1. Невиконання чи неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, -

карається позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до п'яти років або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки неповнолітньому, -

карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Коментар:

1. Об'єкт злочину - життя та здоров'я особи, а також установлений порядок виконання медичними і фармацевтичними працівниками своїх професійних обов'язків.

2. Об'єктивна сторона злочину характеризується: 1) діянням (дією чи бездіяльністю) - невиконанням чи неналежним виконанням медичним або фармацевтичним працівником своїх професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного до них ставлення; 2) наслідками у виді тяжких наслідків для хворого; 3) причиновим зв'язком між вказаними діянням та наслідками.

Надання медичної допомоги включає в себе діагностику (оцінка об'єктивних і суб'єктивних даних про стан здоров'я, вибір і прийняття рішення про лікування) та лікування (застосування різного роду процедур, проведення медикаментозної та іншої терапії, виконання хірургічних операцій тощо).

Невиконання професійних обов'язків означає, що медичний або фармацевтичний працівник не вчиняє ті дії, які він в силу виконуваної роботи зобов'язаний був учинити. Неналежне виконання професійних обов'язків має місце у разі, коли медичний або фармацевтичний працівник виконує свої обов'язки не у повному обсязі, недбало, поверхово, не так, як цього вимагають інтереси його професійної діяльності. Невиконання чи неналежне виконання відповідним суб'єктом своїх професійних обов'язків може бути як одноразовим, так і систематичним.

За ст. 140 можуть кваліфікуватися, зокрема, такі діяння: несвоєчасний або неправильний діагноз захворювання, залишення хворого без належного медичного догляду, переливання крові іншої групи, залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції, застосування неправильного лікування, недостатній контроль за медичною технікою, порушення правил виготовлення, зберігання або застосування лікарських засобів, невстановлення належного лікувально-охоронювального режиму для хворих, які страждають на психічні розлади, невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур, інфікування хворобою (наприклад, гепатитом C) під час переливання крові або трансплантації органу тощо.

У разі, коли тяжкі наслідки для хворого не пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням медичним працівником своїх професійних обов'язків, а настали внаслідок інших обставин, наприклад, запізнілого звернення за медичною допомогою або відсутності на даний час науково обґрунтованих методів лікування тієї чи іншої хвороби, відповідальність за ст. 140 виключається. Те саме стосується і випадків відмови пацієнта від медичних приписів, порушення пацієнтом встановленого для нього режиму, а також випадків, коли тяжкі наслідки для хворого стали результатом недостатніх навичок, досвіду і кваліфікації медичного або фармацевтичного працівника (це випливає із законодавчого поєднання об'єктивного та суб'єктивного критеріїв злочинної недбалості як виду необережної форми вини, див. також коментар до ст. 25) або настали внаслідок інших обставин, які не залежали від нього, однак перешкодили йому виконати професійні обов'язки у повному обсязі і з належною якістю. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування.

Оскільки диспозиція ч. 1 ст. 140 має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку має встановлюватися, які саме професійні обов'язки покладались на винну особу і які з цих обов'язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) порушено винним. Зокрема, за коментованою нормою може кваліфікуватись поєднане з порушенням спеціальних вимог Міністерства охорони здоров'я України застосування нових методів профілактики, діагностики, лікування, реабілітації та лікарських засобів, які знаходяться на розгляді у встановленому порядку, але ще не допущені до застосування. При цьому необхідно враховувати, що встановлення діагнозу та вибір конкретного способу і методу лікування залежать від багатьох чинників, зокрема індивідуальних особливостей організму хворого, досягнень медичної науки і досвіду лікувальної діяльності, а тому не можуть бути заздалегідь і повністю регламентовані нормативними актами у сфері охорони здоров'я. Особою, винною у вчиненні цього злочину, можуть бути порушені правила як нормативного, так і деонтологічного (професійного) характеру.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків для хворого. Під тяжкими наслідками слід розуміти, наприклад, смерть людини, її самогубство, заподіяння потерпілому тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження, спричинення ятрогенного захворювання.

Стаття 140 (в частині заподіяння смерті особи) є спеціальною нормою щодо ч. 1 ст. 119, у зв'язку з чим кваліфікація невиконання або неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником, що спричинило смерть потерпілого, за сукупністю вказаних норм є неприйнятною.

Неналежне виконання медичним або фармацевтичним працівником професійних обов'язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, належить кваліфікувати за ст. 131. Такий різновид невиконання медичним працівником своїх професійних обов'язків, як ненадання без поважних причин допомоги хворому, якщо це спричинило тяжкі наслідки, слід кваліфікувати за спеціальною нормою - ч. 2 ст. 139. Фактично розмежувальною ознакою складів злочинів, передбачених ч. 2 ст. 139 і ст. 140, виступає потерпілий (про поняття хворого як потерпілого від злочину, передбаченого ст. 139, див. п. 2 коментарю до цієї статті).

3. Суб'єкт злочину спеціальний. Це медичні та фармацевтичні працівники (лікарі незалежно від профілю, особи середнього медичного персоналу тощо), у т. ч. ті, хто займається приватною медичною та фармацевтичною практикою як різновидами підприємницької діяльності. Для кваліфікації за ст. 140 не має значення, до якої категорії лікуючих лікарів належить винний - він безпосередньо обраний пацієнтом чи його призначено керівником закладу охорони здоров'я (підрозділу цього закладу).

Медичною і фармацевтичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним вимогам. Як виняток за спеціальним дозволом МОЗ або уповноваженого ним органу охорони здоров'я особам без спеціальної освіти дозволяється заняття народною медициною (див. також коментар до ст. 138).

Заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, яка не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, кваліфікується за ст. 138.

4. Суб'єктивна сторона злочину визначається психічним ставленням до суспільно небезпечних наслідків і характеризується необережністю.

Якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків і з урахуванням конкретної ситуації не могла і не повинна була їх передбачити, відповідальність за ст. 140 виключається. У цьому разі має місце нещасний випадок (казус), невинувата лікарська помилка, якої не можна уникнути навіть за найсумліннішого ставлення до своїх професійних обов'язків і яка може бути викликана, наприклад, особливою складністю діагностики незвичної хвороби, анатомічними чи фізіологічними аномаліями організму конкретної людини, атиповим розвитком хвороби, несподіваною алергічною реакцією, відсутністю специфічної (притаманної тільки раку) симптоматики ранніх форм злоякісних новоутворень.

5. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 140) є спричинення тяжких наслідків неповнолітньому. Про поняття неповнолітнього див. коментар до ст. 133.

* * * 

Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (статті 16, 17, 33 - 49, 52, 74, 76, 78).

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (ст. 284).

Порядок державної акредитації закладу охорони здоров'я. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України N 765 від 15 липня 1997 р.

Положення про ендокринологічний диспансер. Затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я України N 220 від 22 жовтня 1993 р.

Правила виписування рецептів на лікарські засоби та вироби медичного призначення. Затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України N 117 від 30 червня 1994 р.

Положення про консультативне отоларингологічне відділення. Перелік захворювань, з приводу яких рекомендується лікуватися в умовах стаціонару з денним перебуванням хворих. Затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України N 146 від 8 серпня 1995 р.

Положення про клінічний лікувально-профілактичний заклад охорони здоров'я. Затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я України N 174 від 5 червня 1997 р.

Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про заходи щодо профілактики і боротьби з грипом та гострими респіраторними інфекціями в Україні" N 30 від 9 лютого 1998 р.

Профілактичні, протиепідемічні, санітарно-гігієнічні заходи щодо грипу, організація роботи лікувально-профілактичних закладів у передепідемічний та епідемічний періоди. Клініка грипу та гострих респіраторних інфекцій. Затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України N 30 від 9 лютого 1998 р.

Клінічна діагностика поліомієліту. Затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України N 96 від 15 квітня 1998 р.

Положення про порядок проведення атестації провізорів. Затверджене наказом Міністерства охорони здоров'я України N 231 від 31 липня 1998 р.

Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про заходи щодо подальшого удосконалення медичної допомоги дітям із вродженими та набутими захворюваннями щелепно-лицевої ділянки" N 209 від 18 серпня 1999 р.

Наказ Міністерства охорони здоров'я України "Про порядок проведення профілактичних щеплень в Україні та контроль якості й обігу медичних імунобіологічних препаратів" N 48 від 3 лютого 2006 р.