З моменту проведення “малої судової” реформи до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) було внесено зміни – сторони отримали право на укладення мирової угоди. Тим не менш, існує чимало запитань, на які, на жаль, ГПК не відповідає.

ПОНЯТТЯ МИРОВОЇ УГОДИ

Незважаючи на те, що мирова угода в господарському процесі є новелою для нашого законодавства, такий інститут досліджувався ще в радянській юридичній літературі. Так, мирові угоди поділялись на досудові й судові. Досудова мирова угода являє собою звичайний, як правило, цивільно-правовий договір, у силу якого сторони припиняють між собою зобов’язання, трансформуючи його в нове, матеріальне, частіше за все шляхом взаємних поступок. При невиконанні такої угоди однією зі сторін друга має право звернутись за захистом своїх порушених прав з позовом до суду.

Судова мирова угода відрізняється від досудової тим, що вона укладається тоді, коли між сторонами вже виник спір на підставі певного зобов’язання, і з метою вирішення такого спору сторони приходять до рішення укласти іншу угоду. Таким чином, укладання досудової мирової угоди, на відміну від судової не вирішує спір між сторонами. Навіть незважаючи на те, що затверджуючи мирову угоду, суд не розглядає справу по суті, а в ухвалі про припинення провадження в справі встановлює факт існування між сторонами спору, який вже вирішено. Тому кожна із сторін судової мирової угоди позбавляється права звертатись до суду з таких самих підстав (п. 7 ч. 1 ст. 80 ГПК).

Слід зазначити, що інститут мирової угоди притаманний не лише господарському процесу, а й цивільному, провадженню справ про банкрутство тощо. Причому в кожному названому випадку такий інститут має свої особливості. Тому необхідно наголосити, що в даній статті ми розглядатимемо мирову угоду лише стосовно господарського процесу.

Нормативне визначення мирової угоди в Україні існує лише стосовно укладання мирової угоди при провадженні справи про банкрутство. Так, відповідно до Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. № 2343-ХІІ, мирова угода визначається як домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов’язання за угодою сторін. Аналогічне визначення міститься і в Постанові НБУ “Про схвалення Методичних рекомендацій про порядок реорганізації, реструктуризації комерційних банків” від 9 жовтня 2000 р. № 395.

Мирову угоду в господарському процесі можна визначити як одну з форм прояву свободи в реалізації сторонами господарського процесу своїх прав, що проявляється в укладенні між ними угоди про заміну зобов’язання, на підставі якого й виник спір, іншим зобов’язанням з метою врегулювання такого спору. Відповідно до ч. 4 ст. 78 ГПК, мирова угода затверджується ухвалою суду, якою одночасно припиняється провадження у справі.

Таким чином, мирова угода – це спосіб вирішення судового спору “миром”, без винесення судового рішення.

СУБ’ЄКТНИЙ СКЛАД МИРОВОЇ УГОДИ

Світова практика застосування інституту мирової угоди свідчить, що реалізувати право на укладання мирової угоди можуть особи, які беруть участь у справі й на чиїх правах та обов’язках може відобразитись судове рішення (тобто особи, що мають не лише процесуально-правовий, а й матеріально-правовий інтерес при вирішенні справи). Можливість укладання мирової угоди особами, які не мають матеріально-правового інтересу у вирішенні спору (наприклад, прокурор, органи державної виконавчої влади), виключається.

Побіжний аналіз ст. 78 ГПК дозволяє дійти висновку, що мирову угоду укладають між собою сторони судового процесу. Відповідно до ст. 21 кодексу, сторонами судового процесу визнаються позивач і відповідач, а отже, мирова угода може укладатись лише між ними. Однак подальший аналіз інших норм ГПК призводить до дещо інших висновків.

Так, відомо, що ст. 22 кодексу визначає права та обов’язки сторін, зокрема конкретні права сторін, які передбачені частинами 2, 4 і 5. Однак безпосередньо право укласти мирову угоду ст. 22 ГПК не передбачає, хоча ч. 2 ст. 22 містить положення, відповідно до якого сторони користуються й іншими правами, наданими їм кодексом. Таким чином, із впевненістю можна стверджувати, що до прав сторін належить також право укладати мирову угоду.

Зазначимо, що в процесі можуть брати участь і інші особи, крім позивача й відповідача. Зокрема, до таких осіб можна віднести третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору. Необхідно зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 26 ГПК, такі особи користуються всіма правами й несуть усі обов’язки позивача. Тобто такі особи користуються не лише тими правами, що перелічені в ст. 22 кодексу, а й правами, перерахованими в інших статтях, до яких належить і ст. 78 ГПК.

Таким чином, на думку автора, положення ст. 78 кодексу стосовно того, що мирова угода укладається сторонами, підлягає розширеному тлумаченню: мирова угода може укладатись особами, які користуються правами позивача (відповідача), тобто, і третіми особами, що заявляють самостійні вимоги на предмет позову. Наведене підтверджується також тим, що ст. 78 ГПК не містить імперативного припису стосовно кола суб’єктів мирової угоди.

Однак при укладанні мирової угоди третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, необхідно зважати на те, що самостійний характер таких вимог завжди повністю або частково виключає вимоги позивача, на відміну від співпозивачів, вимоги яких не виключають одна одну. В зв’язку з цим третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, може укласти з відповідачем мирову угоду лише в тому випадку, якщо первісний позивач відмовляється від позову або суд відмовляє йому в задоволенні позовних вимог. В іншому випадку суб’єктами мирової угоди разом з третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову, мають виступити відповідач і первісний позивач.

ТРЕТІ ОСОБИ, ЯКІ НЕ ЗАЯВЛЯЮТЬ САМОСТІЙНИХ ВИМОГ НА ПРЕДМЕТ СПОРУ

Зрозуміло, що ми перерахували не всіх учасників господарського процесу. Так, ними ще можуть бути й треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Відповідно до ч. 4 ст. 27 ГПК, такі особи користуються процесуальними правами й несуть процесуальні обов’язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Як видно, до переліку виключень право на укладання мирової угоди не увійшло. Тому, враховуючи викладене, можна дійти висновку, що й особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, також мають право на укладення мирової угоди.

Так з чим ми маємо справу – з принциповою позицією законодавця, чи з недосконалим внесенням нової норми до ГПК (щодо мирової угоди), в результаті чого відбулася зміна лише однієї статті кодексу, а інші статті, що їй кореспондують, змін не зазнали. На думку автора, при вирішенні цього питання необхідно виходити з такого.

По-перше, аналіз ст. 27 ГПК дозволяє стверджувати, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, вступають до процесу, оскільки рішення господарського суду з предмету спору може вплинути на права й обов’язки такої особи щодо однієї зі сторін процесу. Крім того, така третя особа виступає в процесі не самостійно (як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет позову), а на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини.

По-друге, ч. 4 ст. 27 ГПК позбавляє третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, прав сторони, що випливають із самостійності сторони в процесі. Однак слід пам’ятати, що такі треті особи не є самостійними учасниками процесу, а тому не логічно було б наділяти їх такими правами, які природно належать самостійним учасникам процесу.

По-третє, ст. 78 кодексу визначає права сторін, які, з точки зору процесу, є однорідними (визнання позову, відмова від позову та укладення мирової угоди). Редакція цієї статті до внесення змін у 2001 р. не передбачала лише третього права. Вже неодноразово згадувана ст. 22 ГПК в переліку прав сторін містить і право відмовитись від позову, і право визнати його. Проте ми вже погодились, що до права сторони належить і право на укладання мирової угоди. Тому здається логічним, що при існуванні в тексті статті кодексу поєднання права визнати позов і права відмовитись від позову в будь-якому контексті необхідно знову таки застосовувати розширене тлумачення і доповнювати ці два права ще й правом укладання мирової угоди.

Таким чином, виходячи з аналізу ч. 4 ст. 27, ст. 78 ГПК, можна дійти висновку, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет позову, не мають права укладати мирову угоду.

ПРОЦЕСУАЛЬНА СПІВУЧАСТЬ І МИРОВА УГОДА

Кодекс не вирішує питання про застосування інституту мирової угоди за процесуальної співучасті, тобто коли до господарського процесу залучено двох і більше позивачів чи відповідачів. І власне при такій ситуації постає логічне запитання: чи необхідна згода всіх процесуальних співучасників для укладення мирової угоди? Відповідь на таке питання, на думку автора, залежить від виду процесуальної співучасті.

Зазначимо, що процесуальна співучасть може бути обов’язковою і факультативною. Так, при факультативній процесуальній співучасті питання про права й обов’язки однієї зі сторін може бути вирішене незалежно від вирішення питання про права й обов’язки іншого учасника. Можливе навіть виділення окремого провадження стосовно кожного зі співучасників. У такому випадку було б доцільним визнати, що можливість укладення мирової угоди матиме місце й при відсутності згоди всіх процесуальних співучасників.

Процесуальна співучасть є обов’язковою, якщо характер спірного матеріального правовідношення не дозволяє вирішити питання про права й обов’язки одного зі співучасників без залучення інших суб’єктів матеріального правовідношення до процесу для участі в конкретній справі (тоді й не може бути окремого розгляду позовів). У такому випадку доцільно було б встановити вимогу про обов’язкову наявність згоди всіх співучасників на укладення мирової угоди.

КАТЕГОРІЇ СПОРІВ, У ЯКИХ МОЖЕ БУТИ УКЛАДЕНА МИРОВА УГОДА

Вище ми зазначали, що світова практика встановлює правило, відповідно до якого особи так званого публічного права не мають права укладати мирову угоду. До них відносять прокурорів, представників держаних органів тощо. Важливо також відзначити, що це правило пов’язане з особливістю справ, у яких беруть участь такі особи.

Що ж до України, то обмеження в процесі укладення мирової угоди встановлено виключно стосовно прокурорів (ст. 29). Таким чином, законодавець пішов за принципом суб’єктного обмеження права укладання мирової угоди. Проте не слід забувати, що прокурори, зокрема, позбавляються права укладати мирові угоди не в силу свого правового становища, а скоріше в силу специфіки справ, у яких вони беруть участь. Отже, доцільно ввести аналогічне положення в текст ГПК.

Крім того, в практиці господарського судочинства вже траплялись випадки, коли суддя відмовляв у затвердженні мирової угоди, виходячи зі специфіки розглядуваної справи. Так, суддя господарського суду м. Києва, розглядаючи справу між юридичною особою і Міністерством освіти та науки України (далі – Міністерство), зазначив, що мирова угода в такій справі не може бути укладена. Пояснюючи свою позицію він стверджував, що в даному випадку йдеться про спір щодо дотримання публічного порядку, зокрема, колишнім Держпатентом, правонаступником якого є Міністерство, при здійсненні ним своїх повноважень у сфері регулювання промислової власності. А тому, якщо вже виник спір, то лише суд є повноважним вирішити, відбулось порушення з боку Держпатенту, чи ні.

Цікаво, що така ситуація чітко не врегульована ГПК, тому неможливо однозначно стверджувати, що суддя господарського суду м. Києва діє неправомірно. Однак з метою підтвердження правомірності його дій можна навести лише загальну норму ст. 78, відповідно до якої суддя має право й не затверджувати мирову угоду.

На думку автора, таке питання необхідно обов’язково врегулювати в ГПК, а також визначити чітке коло справ (не за суб’єктною, а саме за предметною ознакою), в яких укладання мирових угод є неможливим

СТАДІЇ ПРОЦЕСУ, НА ЯКИХ МОЖЛИВЕ УКЛАДЕННЯ МИРОВОЇ УГОДИ

Стаття 78 ГПК чітко не визначає, на якій стадії процесу можливе укладення мирової угоди. Світова практика застосування інституту мирової угоди свідчить, що вона може бути укладена на будь-якій стадії судового процесу, про що прямо зазначено у текстах процесуальних нормативно-правових актів. Однак в Україні це питання теж не досить повно врегульовано, а вірніше, законодавець просто “обійшов” його.

Зазначимо, що Цивільний процесуальний кодекс України чітко визначає можливість укладення мирової угоди як у першій інстанції, так і в апеляційному та касаційному провадженнях. ГПК ж містить загальну ст. 78, яка вживає термін “господарський” як орган, що має право затверджувати мирові угоди.

Отже, на нашу думку, при відповіді на питання, на якій стадії можливе укладення мирової угоди, необхідно звернути увагу на наступне.

Розділ ХІ ГПК має загальний характер, тобто норми, що містяться в ньому, можуть застосовуватись як при вирішенні справи в першій інстанції, так і при вирішенні справи в апеляційному та касаційному порядку (статті 99 і 111-5). Крім того, у випадках, коли необхідно підкреслити повноваження або статус господарського суду саме першої інстанції, вживається термін “місцевий господарський суд”. Отже, можна дійти висновку, що затверджувати мирову угоду може господарський суд будь-якої інстанції.

Також важливо, що ст. 78 ГПК не прив’язує можливість затвердження мирової угоди до моменту вирішення справи по суті. До того ж згадаємо, що мирові угоди затверджуються ухвалами суду, якими одночасно припиняється провадження в справі. Так, відповідно до п. 3 ст. 103 кодексу, апеляційна інстанція має право скасувати рішення повністю або частково й припинити провадження у справі; відповідно до п. 4 ст. 111-9 ГПК, касаційна інстанція може скасувати рішення повністю або частково й припинити провадження у справі.

Відомо, що відповідно до п. 7 ст. 80 кодексу, господарський суд припиняє провадження в справі, якщо сторони уклали мирову угоду і її затвердив господарський суд.

Таким чином, незважаючи на відсутність прямого дозволу, апеляційні й касаційні (поряд із місцевими) господарські суди мають право затверджувати мирові угоди.

На підтвердження зазначеної вище тези залишається лише згадати положення п. 4 ст. 121 ГПК, відповідно до якого мирова угода, укладена сторонами в процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення.

Отже, можна з впевненістю стверджувати, що мирова угода може бути укладена в місцевому, апеляційному, касаційному господарських судах, а також на стадії виконання судового рішення.

Питання, що виникають у процесі укладання мирової угоди, на жаль, не знайшли належного врегулювання ані в нормах кодексу, ані в роз’ясненнях Вищого господарського суду України. Тому наведені в даній статті висновки випливають лише із суб’єктивного розуміння і тлумачення статей ГПК з урахуванням досвіду світової практики застосування інституту мирової угоди. Однак у будь-якому випадку необхідно внести до кодексу доповнення для врегулювання питань, що висвітлювались у даній статті. 

За матеріалами www.justinian.com.ua