1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Коментар:

1. Ст. 62 СК регулює випадки, коли за рішенням суду майно, яке є особистою власністю дружини або чоловіка, визнається спільною сумісною власністю подружжя.

Коментована стаття визначає дві підстави поширення на особисте майно режиму спільної сумісної власності:

а) наявність спільних трудових чи грошових затрат або затрат лише другого з подружжя, який не є власником даного майна. Під трудовими затратами слід розуміти особисту або спільну трудову діяльність подружжя, спрямовану на ремонт майна, здійснення його добудови, переробки тощо, що призвело до істотного збільшення вартості майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих та (або) спільних коштів, що спрямоване на поліпшення майна.

При цьому необхідною умовою визнання судом права спільної сумісної власності на дане майно є наявність "істотного збільшення його у вартості". Оскільки поняття "істотне збільшення у вартості" є оціночним, конкретне рішення щодо задоволення або відхилення позову приймається судом з урахуванням усіх обставин справи. Якщо суд встановить наявність понесених витрат з боку одного з подружжя - невласника і разом з тим не визнає такі витрати істотними, на наш погляд, дана особа не позбавлена права вимагати грошової компенсації.

Спільна сумісна власність, як відомо, не передбачає визначення часток. Відтак, права кожного з подружжя поширюватимуться на усе майно, визнане спільною сумісною власністю. Проте у разі здійснення поділу спільного майна, набутого на підставі і в порядку ч. 1 ст. 61 СК, суд має право відступити від принципу рівності часток, врахувавши ступінь трудової та (або) матеріальної участі у поліпшенні майна кожного з подружжя (ч. 2 ст. 70, ч. 7 ст. 57 СК);

б) наявність особистих витрат та (або) трудової участі одного з подружжя в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні даним майном або в догляді за ним. За умови встановлення цих обставин суд має право визнати право спільної сумісної власності лише щодо доходів (приплоду, дивідендів), одержаних за рахунок такого майна, але не на саме дане майно. Враховуючи те, що за змістом ст. 189 ЦК підставою набуття права власності є одержання особою-власником не тільки плодів та доходів, але й продукції, остання також може бути визнана об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Ч. 2 ст. 62 СК не ставить право суду на визнання права спільної сумісної власності на доходи від характеру їх істотності.

Дана норма є спеціальною щодо правила ч. 4 ст. 368 ЦК, яким встановлено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

2. Подружжя не позбавлені права визначити правовий режим майна, охопленого регулюванням даної статті, і за домовленістю між собою (ст. 97 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК).