1. Право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземцям і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

3. Не підлягають передачі в оренду земельні ділянки, штучно створені у межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів.

4. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою - не більше 5 років та довгостроковою - не більше 50 років.

5. Право оренди земельної ділянки може відчужуватися, у тому числі продаватися на земельних торгах, а також передаватися у заставу, спадщину, вноситися до статутного капіталу власником земельної ділянки - на строк до 50 років, крім випадків, визначених законом.

6. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).

7. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

8. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.

9. У разі створення індустріального парку на землях державної чи комунальної власності земельна ділянка надається в оренду на строк не менше 30 років.

Коментар:

До ч. 1. Поняття "оренда землі" та "право оренди землі" часто вживаються у законодавстві, правовій доктрині та правозастосовчій практиці як синоніми. Так, ст. 1 Закону України "Про оренду землі" містить визначення поняття "оренда землі", що ідентичне визначенню "права оренди земельної ділянки" у коментованій статті. На наш погляд, описане ототожнення є допустимим, оскільки оренда можлива лише на підставі права, "фактичної оренди" існувати не може.

Із легального поняття права оренди землі випливає 4 істотних умови відповідного договору: 1) об'єкт (земельна ділянка), 2) строк, 3) плата за користування, 4) спосіб використання ("ціль"). Проте насправді ст. 15 Закону України "Про оренду землі" встановлює значно ширший перелік істотних умов, відносячи до них:

• об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки);

• строк дії договору оренди;

• орендну плату із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

• умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

• умови збереження стану об'єкта оренди;

• умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

• умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

• існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

• визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

• відповідальність сторін;

• умови передачі у заставу та внесення до статутного капіталу права оренди земельної ділянки.

До договору можуть бути включені за згодою сторін також інші умови.

Право оренди землі у класичному розумінні є зобов'язальним правом, на відміну від сервітуту, емфітевзису та суперфіцію (див. гл. 16, 161 ЗКУ та коментар до ст. 16). Разом із тим, зміни, внесені Законом України від 16.09.2008, яким, зокрема, коментована стаття доповнена новою частиною четвертою, фактично (разом із правилами про реєстрацією права оренди, а також про збереження права оренди при відчуженні земельної ділянки) перетворюють право оренди на речове право (див. коментар до ч. 4).

За юридичною природою договір оренди землі є різновидом договору майнового найму (гл. 58 ЦКУ). Положення ЦКУ застосовуються до відносин оренди землі субсидіарно (ст. 9 ЦКУ). Договір оренди є консенсуальним (тобто вважається укладеним з моменту досягнення сторонами згоди у належній формі), оплатним, двостороннім та строковим.

Форма договору є письмовою (ст. 14 Закону України "Про оренду землі"). Але якщо в договорі оренди землі передбачено оренду будівель та інших капітальних споруд строком на 3 роки та більше - договір підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 2 ст. 793 ЦКУ).

Крім того, на виконання ч. 2 ст. 14 Закону України "Про оренду землі" КМУ постановою від 03.03.2004 N 220 затверджено Типовий договір оренди землі. Щоправда, ст. 14 Закону передбачалося затвердження типової форми договору. Аналіз Типового договору свідчить про те, що за змістом документ є не типовим договором, а все-таки типовою формою договору (набором реквізитів без визначення змісту відповідних умов). Виходячи із цього, вважаємо, що саме по собі недотримання послідовності реквізитів або способу їх заповнення не впливає на дійсність договору оренди земельної ділянки. Разом із тим, Типовий договір здатний істотно полегшити складання договору оренди землі, зважаючи на численність його умов.

Договір підлягає державній реєстрації (ст. 20 Закону) і лише після цього набуває чинності (ст. 18 Закону). На даний час формально чинним залишається Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, затв. постановою КМУ від 25.12.98 N 2073. Водночас, Порядок входить в істотні суперечності із чинним ЗКУ і тому застосовуватися не може. На сьогодні процедура державної реєстрації договорів оренди землі визначається актами центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів (див. ст. ст. 125, 202 ЗКУ та коментарі до ст. 125, ст. 202).

Відповідно до ч. 4 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", невід'ємною частиною договору оренди землі є (1) план або схема земельної ділянки, (2) її кадастровий план з відображенням обмежень (обтяжень), (3) акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), (4) акт приймання-передачі земельної ділянки, та, у випадку зміни цільового призначення та/або меж земельної ділянки (ст. 16 Закону) - (5) проект відведення земельної ділянки "у разі його розроблення згідно із законом". Більша частина цієї документації не може бути виготовлена сторонами самостійно, тому для її підготовки слід звернутися до відповідної землевпорядної організації, замовивши "технічну документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку" (ст. 56 Закону України "Про землеустрій").

Моментом виникнення права оренди землі відповідно до ст. 125 ЗКУ, ч. 2 ст. 20 Закону України "Про оренду землі" є момент державної реєстрації права оренди землі. Проте до створення механізму реєстрації речових прав на нерухоме майно право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації відповідного договору як складової реєстрації земельної ділянки (див. п. 3 розд. II Закону України від 05.03.2009 N 1066-VI, ст. 202 ЗКУ).

Недотримання вимог щодо змісту договору. Зарегульованість земельно-орендних відносин, зокрема, закріплення в законі явно надмірної кількості умов договору оренди призводить до значної кількості спорів щодо визнання недійсними договорів оренди землі з самих різноманітних підстав: відсутності у договорі "строків та умов передачі земельної ділянки орендарю"263, незазначення умов використання земельної ділянки, збереження стану об'єкта оренди, відсутності акту приймання-передачі земельної ділянки264 і навіть дати укладення договору265 тощо. Договори оспорюються через невідповідність постанови КМУ "Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі" від 25.12.98 N 2073 (яка зараз фактично не може бути застосована, оскільки в основній своїй частині не відповідає чинному ЗКУ та іншим законам), порушення вимог Інструкції про вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затв. наказом Мін'юсту України від 03.03.2004 N 20/5, щодо необхідності нотаріального посвідчення договору266 тощо.

Також договори оренди землі оспорюються через невідповідність закону окремих істотних умов договору, наприклад, з підстав визначення у договорі строку оренди землі "без урахування періоду ротації основної сівозміни"267 (ч. 2 ст. 19 Закону України "Про оренду землі").

На наш погляд, у багатьох випадках "істотні умови договору оренди" насправді передбачені чинним законодавством: наприклад, за відсутності будь-якої вказівки у договорі не становить жодних складнощів визначення сторони, "яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини" - це орендодавець (ст. 11 Закону України "Про оренду землі"). А у ситуації із "існуючими обмеженнями (обтяженнями) щодо використання земельної ділянки" сторони взагалі не можуть встановити їх у договорі - вони існують незалежно від договору оренди і можуть бути у договорі хіба що відтворені (не будучи, звичайно, його умовами). Подібний перелік можна продовжувати. З огляду на сказане, в описаних випадках відсутність текстуального відображення у договорі певної умови, і так визначеної законодавчо, повинна означати лише те, що сторони погодилися з положеннями закону.

Правильною слід визнати практику268, за якою відмінності договорів оренди від Типового договору, затв. постановою КМУ від 03.03.2004 N 220, не повинні розглядатися як підстава для визнання договору недійсним (або для того, щоб вважати його нікчемним). Причина цього те, що ст. 14 Закону України "Про оренду землі" уповноважила уряд не на затвердження типового договору, а на затвердження типової форми договору. Аналіз "типового договору" свідчить про те, що за змістом документ є не типовим договором, а все-таки типовою формою договору (набором реквізитів без визначення змісту відповідних умов). Таким чином, дотримання чи недотримання "Типового договору" насправді на зміст договору, а отже на його дійсність не впливає.

Відсутність акта приймання-передачі також не може розглядатися як підстава недійсності договору269. Відповідно до ст. 18 Закону України "Про оренду землі", "договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації". Відповідно, лише після державної реєстрації договору на його підставі можуть виникати права і обов'язки, у т. ч. право володіння орендованою земельною ділянкою. Оскільки акт приймання-передачі, очевидно, посвідчує передачу земельної ділянки саме у володіння орендарю, насправді він ніяк може бути "невід'ємною частиною договору оренди", на підставі якого він має складатися.

Трапляються випадки оспорювання договорів оренди земельних ділянок з тих мотивів, що на ділянці знаходиться нерухоме майно інших осіб. Суди не завжди задовольняють такі вимоги270, що слід вважати помилкою. Як видається, крім очевидного порушення принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель та споруд, в усіх таких випадках порушується принцип цільового використання землі, закріплений, зокрема, у п. "а" ч. 1 ст. 91, п. "а" ч. 1 ст. 96 ЗКУ - орендар завідомо не зможе використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням. Тому відповідна угода повинна визнаватися судом недійсною як фіктивна (ст. 234 ЦКУ), оскільки не спрямована на надання орендарю реальної можливості користуватися земельною ділянкою під будівлею.

Договори оренди землі оспорюються з мотивів підписання таких договорів не стороною, а іншою особою (зазвичай, родичами орендодавця). У випадках, коли орендодавець згодом отримував орендну плату і жодної незгоди ні з умовами договору, ні з фактом використання земельної ділянки орендарем не виявляв, суди обґрунтовано застосовували положення ст. 241 ЦКУ і вважали, що договір, укладений представником із перевищенням повноважень, згодом був схвалений довірителем271.

При визнанні договорів оренди недійсними існує хибна практика визнання їх такими лише на майбутнє. Такий підхід слід вважати очевидною помилкою, яка виникає, очевидно, тому, що можливість користування земельною ділянкою, яку вже отримав орендар до моменту визнання договору недійсним, не можна "повернути". З цього виводиться висновок, що не можна застосувати і двосторонню реституцію. Як вже зазначалося, така думка є помилковою, оскільки у разі двосторонньої реституції, згідно із ч. 1 ст. 216 ЦКУ "у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном …, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування". Таким чином, у разі користування майном реституція цілком можлива, і зовсім не обов'язково, що отримана орендна плата буде дорівнювати реальній вартості користування земельної ділянки.

З огляду на сказане, правильною слід вважати практику тих судів, які визнають договори оренди недійсними з моменту укладення, а також розглядають вимоги щодо визнання договорів оренди недійсними незалежно від закінчення строку оренди272.

До ч. 2. Коментована норма не встановлює обмежень щодо кола орендарів (як і ст. 5 "Орендарі землі" Закону України "Про оренду землі").

Натомість, законодавство може встановлювати спеціальні обмеження щодо об'єктів оренди. Так, повністю заборонена оренда земельних ділянок, на яких розташовані поховання (ч. 2 ст. 28 Закону України "Про поховання та похоронну справу").

До ч. 3. Земельна ділянка - це не річ, яка "створюється", як стіл чи навіть будівля шляхом якихось дій із речовиною, матеріалами тощо. Земельна ділянка як об'єкт права формується шляхом юридично значимих "ідеальних" дій, а саме - шляхом реєстрації прав на неї у державному земельному кадастрі (див. ст. ст. 79, 125 ЗКУ та коментарі до ст. 79, ст. 125). Тому ні намив, ні забудова, ні інша зміна в характеристиках земельної ділянки (що, очевидно, мали на увазі автори законопроекту, яким було внесено коментований пункт), суворо кажучи, не створюють земельної ділянки. Така ділянка існує і до намиву території як водопокрита ділянка дна водойми.

Незаконна зміна рельєфу чи її забудова не повинні змінювати правового режиму земельної ділянки, у цьому випадку у винної особи виникає обов'язок приведення ділянки у попередній стан (ст. ст. 91, 96 ЗКУ). Виходячи із цього, на наш погляд, коментоване положення слід розуміти так, що у разі неправомірної зміни рельєфу земельна ділянка не може бути передана в оренду до відновлення її стану.

Вочевидь, передбачена коментованою частиною заборона не може поширюватися на ситуації, коли правовий режим чи характеристики земельної ділянки змінено правомірно або (наприклад, коли зміни відбулися відповідно до затв. проекту землеустрою). Це суперечило б принципу раціонального використання земель.

До ч. 4. На даний час поділ оренди на короткострокову та довгострокову, передбачений коментованою частиною, практичного значення не має (за редакцією Закону України "Про оренди землі", що передувала чинній, довгострокові договори мали бути укладені у нотаріальній формі, а для короткострокових це було не обов'язково).

Правила щодо строку оренди передбачені також ст. 19 Закону України "Про оренду землі", де окрім граничного строку дії договору, передбачене рекомендаційне положення щодо врахування при оренді сільськогосподарських угідь "періоду ротації основної сівозміни згідно з проектами землеустрою". Також передбачені специфічні правила щодо врахування "при передачі в оренду сільськогосподарських угідь, які розташовані в межах гірничого відводу, наданого для розробки родовища нафти або газу" "строків початку будівництва свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією, на орендованій ділянці або на її частині."

Умову про термін договору слід формулювати однозначно, з урахуванням положень ч. 5 ст. 6 Закону України "Про оренду землі", ст. 334 ЦКУ, за якою ". права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації." (до запровадження державного реєстру прав моментом виникнення прав є момент "реєстрації земельної ділянки", а саме, реєстрації договору оренди - див. п. 3 розд. II Закону України від 05.03.2009 N 1066-VI, ст. 202 ЗКУ). Очевидно, що лише після державної реєстрації може починатися і строк оренди. Тому бажано уникати фіксованих дат, а прив'язувати перебіг строку оренди до дати державної реєстрації.

П. 6 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ передбачає, що "при переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянським (фермерським) господарством відповідно до закону" (тобто, очевидно, в межах передбаченого законом максимального строку оренди - 50 років).

Певні особливості може передбачати законодавство про вільні економічні зони. Наприклад, ст. 10 Закону України "Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області" від 24.12.98 передбачено, що "орган господарського розвитку спеціальної економічної зони може передавати ці земельні ділянки в оренду на строк до 60 років, але не більше ніж до кінця строку існування спеціальної економічної зони".

До ч. 5. Положення коментованої частини є новелою, внесеною до чинного законодавства Законом України N 509-VI від 16.09.2008 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сприяння будівництву". Встановлення можливості "відчуження" права оренди спрямовані на перетворення цього права на речове. Внесені зміни не встановлюють механізму набуття права оренди у разі його "відчуження", що зводить їх регулятивний вплив до нуля. Враховуючи положення ст. 126 ЗКУ, а також ст. ст. 6, 16 та ін. Закону України "Про оренду землі", за якими право оренди виникає лише на підставі договору оренди, слід зробити висновок, що договір про "відчуження" права оренди сам по собі не спричиняє виникнення права оренди у набувача. Натомість, на його виконання необхідно укласти договір оренди із орендодавцем.

Якщо йдеться про "первинне" набуття права оренди, договір про "відчуження" права оренди може розглядатися хіба що як якийсь попередній договір, в силу якого в орендодавця виникає обов'язок укласти договір оренди з "покупцем".

Вважаємо також, що відчуження права оренди орендарем іншій особі є тим більше неможливим. І справа не лише в тому, що коментована норма веде мову лише про "власника" ділянки. Насправді, причина в тому, що договір про "відчуження" права оренди між орендарем та третьою особою встановлював би обов'язки для орендодавця, що стороною договору не є. Це неможливо. Крім того, "вторинний" продаж суперечить ч. 6 коментованої статті, яка передбачає правила щодо суборенди земельних ділянок.

Посилання у коментованій частині на неможливість відчуження права оренди у випадках, встановлених законом, має на увазі положення ст. 81 Закону України "Про оренду землі", де заборонене "відчуження" права оренди земельної ділянки державної або комунальної власності.

До ч. 6. Умови та порядок надання земельних ділянок у суборенду детально регламентуються ст. 8 Закону України "Про оренду землі".

До ч. 7. Поза всяким сумнівом, орендодавцями земельних ділянок можуть бути їх власники. Положення коментованої частини, за якими до орендодавців віднесені "уповноважені особи" власників, є некоректним, оскільки навіть якщо договір підписує уповноважена особа, права і обов'язки виникають для довірителя, і стороною договору (орендодавцем) є саме він.

Коло суб'єктів, що уповноважені розпоряджатися землями державної та комунальної власності, описане у ст. 4 Закону України "Про оренду землі". Слід враховувати, що на даний момент не здійснено розподілу земель на землі комунальної і державної власності, тому землі комунальної власності не сформовані. На даний час діють норми п. 1 розд. VIII "Прикінцеві положення" Закону, п. 12 розд. X "Перехідні положення" ЗКУ, що надають право здавати землі державної власності в межах населених пунктів місцевим радам, а за межами - органам виконавчої влади. Щодо проблем у застосуванні п. 12 розд. X див. коментар до цього пункту.

Повноваження щодо передачі в оренду земельних ділянок державної власності деталізовані ст. 122 ЗКУ (див. коментар).

До ч. 8. Законом, на який робиться посилання у ч. 8 ст. 93 ЗКУ, є Закон України "Про оренду землі". Щодо особливостей оренди земельних ділянок при комплексній реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду див. Закон України "Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду" від 22.12.2006. Зокрема, ст. 17 Закону передбачає особливості обчислення розміру орендної плати.