1. У випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів.

2. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідована або змінена без його згоди.

Коментар:

До ч. 1. В разі відсутності межових знаків межі земельних ділянок можуть позначитись за допомогою природних та штучних об'єктів, що мають поряд із протяжністю ширину і не становлять умовної лінії (п. 3.9 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затв. наказом Держкомзему від 18.05.2010 N 376).

Встановлене коментованою нормою правило про спільне використання об'єкта "якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів" слід розуміти як встановлення презумпції права спільної власності на споруду. Якщо об'єкт був створений силами і засобами одного з суміжних власників, то він належить на праві власності особі, що його створила (ст. 331 ЦКУ). Природно, що саме ця особа і має виключне право на використання об'єкта.

Презумпція спільної власності є спростовною і при визначенні того, кому належить споруда, слід, звичайно, керуватися не лише "зовнішніми ознаками" (як зазначено у коментованій нормі). І хоча часто такі "ознаки" (знаходження споруди на території одного із сусідів, звернення лицьової сторони паркану назовні від якоїсь ділянки тощо) можуть з більшим чи меншим ступенем достовірності вказувати на належність споруди, вони не є незаперечними і можуть бути спростовані іншими засобами доказування. Навряд чи положення ч. 1 ст. 108 можна розуміти як такі, що встановлюють "зовнішні ознаки" як єдиний можливий доказ у спорах про належність межових споруд (пор. з ч. 1 ст. 218 ЦКУ).

До ч. 2. Друга частина коментованої статті, на наше переконання, стосується межових споруд, які є спільними і належать обом суміжним власникам. На це вказує їх правовий режим, що дозволяє кожному з суміжних власників користуватися межовими спорудами спільно і нести витрати на утримання споруди в належному стані у рівних частинах. Зауважимо, що такий самий режим за згодою сусідів може бути встановлений і щодо споруди, яка належить одному з них.

Спільні межові споруди використовується згідно із положенням гл. 26 ЦКУ "Право спільної власності".

Оскільки межова споруда позначає спільну межу, то її знищення є неможливим доти, доки для позначення межі не використано інший засіб. З огляду на це, за знищення споруд, що позначають межові знаки, повинна наставати відповідальність за ст. 56 КУпАП ("Знищення межових знаків"). Втім, питання є спірним, оскільки законодавство розділяє власне "межові знаки" та "природні та штучні рубежі", що використовуються для позначення меж (див., напр., ст. 55 Закону України "Про землеустрій", п. 3.9 Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затв. наказом Держкомзему від 18.05.2010 N 376). На наш погляд, таке рішення, коли знак, що позначає межу, не називається межовим знаком, є вкрай невдалим. Виходячи із мети правового регулювання, "не межовий знак, що позначає межу", також повинен мати правовий режим межового знаку. З цього і слід виходити при тлумаченні положень ст. 56 КУпАП.