1. Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби, а також нез'явлення його вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби, але не більше місяця, -

караються триманням у дисциплінарному батальйоні на строк до двох років або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби), а також нез'явлення його вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року, -

караються штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або службовим обмеженням на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років.

3. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин тривалістю понад один місяць, вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті, -

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

4. Самовільне залишення військової частини або місця служби, а також нез'явлення вчасно на службу без поважних причин, вчинені в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці, -

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.

Коментар:

1. Об'єкт злочину - порядок проходження військової служби.

2. З об'єктивної сторони злочин полягає у діях або бездіяльності і має складну структуру можливих форм його прояву:

1) самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем строкової служби тривалістю понад три доби, але не більше місяця (ч. 1 ст. 407);

2) нез'явлення військовослужбовця строкової служби вчасно без поважних причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез'явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю понад три доби, але не більше місяця (ч. 1 ст. 407);

3) самовільне залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби) тривалістю: а) понад десять діб, але не більше місяця; б) хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року (ч. 2 ст. 407);

4) нез'явлення військовослужбовця (крім військовослужбовця строкової служби) вчасно на службу без поважних причин тривалістю: а) понад десять діб, але не більше місяця; б) хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року (ч. 2 ст. 407);

5) самовільне залишення військової частини або місця служби будь-яким військовослужбовцем тривалістю понад один місяць (ч. 3 ст. 407);

6) нез'явлення вчасно на службу без поважних причин будь-якого військовослужбовця тривалістю понад один місяць (ч. 3 ст. 407).

Самовільним є залишення частини або місця служби, вчинене без дозволу начальника (командира).

Військовослужбовці строкової служби за межами військової частини мають право перебувати під час звільнення (в межах гарнізону), а також під час занять, робіт, лікування, відпустки, відрядження, переведення тощо. Виїзд офіцерів, прапорщиків (мічманів), військовослужбовців, що проходять військову службу за контрактом, за межі гарнізону здійснюється з дозволу командира військової частини.

Відповідно до встановленого порядку певні категорії військовослужбовців строкової служби звільняються з розташування військової частини командиром роти у визначені командиром військової частини дні й години. За дозволом на звільнення військовослужбовець звертається до свого безпосереднього командира (начальника). Звільнення особового складу (включаючи офіцерів) з кораблів на берег дозволяється старшим на рейді і командиром з'єднання (в окремому плаванні - командиром корабля) у дні і години, встановлені наказом командуючого флотом (флотилією), і лише окремим військовослужбовцям за наявності у них поважних причин - командиром корабля.

На лікування поза розташуванням частини військовослужбовці направляються за направленням, підписаним командиром військової частини, і у супроводі фельдшера (санітарного інструктора). Військовослужбовці, які захворіли в період відпустки або у відрядженні, на стаціонарне лікування направляються військовими комендантами або військовими комісарами. У день виписки військовослужбовцеві лікувальним закладом (частиною) видаються відповідні документи, і він самостійно (якщо не прибув супровідник з частини) направляється у військову частину, а після повернення зобов'язаний доповісти про це безпосередньому командирові (начальникові).

Військовослужбовців у службові відрядження направляють командири військових частин на підставі розпоряджень старших начальників або за власним рішенням, з оголошенням наказу по військовій частині та зазначенням осіб, які направляються у відрядження, мети і строку відрядження.

Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом, за певних умов мають право перебувати поза розташуванням військової частини у вільний від служби час. Курсанти 1 - 2 курсів звільняються із розташування військово-навчального закладу у порядку, встановленому для військовослужбовців строкової служби, а курсанти старших курсів - за рішенням начальника військово-навчального закладу після закінчення навчальних занять і обов'язкових годин самостійної роботи, визначених розпорядком дня.

Під військовою частиною у ст. 407 розуміється територія військової частини, межі якої можуть і не позначатися огорожею, але зазвичай визначаються наказом командира частини з ілюстрацією їх на плані (схемі). Межі території військової частини і межі військового гарнізону, як правило, не збігаються. Територією військової частини визнається і територія військового корабля.

Під місцем служби, якщо воно не збігається з розташуванням частини, розуміється будь-яке місце, де військовослужбовець повинен у перебіг певного часу виконувати військові обов'язки або знаходитися за наказом чи дозволом начальника. Це може бути полігон, табір, військовий ешелон, корабельне приміщення, док, судноремонтний завод, гауптвахта, шпиталь чи лікарня, лазня, місце виконання господарських робіт чи проведення навчальних занять, як вони визначені відповідним командиром (начальником), маршрут пересування і місцезнаходження у відрядженні, вказані у приписі, тощо.

Нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу - це його нез'явлення на службу в строк, указаний у відповідному документі.

При звільненні з частини, при призначенні, переведенні, поверненні з відрядження, з відпустки або з лікувального закладу військовослужбовець строкової служби повинен з'являтися на службу в строк, зазначений, відповідно, у записці про звільнення, приписі, посвідченні про відрядження, відпускній картці, документах лікувального закладу тощо.

Фактичний момент з'явлення військовослужбовця має бути задокументований. Скажімо, згідно зі статутними нормами після повернення із звільнення військовослужбовець доповідає черговому роти про повернення, здає йому записку про звільнення і доповідає своєму безпосередньому командирові (начальникові), а якщо повертається до підрозділу після відбою, - доповідає лише черговому роти. Час повернення військовослужбовців зі звільнення зазначається черговим роти у книзі обліку звільнених. Тому, якщо військовослужбовець, наприклад, повинен був повернутися із звільнення до 22 години певного дня, але повернувся лише через чотири дні, в його діях є ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407.

Питання про поважність причин нез'явлення військовослужбовця вчасно на службу при звільненні з частини, при призначенні, переведенні, з відрядження, з відпустки або з лікувального закладу є питанням факту, яке входить до компетенції органу дізнання, слідчого, прокурора та суду і вирішується з урахуванням конкретних обставин справи.

Поважними причинами затримки військовослужбовців у відрядженні понад строки, визначені в посвідченні про відрядження, є хвороба, що перешкоджає пересуванню, стихійне лихо та інші надзвичайні обставини, якщо причини затримки підтверджені відповідними документами. Поважними причинами затримки із відпустки можуть бути непередбачені перешкоди у сполученні, хвороба військовослужбовця, пожежа або стихійне лихо, що трапилися в сім'ї військовослужбовця, смерть або тяжка хвороба членів його сім'ї або осіб, на вихованні яких він перебував. Поважною причиною затримки із звільнення має визнаватися затримка військовослужбовця військовим комендантом, іншими органами державної влади у зв'язку з обставинами, не пов'язаними з незаконним перебуванням військовослужбовця поза розташуванням частини чи місця служби.

Початковим моментом самовільного залишення є день, коли військовослужбовець самовільно покинув розташування військової частини чи місце служби, а початковим моментом нез'явлення вчасно на службу - наступний день після дня, в який випливли встановлені строки з'явлення.

Даний злочин є триваючим. Злочин, передбачений ч. 1 ст. 407, є закінченим з моменту перебігу встановленого у диспозиції цієї частини даної статті строку самовільного залишення або нез'явлення на службу військовослужбовця, якщо його умислом не охоплювалося ухилення від служби на більш тривалий строк (скажімо, більше місяця). Самовільне залишення частини або місця служби військовослужбовцем на строк більше місяця кваліфікується за ч. 3 ст. 407. Кваліфікація таких дій ще й за ч. 1 ст. 407 є зайвою: має місце "переростання" у більш тяжкий злочин однорідного посягання на один і той самий об'єкт. Злочинний стан самовільного залишення частини або місця служби закінчується у конкретний момент, коли військовослужбовець прибув до військової частини (до місця служби), або був затриманий, або з'явився з повинною до органу дізнання, слідчого або військового прокурора, або з'явився до військової комендатури чи військового комісаріату тощо.

Якщо винний з метою самовільного залишення частини підробив відпускний квиток, посвідчення про відрядження, записку про звільнення, направлення на лікування тощо, його дії мають кваліфікуватися за ст. 409 як ухилення від військової служби шляхом підроблення документів, а якщо документ не підроблявся, але військовослужбовцем був представлений підложний документ, - за ст. 409 як ухилення від військової служби шляхом іншого обману.

Оскільки прапорщики (мічмани), солдати (матроси), сержанти (старшини), курсанти і слухачі, які проходять службу за контрактом, а також особи офіцерського складу, як правило, розпоряджаються вільним від служби часом за власним розсудом, початковим моментом самовільного залишення ними частини (місця служби) є день, у який вони повинні були прибути на службу, але не прибули. Водночас, у разі самовільного залишення ними частини (місця служби) у службовий час таким початковим моментом буде цей фактичний момент.

Під "місяцем" у ст. 407 розуміється календарний місяць (від 1 січня до 1 лютого, від 15 лютого до 15 березня тощо, незалежно від кількості днів у тому чи іншому місяці). Самовільне залишення частини фактично на строк, що не перевищує місяця, якщо винний мав намір знаходитися поза межами частини понад один місяць, кваліфікується як замах на злочин, передбачений ч. 3 ст. 407. Без наявності такого наміру навіть двічі вчинене самовільне залишення частини тривалістю кожен раз по 28 - 29 діб кваліфікується, залежно від виду суб'єкта цього злочину, за ч. 1 або ч. 2 ст. 407.

Поняття понад один місяць треба розуміти так, що між початковим і кінцевим моментами самовільного залишення частини або місця служби, нез'явлення вчасно на службу пройшов один календарний місяць, незалежно від кількості днів у ньому.

Якщо військовослужбовець під час самовільної відсутності з'являється до військової частини (місця служби), але відповідному командиру (начальнику) про своє повернення не доповідає і до виконання обов'язків з військової служби не приступає, термін його самовільної відсутності не переривається.

Якщо військовослужбовець строкової служби перший раз був самовільно відсутній, наприклад, 7 діб, а другий - 25 діб, не маючи наміру в обох випадках ухилитися від служби на строк понад один місяць, вчинене ним слід кваліфікувати за ч. 1 ст. 407, хоча загальна тривалість у такому разі і перевищує місячний строк.

Два і більше самовільних залишення місця служби, коли тривалість одного з них менше місяця, а другого - понад один місяць, утворюють реальну сукупність злочинів і кваліфікуються за частинами 1 і 2 ст. 407 або за частинами 1 і 3 ст. 407.

Час, протягом якого військовослужбовець утримувався на гауптвахті у зв'язку з його затриманням, або знаходився на стаціонарному лікуванні у зв'язку з хворобою, не приховуючи при цьому своєї належності до військової служби, до часу самовільної відсутності його у військовій частині чи місті служби не зараховується.

Взагалі фактичний строк перебування військовослужбовця поза межами військової частини (місця служби) зараховується до строку ухилення від військової служби відповідно до ст. 407 лише за умови, що таке його перебування є незаконним і не дозволеним.

Строк знаходження військовослужбовця, хоч і поза межами військової частини, але у сфері діяльності компетентних органів, які мають повноваження щодо вирішення питання про подальше проходження служби даним військовослужбовцем чи щодо дачі його діям правової оцінки (наприклад, він затриманий, заарештований у дисциплінарному чи адміністративному порядку, до нього застосовано запобіжний захід у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності за інший злочин, він виконує законний наказ чи розпорядження органу державної влади тощо) підлягає виключенню зі строку незаконного перебування поза межами військової частини з моменту, коли військовослужбовець заявив у вказані органи про своє ухилення від військової служби. До вказаних компетентних органів відносяться, зокрема, органи військового управління, правоохоронні органи, органи адміністративної юрисдикції, суд.

3. Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 1 ст. 407, є військовослужбовець строкової служби (див. коментар до ст. 401), а суб'єктом злочину, передбаченого ч. 2 цієї статті, - будь-який інший військовослужбовець.

4. З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом.

Мотиви злочину можуть бути різними, при цьому особа не має за мету ухилитися від військової служби взагалі. Наявність такої мети і відповідних мотивів може створити підстави для кваліфікації ухилення за статтями 408 або 409.

5. Питання придатності особи до військової служби та її осудності, як передумови вини, мають різні критерії, а тому судова практика дає такі варіанти, згідно з якими військовослужбовець на час вчинення злочину може бути одночасно: 1) придатним до військової служби та осудним; 2) осудним, але непридатним до військової служби внаслідок захворювання, яке отримано ним під час її проходження (або під час ухилення від неї) і яке не знаходилося в причиновому зв'язку з його ухиленням від служби; 3) осудним, але непридатним до військової служби внаслідок захворювання, яке отримано ним під час її проходження і знаходилось у причиновому зв'язку з його ухиленням від неї; 4) осудним, але незаконно призваним внаслідок непридатності до військової служби за станом здоров'я чи за віком; 5) неосудним, але придатним до військової служби; 6) неосудним і непридатним до військової служби.

Найбільшу складність у судовій практиці викликають 2, 3 та 4 ситуації.

Військовослужбовець, який самовільно залишив військову частину, визнаний непридатним до військової служби внаслідок отриманого ним під час її проходження захворювання, тим більше, під час ухилення від неї, за загальним правилом визнається суб'єктом військового злочину і підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Але він може бути звільнений від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48. При цьому треба мати на увазі, що визнання військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину, непридатним до служби за станом здоров'я, не може автоматично розглядатися як підстава для його звільнення від відповідальності з посиланням на ст. 48. З урахуванням усіх обставин справи, характеру захворювання та його впливу на формування та реалізацію умислу винного на ухилення від служби така обставина може розцінюватися судом і як пом'якшуюча покарання (статті 65, 66). Тільки у разі, коли поряд з визнанням особи непридатною до військової служби встановлені й інші обставини, які в сукупності дають підстави для висновку про втрату діянням або такою особою суспільної небезпечності, суд має право звільнити її від кримінальної відповідальності з посиланням на ст. 48.

З іншого боку, якщо ухилення від служби непридатної для неї особи зумовлено хворобою, яка отримана під час проходження служби і перебуває у причиновому зв'язку з таким ухиленням, воно не повинно породжувати юридичної відповідальності, оскільки свідчить про відсутність вини в діях такої особи. Неможливість виконувати загальні і спеціальні обов'язки щодо військової служби внаслідок хвороби взагалі виключає винність особи у вчиненні військового злочину.

Що стосується призову на військову службу особи, непридатної до неї за станом здоров'я або за віком, то ця обставина, незалежно від мотивів ухилення такої особи від служби, є безумовною підставою для визнання її незаконно призваною і свідчить про відсутність в її діях складу будь-якого військового злочину (відсутній суб'єкт). А тому застосування до такої особи ст. 48 також суперечить вимогам закону, оскільки ця норма може бути застосована лише до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину.

6. Кваліфікуючими ознаками злочину є вчинення його в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці.

Якщо військовослужбовець самовільно залишив місце служби і перейшов на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, його дії кваліфікуються тільки за ст. 111 як державна зрада.

Самовільне залишення місця служби, вчинене в умовах воєнного стану або у бойовій обстановці, слід відмежовувати від злочинів, передбачених статтями 428 і 429. Перший із зазначених злочинів відрізняється від злочину, передбаченого ч. 4 ст. 407, за ознаками, які характеризують суспільно небезпечне діяння (ним є тільки дія), місце (тільки територія військового корабля), обстановку (даний корабель гине) і суб'єкта злочину (не будь-який військовослужбовець, а лише командир корабля або особа зі складу команди корабля), а другий - за ознаками місця (ним є не будь-яке місце служби, а тільки поле бою) і часу (час бою може відбуватися і не в умовах воєнного стану).

Проте самовільне залишення військовослужбовцем поля бою (яке є його місцем служби), під час бою (тобто у бойовій обстановці), у зв'язку з допущеною законодавцем логічною помилкою (існують дві цілком аналогічні норми), може бути кваліфіковане як за ч. 4 ст. 407, так і за ст. 429.

7. Вчинення кримінально караного самовільного залишення частини або місця служби військовослужбовцем, який перебуває у складі добового наряду, у т. ч. варти (вахти), патруля або наряду з охорони державного кордону України чи несе бойове чергування (бойову службу), якщо це спричинило відповідні тяжкі наслідки, утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 407 і статтями 418, 419, 420 або 421.

8. Вирішуючи питання про характер і підстави кримінальної відповідальності військовослужбовця, який самовільно залишив військову частину чи місце служби через неправомірну поведінку щодо нього товаришів по службі або військових службових осіб (застосування насильства, вимагання, нестатутні методи впливу, викривлення дисциплінарної практики тощо), слід завжди ретельно перевіряти, чи не діяла така особа в стані крайньої необхідності.

Самовільне залишення військової частини чи місця служби слід вважати вимушеним, коли у справі безспірно встановлено, що підставою для таких дій військовослужбовця були реальні посягання на його життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку, коли уникнути іншими засобами порушення цих своїх прав для нього було неможливим і шкода державним інтересам була заподіяна вимушено.

Про неможливість для військовослужбовця уникнути порушень своїх прав на життя, на захист свого здоров'я, на повагу до його гідності, на свободу та особисту недоторканність іншими засобами, крім самовільного залишення військової частини чи місця служби, свідчать, наприклад, такі факти: умисне порушення перелічених прав військовослужбовця командуванням військової частини, що позбавляло його можливості оскаржити дії командирів (начальників); залишення військовими службовими особами без реагування повідомлень військовослужбовця про порушення цих його прав, нездатність військової влади припинити їх порушення тощо.

Вимушеним заподіянням шкоди інтересам держави слід визнавати випадки, коли військовослужбовець, самовільно залишаючи військову частину чи місце служби, не має наміру ухилитися від виконання свого конституційного обов'язку - захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, а намагається добитися належних умов проходження військової служби. Про такі наміри військовослужбовця може свідчити той факт, що перебуваючи поза межами військової частини чи місця служби, він свою належність до військової служби не переховує і повідомляє правоохоронні органи або органи державної влади про свою належність до військової служби, про вчинене ним ухилення від неї та його причини.

Не можна визнавати вчиненим у стані крайньої необхідності самовільне залишення військової частини чи місця служби з мотивів, пов'язаних з виникненням підстав для звільнення з військової служби за сімейними обставинами. За наявності відповідних обставин така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48.

Застосовуючи положення закону про крайню необхідність у тих випадках, коли під час вимушеного самовільного залишення військової частини військовослужбовець заподіює шкоду, крім державних, ще й іншим правоохоронюваним інтересам, необхідно мати на увазі, що згідно з ч. 3 ст. 39 особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці. Такою небезпекою слід визнавати, зокрема, реальну загрозу застосування протизаконного насильства, яка на фоні систематичного знущання та тяжких образ здатна викликати у конкретної особи, з урахуванням її індивідуально-психологічних особливостей, такий психічний стан, за якого інтенсивна емоція (наприклад, гнів) протягом короткого часу займає домінуюче становище у свідомості людини, внаслідок чого у неї значною мірою знижується здатність усвідомлювати свої дії, а також керувати ними.

* * * 

Закон України "Про військовий обов'язок і військову службу" в редакції від 4 квітня 2006 р.

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. (статті 59, 216 - 222, 260 - 264).

Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р. (статті 23, 25, додаток N 2 до Статуту).

Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України. Положення про проходження військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України. Положення про проходження військової служби (навчання) за контрактом у Збройних Силах України курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів вищих навчальних закладів. Положення про проходження військової служби за контрактом та кадрової військової служби у Службі безпеки України. Положення про проходження строкової військової служби солдатами і матросами, сержантами і старшинами Служби безпеки України. Положення про проходження військової служби (навчання) за контрактом курсантами (слухачами) вищих військових навчальних закладів Служби безпеки України. Затверджені Указом Президента України N 1053/2001 від 7 листопада 2001 р.

Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби зовнішньої розвідки України. Затверджене Указом Президента України N 619/2006 від 17 липня 2006 р.

Інструкція про службові відрядження військовослужбовців Державної прикордонної служби України в межах України та за кордон. Затверджена наказом Адміністрації Державної прикордонної служби України N 830 від 9 листопада 2005 р.

Інструкція про організацію виконання Положення про проходження військової служби особами офіцерського складу, прапорщиками (мічманами) Збройних Сил України. Затверджена наказом Міністерства оборони України N 237 від 16 липня 2002 р.

Інструкція про організацію виконання вимог Положення про проходження військової служби солдатами (матросами), сержантами і старшинами Збройних Сил України. Затверджена наказом Міністерства оборони України N 322 від 30 вересня 2002 р.

Положення про корабельну службу у Військово-Морських Силах Збройних Сил України. Затверджене наказом Міністерства оборони України N 415 від 25 листопада 2003 р.