1. Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.

2. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки.

3. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.

Коментар:

До ч. 1. Відновлення меж земельної ділянки на місцевості передбачає повторне винесення меж в натуру на підставі наявної земельно-кадастрової документації (див. главу 34 "Державний земельний кадастр" ЗКУ).

За наявності земельно-кадастрової документації відновлення меж фактично здійснюється в порядку, передбаченому для їх встановлення відповідно до ст. 55 Закону України "Про землеустрій" з дотриманням процедури, визначеної Інструкцією про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затв. наказом Держкомзему від 18.05.2010 N 376, та Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затв. наказом Державного Комітету України по земельних ресурсах від 04.05.99 N 43.

До ч. ч. 2 та 3. Ситуація, при якій особа користується земельною ділянкою правомірно, а документи, що мали б посвідчувати межі її користування відсутні, досить поширена. Вона зазвичай має місце тоді, коли земельна ділянка надавалася відповідно до чинного раніше законодавства (у 1980-і роки і раніше), коли правоустановчі документи не передбачали обов'язкового складання плану земельної ділянки.

За існуючою практикою встановлення меж "за фактичним використанням земельної ділянки" проводиться в порядку земельно-кадастрової інвентаризації, проведення якої врегульовано наказом Держкомзему N 85 від 26.08.97 "Про затвердження Положення про земельно-кадастрову інвентаризацію земель населених пунктів", Тимчасовими методичними вказівками по кадастровому землеустрою (інвентаризації земель), затв. першим заступником Голови Держкомзему А. М. Третяком 04.08.99 (останній акт не є нормативно-правовим, проте на практиці сприймається саме як такий).

При інвентаризації зазвичай фіксується фактичне користування земельною ділянкою (наприклад, за існуючими парканами). Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, закон передбачає поділ "спірної" частини ділянки "порівну".

Проте можлива ситуація, коли такий підхід призведе до того, що отримані площі не узгоджуватимуться із документами, які містять відомості про площу наданих земельних ділянок (погосподарські книги, земельно-шнурові книги, реєстрові книги).

Наприклад, при поділі спірної частини в 0,2 га навпіл у власності одного сусіда в цілому опиниться 0,08 га, а іншого - 0,1 га, у той час як за документами обом належить по 0,09 га. За таких обставин очевидно, що спірну частину слід повністю передати сусіду із меншою ділянкою. Підставою для цього будуть положення ч. 3 коментованої статті.

Спори між сусідами про межу, коли один із сусідів вважає, що інший зайняв частину його земельної ділянки, виявляються одними із найбільш складних для вирішення, оскільки вимагають застосування спеціальних знань, встановлення фактів, що мали місце у далекому минулому (надання земельної ділянки в користування могло мати місце десятки років тому) тощо. Трапляються ситуації, у яких встановити напевне місцезнаходження межі неможливо в принципі - адже протягом тривалого часу правоустановчі документи не містили плану земельних ділянок.

Слід визнати правильною позицію тих судів, які у разі неможливості достовірного встановлення дійсного розташування межі (а така ситуація є досить поширеною) не відмовляють у задоволенні позову, а встановлюють межу на підставі положень ч. 3 коментованої статті288.