповідальності управителя, передбаченої частинами 2 і 3 ст. 1043 ЦК. Відповідно до ч. 2 цієї норми ЦК управитель визнається субсидіарним боржником за боргами, що виникли у зв'язку із здійсненням ним управління, якщо вартості майна, переданого в управління, недостатньо для задоволення вимог кредиторів. Визнання установника основним боржником у цьому випадку пояснюється тим, що установник залишається власником майна, переданого в управління. При цьому доцільно враховувати визначений метою режим майна, переданого в управління, та обумовлену цим презумпцію обмеження такої відповідальності як вартістю, так і натуральним змістом майна, переданого в управління. Іншими словами, слід виходити з неможливості звернення стягнення кредиторів за боргами управителя у зв'язку з управлінням, на інше майно установника, ніж передане в управління, майно установника. Такий підхід має своїм підгрунтям ідею-принцип обмеження звернення стягнення кредиторів управителя на інше майно управителя, ніж те, яке передане в управління. Однак в умовах відсутності усталений традицій застосування довірчої власності в цій частині не можна стверджувати про те, наскільки такий підхід сприйме судова, інша правозастосовна практика.

Крім того, вказівка на субсидіарну відповідальність управителя як довірчого власника за правилами ч. 2 ст. 1043 ЦК як нелогічною, так і такою, що неможливо застосувати, оскільки спочатку слід притягнути до відповідальності основного боржника - установника управління, що також не може бути проведено у зв'язку з відсутністю в нього права власності на майно, передане в довірчу власність.

Не можна погодитися з перспективою поширення на відносини довірчої власності, норми ч. 3 ст. 1043 ЦК, яка передбачає субсидіарну відповідальність управителя, за правилами ч. 2 цієї статті, у разі вчинення правочинів з перевищенням наданих йому повноважень або встановлених обмежень, за умови, що добросовісності третіх осіб, які берутьучасть у правочині (тобто, якщо вони не знали і не могли знати про перевищення управителем повноважень або встановлених обмежень).

Вказівка на таку відповідальність управителя-довірчого власника є зайвою Такий управитель є власником (хоч і довірчим), який несе не субсидіарну, а самостійну і повну відповідальність, оскільки установник управління не є основним боржником за боргами, створеними довірчим власником у зв'язку із здійсненням ним управління.

Проведений аналіз положень щодо субсидіарної відповідальності довірчого власника за правилами відповідальності довірчого управителя, дає підстави для висновку про те, що положення ЦК про довірче управління майном можуть застосовуватися до відносин довірчої власності лише за правилами про аналогію закону і за умови, якщо це не суперечить сутності довірчої власності як виду права власності.

Наведені приклади двох правових колізій, обумовлених хибним позицією щодо автоматичного застосування положень про управління майном до відносин довірчої власності, з достатньою переконливістю свідчать про доцільність відокремленого регулювання довірчого управління майном і довірчої власності. прийняти окрему главу ЦК України, присвячену регулюванню довірчої власності, оскільки такий речово-правовий інститут має ряд принципових відмінностей від довірчого управління майном (чужим).

3. Аналіз положень про [довірче] управління майном дає підстави стверджувати, що ЦК України встановив виключний перелік підстав виникнення відносин з управління майном. Управління майном може виникати в силу закону або на підставі договору управління майном. ЦК України не передбачає можливості виникнення управління майном на підставі одностороннього правочину, юридичного вчинку чи інших правових форм волевиявлення власника з передання належного йому майна в управління.

4. У ЦК України договір управління майном міститься серед договорів про надання послуг (глава 63 ЦК), для яких надання послуг невідривне від діяльності особи послугонадавача (управителя), оскільки корисний ефект такої діяльності не виступає у вигляді певного осяжного матеріального результату, як це має місце у договорах на виконання робіт, а полягає в самому процесі надання послуги.

Договір управління майном є самостійним договірним способом (типом) цільового здійснення змісту права власності в чужому інтересі, якому притаманні підвищена довірливість та особливе значення особистості його учасників. Він відноситься до правових інститутів змішаного типу, який сформувався на стику речових і зобов'язальних прав, а тому одночасно володіє ознаками, характерними для різних груп прав. Мається на увазі, що відносини між управителем і його контрагентом-установником управління носять відносний характер. Проте, завдяки тому, що управитель здійснює щодо переданого майна делеговані його власником повноваження, відповідне правовідношення набуває риси абсолютного.

5. Актуальним є питання щодо правової природи договору управління майном. Ця проблема є предметом наукових дискусій, що обумовило існування різних оцінок цієї конструкції.

Основні відмінності і найбільш протилежні за оцінками точки зору полягають у відповіді на запитання: довірче управління майном є речовим правом чи зобов'язанням? З цього питання сформувалися і були висловлені чотири основні підходи стосовно проблеми регулювання інституту довірчого управління майном.

Прихильники класичного підходу, слідуючи континентально-правовим традиціям, виступають виключно за зобов'язально-правову модель довірчого управління майном. Прихильники речово-правового характеру довірчого управління майном допускають використання в континентальному праві України речово-правової конструкції довірчого управління майном, яка є особливим різновидом обмежених речових прав з елементами конструкції прав на чуже майно.

Проміжну позицію займають вчені, які визнають його "зобов'язальним правовідношенням, що містить речові елементи", наявність в довірчому управлінні майном окремих речових ознак (тобто, є "чисто відносними правовідношеннями, але з речовим елементом") або вважають його "особливим правом на чужу річ" чи "опосередкованим способом здійснення права власності". Схожої точки зору дотримується З. Е. Беневоленська, С. І. Ковальов.

Окрему позицію займають вчені, які обґрунтовують, виходячи із діючих нормативних актів, паралельне існування довірчої власності і довірчого управління майном.

Нарешті, існує точка зору, згідно з якою права довірчого управителя на майно, передане в управління, не вміщується в дихотомію прав "речові - зобов'язальні". Ю. Б. Фогельсон відводить їм місце в групі прав "типу орендних".

Цей компромісний підхід в розумінні природи цієї конструкції є найбільш виваженим, що є теоретичним підгрунтям пояснення виникнення з договору довірчого управління майном особливого, з речовим елементом, права на чужу річ, що не тягне за собою переходу права власності до довірчого управителя.

У цьому випадку передача майна в довірче управління має розглядатися як спосіб передачі установником і наділення довірчого управителя власницькими повноваженнями щодо чужого майна, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом, власник якої визначає мету довірчого управління, обсяг повноважень, які він передає, а також особу, в інтересах якої повинен діяти довірчий управитель.

За своєю сутністю титул довірчого управителя полягає в наділенні його повноваженнями, близькими до речово-правового титулу, обтяженого фідуціарним обов'язком здійснювати цей титул і діяти виключно в чужому інтересі.

Довірче управління майном є самостійним договірним типом (різновидом) права на чужу річ, обтяженого цивільно-правовим зобов'язанням з надання послуг і передачі майна. Довірче управління майном відноситься до групи змішаних правових інститутів, який не можна відносити ні до абсолютних (речевих), ні до відносних (зобов'язальних) прав, оскільки такий поділ майнових прав не відповідає повною мірою специфіці цієї конструкції, яка виникла і сформована на стикі абсолютних (речевих) і відносних (зобов'язальних) прав і одночасно володіє ознаками, притаманними різним групам. Мається на увазі, що відносини між довірчим управителем та його контрагентом-установником управління носять відносний характер. Проте завдяки тому, що довірчий управитель здійснює щодо переданого майна делеговані власником правомочності, відповідне правовідношення набуває риси абсолютного. З виникненням потреб і проблем правозастосування та формуванням стабільної судової практики буде визначено необхідність і можливість нормативного закріплення довірчого управління майном як специфічного права на чужу річ.