Право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку. 

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об'єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством. 

Коментар:

1. Хоча ст. 2 КЗпП двічі коригувалася вже в період незалежності України, вона зберегла в основному свій декларативний зміст, який вона мала в радянський період.

2. Водночас, у сучасних умовах положення ст. 2 КЗпП не можна розглядати як суто декларативні. Право на працю - це право, яке в силу ст. 55 Конституції України повинне захищатися судом. Формулювання права на працю, дане в ст. 43 Конституції України, значно менше обтяжує державу перед працівником, якому надане право на працю, ніж ст. 2 КЗпП.

3. Якщо ст. 2 КЗпП встановлює, що право на працю забезпечується державою, то ст. 43 Конституції обов'язок держави забезпечувати право на працю не закріплює. Це ні в якому разі не є підставою для твердження про те, що ст. 2 КЗпП не діє в тій мірі, в якій вона виходить за межі ст. 43 Конституції України. Права, надані громадянам Конституцією, не можуть обмежуватися законами і підзаконними актами, однак вони можуть доповнюватися.

4. У трактуванні змісту права на працю ст. 43 Конституції також істотно відходить від ст. 2 КЗпП. Якщо ст. 2 КЗпП під правом на працю розуміє насамперед право на одержання роботи, то ст. 43 Конституції право на працю трактує як можливість заробляти собі на життя працею, яку громадянин вільно вибирає або на яку вільно погоджується. Гарантій щодо перетворення можливості (заробляти собі на життя) у дійсність Конституція України не містить. Отже, сьогодні держава не забезпечує права на одержання роботи, а лише проголошує право на працю як можливість заробляти. Визнання такої можливості в ст. 43 Конституції не може бути підставою для пред'явлення позову до суду про надання роботи, якщо тільки державним органом або власником не порушені якісь більш конкретні обов'язки щодо недопущення дискримінації, прийняття на роботу, надання роботи та оплати праці конкретної особи. Не є такою підставою і ст. 2 КЗпП.

5. До змісту права на працю ст. 2 КЗпП включає право на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Це відповідає зазначенню в ст. 43 Конституції на право громадянина на працю як право на таку працю, яку він вільно вибирає, чи на таку працю, на яку він вільно погоджується. Неважко, однак, помітити, що при спробі тлумачення права на працю як такого, що входить до змісту правовідносин, суб'єктом, обов'язок якого кореспондує цьому праву, повинна визнаватися держава. Але сьогодні немає того правового механізму, який давав би можливість потенціальним працівникам заявити до держави відповідні вимоги та примусити її виконати обов'язки, що кореспондують праву громадянина і людини на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Не варто думати, що такий механізм з'явиться в перспективі.

6. Ст. 43 Конституції доповнює зазначене трактування права на працю забороною застосування примусової праці. При цьому робиться застереження про те, що не є примусовою працею військова та альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний чи надзвичайний стан. Ч. 2 ст. 1 Закону "Про зайнятість населення" також містить формулювання, що забороняє застосування примусової праці, однак допускає встановлення законодавством винятків з цього правила. Встановлення яких-небудь винятків із правила про неприпустимість застосування примусової праці не відповідає Конституції і юридичного значення не має. У Законі "Про зайнятість населення" (п. 2 ст. 1) пояснюється також, що добровільна незайнятість не є підставою для притягнення громадян до адміністративної або кримінальної відповідальності.

7. Право на працю відповідно до ст. 2 КЗпП передбачає оплату праці не нижче встановленого державою мінімального розміру. Ст. 43 Конституції України також передбачає право працівника на заробітну плату в розмірі, не нижче встановленого законом. Це право може захищатися, в тому числі і шляхом звернення з позовом до власника (уповноваженого ним органу), з яким працівник уклав трудовий договір і який порушив право працівника на оплату праці в розмірі, не нижче встановленого державою мінімуму.

8. Обов'язок держави забезпечити громадянам право на працю, що випливає із ст. 2 КЗпП, розкривається у другому реченні частини першої зазначеної статті шляхом зазначення на більш конкретні обов'язки держави перед працівниками (громадянами). Роль держави в реалізації права на працю зводиться відповідно до ст. 2 КЗпП до такого:

1) створення умов для ефективної зайнятості населення. Тут уже не говориться про те, що держава забезпечує ефективну зайнятість. Вона лише створює умови. Не говориться про те, що держава створює для цього всі умови. Це, мабуть, і неможливо, оскільки держава відмовилася від безпосереднього виконання функцій організації виробництва і залучення працівників до праці. Положення про те, що держава створює умови для ефективної зайнятості населення, не можна розглядати як норму, що безпосередньо регулює відносини між роботодавцем та власником. Як норму прямої дії назване положення можна розглядати при оцінці діяльності Кабінету Міністрів, Міністерства праці та соціальної політики або деяких інших державних органів;

2) сприяння працевлаштуванню. Тут також держава бере на себе обов'язок тільки сприяти, допомагати. Те мажорне "забезпечує", що вживає законодавець стосовно права на працю, тут уже не формулюється, оскільки за наявності у держави та її органів обов'язку забезпечити працевлаштування, можна було б висувати відповідні вимоги, в тому числі й у суді. Отже, декларуючи право на працю, законодавець відмовився покласти на державу обов'язок забезпечити працевлаштування. У цій справі держава зобов'язується лише сприяти;

3) сприяння підготовці та підвищенню трудової кваліфікації. Якщо виходити з того, що будь-яка правова норма повинна мати ознаку формальної визначеності, то не можна повністю заперечувати характер розглянутого положення як правового припису. Однак його вимога буде виконана вже при мінімальній допомозі працівникам у професійній підготовці та підвищенні трудової кваліфікації. Про суб'єктивне право працівників на підготовку і підвищення трудової кваліфікації та забезпечення цього права в ст. 2 КЗпП не говориться;

4) перепідготовка працівників. Вона відповідно до ст. 2 КЗпП забезпечується. Однак держава забезпечує перепідготовку відповідно до ст. 2 КЗпП тільки осіб, вивільнюваних у результаті переходу до ринкової економіки. Це - норма прямої дії. Її регулятивне значення не може заперечуватися, оскільки в частині другій ст. 43 Конституції говориться тільки про реалізацію програм перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Наведене формулювання ст. 43 Конституції не виключає дії розглянутого правила Кодексу законів про працю. У силу частини першої ст. 2 КЗпП можливе пред'явлення відповідної вимоги до служби зайнятості в суді. Водночас при вирішенні такого спору в суді не можна ігнорувати і слова "вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку", що містяться в ст. 2 КЗпП. Не кожен вивільнений працівник має право вимагати від служби зайнятості перепідготовки (у разі потреби). Працівник повинен довести, що він вивільнений саме в результаті переходу на ринкову економіку. Інший підхід означав би неповагу до букви закону.

9. Для правильного розуміння відмінностей у характері прав, зазначених у частині першій ст. 2 КЗпП, і суті прав, перелічених у частині другій тієї ж статті, варто звернути увагу на таке. Частина перша ст. 2 КЗпП формулює права, що виходять за межі трудових і пов'язаних з ними правовідносин. Цим правам громадян кореспондують обов'язки держави та державних органів. Держава, з одного боку, начебто і прагне до надання цим правам громадян реального юридичного змісту, однак, з іншого боку, уникає формулювання їх як суб'єктивних прав, що захищаються судом.

Права працівників, викладені в частині другій ст. 2 КЗпП, також реалізуються переважно через конкретні правові норми. Однак їм кореспондують обов'язки не держави та її органів, а власників (підприємств, установ, організацій). Тому законодавець прагне права працівників у частині другій ст. 2 КЗпП сформулювати більш визначено, конкретизувати їх у всій системі правових норм, створити механізм реалізації та забезпечення цих прав.

10. В силу частини другої ст. 2 КЗпП працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору. З цього правила не можна робити беззастережний висновок про те, що трудові відносини можуть виникати тільки на підставі трудового договору. Так, Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємство" (ст. 19, 20, 21) виокремлює дві категорії працівників - членів підприємств і осіб, які працюють на підставі трудового договору. Аналогічна термінологія характерна для ст. 27 Закону "Про фермерське господарство", ст. 35 Закону "Про сільськогосподарську кооперацію". У ч. 8 ст. 65 ГК також йдеться про те, що трудові відносини можуть виникати на "основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини". Та й Кодекс законів про працю в ст. 2521 визнає можливість включення в трудовий колектив громадян, які своєю працею беруть участь у його діяльності не тільки на основі трудового договору (контракту), а й на підставі інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Якщо вважати, що всі працівники працюють на підставі трудового договору, то ніяких інших форм, які були б підставою трудових правовідносин, не існує зовсім. Виконання роботи на підставі цивільно-правового договору виникнення трудових відносин не тягне.

Однак не безперечним було б і твердження про те, що трудові відносини членів фермерських господарств, колективних сільськогосподарських підприємств, кооперативів не можуть виникнути на підставі трудового договору. Очевидно, остаточна відповідь на це питання може бути дана самим законодавцем.