1. Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

2. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

3. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

4. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Коментар:

До ч. 1. Юридично значимою відмова власника земельної ділянки від права власності стає після її оформлення у заяві до "відповідного" органу.

У випадках, коли особа бажає відмовитися від права власності на користь територіальної громади, визначення "відповідного" органу складнощів на являє - це відповідна місцева рада. Разом із тим, при відмові на користь держави виникає проблема, оскільки землями державної власності можуть розпоряджатися принаймні кілька органів (див. ст. ст. 13, 16, 17 ЗКУ), між якими компетенція щодо "прийняття" у державну власність земельних ділянок не розподілена. Як видається, за таких умов заява може бути адресована будь-якому з органів, що в принципі уповноважений розпоряджатися землями державної власності.

До ч. 2. Хоча закон не називає угоду, згадану у ч. 2 коментованої статті, договором дарування, на наш погляд, саме так слід її кваліфікувати (згідно із ч. 1 ст. 717 ЦКУ, "за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність"). Тому у частині, не врегульованій ЗКУ, на описані у коментованій статті відносини мають поширюватись правила цивільного законодавства про дарування.

Такий висновок підтверджується положенням закону про те, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування вправі дати згоду на одержання права власності на земельну ділянку, а можуть цього і не зробити, що унеможливить добровільну відмову.

Зустрічне волевиявлення сторін, одна з яких бажає відмовитись від права, а інша набути його, має бути закріплене в договорі, який відповідно до ч. 1 ст. 132 ЗКУ має бути укладеним у письмовій формі та нотаріально посвідченим.

Крім того, договір має бути зареєстрований нотаріусом у порядку, встановленому постановою КМУ "Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів" від 26.05.2004 N 671. Відомості про припинення права мають бути також внесені у державний реєстр земель (див. коментар до ст. 202 ЗКУ). На наш погляд, лише після цього право відповідного суб'єкта може вважатися припиненим.

До ч. 3. Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його письмовою та оформленою належним чином заявою до суб'єкта, який здійснює функції власника земельної ділянки (див. ст. ст. 13, 16, 17 ЗКУ).

До ч. 4. На відміну від ч. 2 коментованої статті можливість власника земельної ділянки відмовити у прийнятті останньої від постійного користувача не передбачена. Це обумовлено його статусом власника, який зберігається і не змінюється при відмові користувача від подальшого здійснення свого права. Власник повинен повідомити про припинення прав постійного користування "орган державної реєстрації" (див. коментар до ст. 202 ЗКУ) за місцем знаходження земельної ділянки для внесення в державний реєстр земель відомостей про припинення права постійного землекористування. Незважаючи на нечіткість коментованого формулювання, вважаємо, що в силу загальних засад виникнення та припинення прав на землю право постійного користування слід вважати припиненим після внесення відповідного запису до державного реєстру земель (див. ст. 202 ЗКУ та коментар до неї).